ВСТУП 10
РОЗДІЛ 1 РОЛЬ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ В МЕХАНІЗМІ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ДЕРЖАВИ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ 16
1.1. Конституційні засади захисту прав людини 16
1.2. Шляхи вдосконалення діяльності вищого судового органу щодо захисту прав людини 17
РОЗДІЛ 2 ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ 22
2.1. Статус Верховного Суду згідно Конституції України 22
2.2. Закріплення статусу Верховного Суду України в Законі «Про судоустрій і статус суддів» 23
2.3. Повноваження Верховного Суду України в адміністративному судочинстві 32
2.4. Повноваження Верховного Суду України при провадженні у справах про адміністративні правопорушення 41
2.5. Повноваження Верховного Суду України в господарському судочинстві 46
2.6. Повноваження Верховного Суду України в кримінальному судочинстві 55
2.7. Повноваження Верховного Суду України в цивільному судочинстві 65
РОЗДІЛ 3 ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ В СИСТЕМІ ВІТЧИЗНЯНОГО СУДОУСТРОЮ 78
3.1. Різновиди сучасних систем судоустрою 78
3.2. Система судів України та місце в ній Верховного Суду України: стан та перспективи реформування 83
3.3. Верховний Суд та право законодавчої ініціативи 95
ВИСНОВКИ 99
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 104
ДОДАТОК А Пропозції змін та доповнень законодавства 112
Науково-консультативна рада утворюється при Верховному Суді України з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України стосовно надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради визначається положенням що затверджується Пленумом Верховного Суду України.
Верховний Суд України має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань, в яких публікуються матеріали судової практики Верховного Суду України та інших судів загальної юрисдикції, матеріали з питань організації діяльності судів загальної юрисдикції та інші матеріали. Такими друкованими органами на теперішній час є «Вісник Верховного Суду України» та «Рішення Верховного Суду України».
2.3. Повноваження Верховного Суду України в адміністративному судочинстві
Адміністративний процес України врегульований нормами, що містяться у Кодексі адміністративного судочинства України (КАС) від 6 липня 2005 року № 2747-IV. [15]
Частиною 4 cт.20 КАС (Інстанційна підсудність) встановлено, що Верховний Суд України у випадках, установлених цим Кодексом, переглядає судові рішення адміністративних судів після їх перегляду в касаційному порядку.
Ч.ч.7, 8 ст.24 КАС «Колегіальність» встановлено, що питання про допуск адміністративної справи до провадження Верховного Суду України вирішується у Вищому адміністративному суді України колегією у складі п'яти суддів. Перегляд судових рішень в адміністративних справах у Верховному Суді України здійснюється колегіально.
Кодекс містить окрему главу 3 «Перегляд судових рішень Верховним Судом України» (ст.ст.235 – 254).
Розглянемо повноваження Верховного Суду України в адміністративному процесі відповідно до зазначених статей.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Сердюк В.В. Правовий статус Верховного Суду України в системі судової влади: автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.03 / В.В.Сердюк Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2007. – 36 с.
2. Маркерт Т. Роль верховного суду в захисті прав людини на національному рівні: матеріали круглого столу – м.Київ, липень 2012 р. / Т.Маркет – Верховний Суд України. — К.: 2012. — С.86–92.
3. Барак А. Судейское усмотрение / А.Барак, пер. с англ. — М., 1998 — 376 с.
4. Безнасюк А.С., Рустамов Х.У. Судебная власть / А.С.Безнасюк, Х.У.Рустамов — М., 2001 — 455 с.
5. Бернэм У. Суд присяжных заседателей / У.Бренем — М., 1993 — 128 c.
6. Бігун В.С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення: Монографія / В.С.Бігун — К., 2010 —303 с.
7. Бойко В.Ф. Право людини на правосуддя (Судове право України): навч. посіб. / В.Ф.Бойко, В.О.Євдокимов, О.Х.Юлдашев — К., 2008 — 256 с.
8. Бринцев В.Д. Стандарти правової держави: втілення у національну модельорганізаційного забезпечення судової влади: Монографія / В.Д.Бринцев — Х., 2010. — 464 с.
9. Брынцев В.Д. Судебная власть (правосудие). Пути реформирования в Украине / В.Д.Брынцев — Х., 1999 — 225 с.
10. Брынцев В.Д. Теория и практика управления судом в правовом государстве: Монография / В.Д.Брынцев — Киев, 2010. — 440 с.
11. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс западнях государств / К.Ф.Гуценко, Л.В.Головко, Б.А.Филимонов — М., 2008 — 480 с.
12. Городовенко В.В. Проблеми правосудия становлення незалежної судової влади в Україні: Монографія / В.В.Городовенко — К., 2009 — 224 с.
13. Конституція України [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
14. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року. [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
15. Кодекс адміністративного судочинства України (КАС) від 6 липня 2005 року № 2747-IV [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
16. Кодекс України Про адміністративні правопорушення (КпАП) від 7 грудня 1984 року N 8073-X [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
17. Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права особи на перегляд судових рішень» N 4847-VI від 24.05.2012 р. [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
18. Господарський процесуальний Кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
19. Кримінальний процесуальний Кодекс України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
20. Цивільний процесуальний Кодекс України від 18 березня 2004 року N 1618-IV [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
21. Рішення Конституційного Суду № 17-рп/2011 від 13.12.2011 p. [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
22. Мироненко О.М. Конституційний Суд України: історія і сучасність, доктрина і практика / О.М.Мироненко — К., 2011 — 910 с.
23. Квасневська Н.Д. Кримінальна відповідальність судді за неправосуддя в Україні: Монографія / Н.Д.Кваснєвська — К., 2010. — 192 с.
24. Дорошков В.В. Мировой судья. Исторические, организационные и процессуальные аспекты деятельности / В.В.Дорошков — М., 2004 — 131 с.
25. Кашепов В.П. О теории судебной власти, судебных реформах и проблемах развития судебной системы / В.П.Кашепов — М., 2010 – 22 с.
26. Киминчижи Е.Н. К вопросу о самостоятельности судебного права какнауки и отрасли законодательства / Е.Н.Киминчижи — Белгород, 2008 — 46 с.
27. Клеандров М.И. Статус арбитражных, народных, присяжных заседателей / М.И.Календров — М., 2000. — 106 с.
28. Кистяковский А.Ф. Общая часть уголовного судопроизводства / А.Ф.Кистяковский — К., 2007 — 118 с.
29. Куйбіда Р.О. Реформування правосуддя в країні: стан і перспективи: Монографія / Р.О.Куйбіда — К., 2007 — 288 с.
30. Конституція незалежної України. Книга перша. Документи, коментарі, статті. — К., 1995.
31. Конституція незалежної України. Книга друга. Документи, коментарі, статті. — К., 1995.
32. Ковальова С.Г. Судоустрій і судочинство на українських землях / С.Г.Ковальова, — Миколаїв, 2001 — 200 с.
33. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 2002–2003. Книга 4. — К., 2004.
34. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. Книга 10. — К., 2011.
35. Котюк І.І. Теорія судового пізнання: Монографія / І.І.Котюк — К., 2009 — 435 с.
36. Коллисон Дж. Неправосудные суды / сокр. Пер. c англ. К.Д.Чижова — М., 196 — 333 с.
37. Куйбіда Р. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи / Р.Куйбіда — К., 2004, 160 с.
38. Козюбра М. Система судів України та місце в ній Верховного Суду України: стан та перспективи реформування / М.Козюбра // Право України. – 2012. – № 11-12. – с. 15-29.
39. Проект Закону України від 18 жовтня 2011 р. «Про внесення змін до Закону “Про судоустрій і статус суддів та інших законодавчих актів України”» [Електронний ресурс]: Верховна рада України, офіційний веб-портал, тестова версія. - Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-in/laws/.
40. Спільний експертний висновок щодо проекту Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Страсбург, 16 березня 2010 р. СDLAD (2010) 003 Dr.Engl.
41. Колоколов Н.А. О праве, суде и правосудии: избранное. — М., 2009 — 687 с.
42. Колоколов Н.А. Мировая юстиція / Н.А.Колоколов, С.Г.Павликов, А.Н.Сачков —М.,2011 — 375 с.
43. Сіренко В. До питання про місце і роль Верховного Суду в судоустрої України / В.Сіренко // Право України. — 2012.- № 11-12. - С.29-35.
44. Погорецький М., Костюченко О. Місце та повноваження Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції/ М.Погорецький, О.Костюченко // Право України. – 2012. -. № 11-12. - С.35.
45. Прилуцький С. Єдність судової влади і правовий статус Верховного Суду України: концептуальні засади та проблеми їх реалізації/ С.Прилуцький // Право України. - 2012. - № 11-12. - С.42.
46. Сірий М. Значення та роль найвищого судового органу у правовій системі України / М.Сірий // Право України. — 2012. - № 11-12. - С.52.
47. Назаров І. Завдання та повноваження вищого судового органу (на прикладі європейських країн) / І.Назаров // Право України. — 2012. - № 11-12. - С.73.
48. Москвич Л. Статус найвищого суду країни: історичний та порівняльно-правовий аналіз / Л.Москвич // Право України. — 2012. – № 11 12. С.82.
49. Шевчук С. Роль Верховного суду в умовах конституційної демократії / С.Шевчук // Право України. — 2012. - № 11-12. С.89.
50. Рзаєв Р. Верховний Суд Азербайджанської Республіки в системі державної влади і судової влади / Р.Рзаєв // Право України. — 2012. - № 11 12. С.101.
51. Крижявічюс Г. Компетенція і функції Верховного Суду Литовської Республіки / Г.Крижявічус // Право України. — 2012. - № 11 12. С.105.
52. Маффей П. Функції та повноваження Верховного Суду Бельгії як вищого судового органу / П.Маффей // Право України. — 2012. - № 11 12. С.110.
53. Еречінські Т. Доступ до правосуддя і система критеріїв прийнятності скарг для розгляду у Верховному Суді Республіки Польща / Т.Ереченські // Право України. — 2012. - № 11-12. С.114.
54. Рунішвілі В. Суть судового рішення касаційної інстанції (на матеріалах судової практики Грузії) / В.Рунішвілі // Право України. — 2012. - № 11 12. С.119.
55. Романюк Я., Бейцун І. Правова природа обов’язковості рішень Верховного Суду України та вдосконалення механізму забезпечення єдності судової практики / Я.Романюк, І.Бейцун // Право України. — 2012. - № 11-12. С.122.
56. Валанчус В. Навіщо потрібна уніфікована судова практика? / В.Валанчус // Право України. — 2012. - № 11-12. С.137.
57. Луць Л. Уніфікація судової практики — важливий засіб забезпечення належного правосуддя Л.Луць // Право України. — 2012. – № 11 12. С.144.
58. Захарова О. Єдність судової практики крізь призму завдань цивільного судочинства / О.Захарова // Право України. — 2012. - № 11-12. С.151.
59. Кірхер Г. Забезпечення єдності судової практики в Німеччині /Г.Кірхер // Право України. — 2012. - № 11-12. С.157.
60. Байєр Д. Забезпечення єдності судової практики на рівні федеральних судів у Німеччині / Д.Байєр // Право України. — 2012. № 11-12. - С.162.
61. Бічковічс І. Роль Верховного Суду Латвійської Республіки у формуванні єдиної судової практики / І.Бічковічс // Право України. — 2012. - № 11 12. С.181.
62. Тьорьок Ю. Забезпечення цілісності судової практики Верховного Суду Угорської Республіки і застосування ним рішень Європейського суду з прав людини / Ю.Тьорьок // Право України. — 2012. - № 11 12. С.186.
63. Козюбра М.І. Верховенство права і Україна / М.І.Козюбра // Право України. — 2012. - № 1–2. - С.55.
64. Колоколов Н.А. Судебная власть: от лозунга к пониманию реальности / Н.А.Колоколов —М., 2010. — 400 с.
65. Морщакова Т. Верховенство права и проблемы его обеспечения в правоприменительной практике / Т.Морщакова — М., 2009. – 182 с.
66. Маклаков В.В. Судебная власть во Франции: новое законодательство / В.В.Маклаков —М., 2008 — 139 с.
67. Малишев Б.В. Судовий прецедент у правовій системі Англії / Б.В.Маишев — К., 2009 —344 с.
68. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія / В.Т.Маляреко — К., 2005. — 512 с.
69. Марченко М.Н. Судебное правотворчество и судейское право / М.Н.Марченко —М., 2001 — 512 с.
70. Шершеневич Г.Ф. Наука гражданского права в России / Г.Ф.Шершеневич — М., 2003.
71. «Забезпечення єдності судової практики — основне завдання вищих судових органів держави» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції – м.Київ 22-24 квітеня 2012 р., / К.: Бюлетень Верховного Суду України – 2012. - № 6. С.35-47.
72. Овсяннікова О.О. Транспарентність судової влади / О.О.Овсяннікова — Х., 2010. — 336 с.
73. Петрухин И.Л. Правосудие: время реформ / И.Л.Петрухин — М., 1991. — 208 с.
74. «Концептуальні питання удосконалення конституційних засад здійснення правосуддя в Україні» Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції - м.Київ 14-17 грудня 2012 р., К.: 2012. – 326 с.
75. Попелюшко В.О. Функція захисту в кримінальному судочинстві України: правові, теоретичні та прикладні проблеми: Монографія / В.О.Попелюшко — Острог, 2009. — 634 с.
76. Конституция Российской Федерации. Комментарий. — М., 1997. – 505 с.
77. Конституция Российской Федерации. Проблемный комментарий. — М., 1997. – 302 с.
78. Порівняльне судове право: Навч. посіб. / Марочкін І.Є., Москвич Л.М., Сібільова Н.В., Бабкова В.С., Крючко Ю.І.; за ред. І.Є.Марочкіна та Л.М.Москвич. — Х., 2008. — 112 с.
79. Бігун С.В. Правосуддя: філософське та теоретичне осмислення: Колективна монографія / відп. ред. В.С.Бігун. — К., 2009. — 316 с.
80. Ківалов С. Роль верховних судів держав — учасниць Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у подоланні структурних/системних недоліків національних правових систем / С.Ківалов // Право України. — 2012. - № 11-12. - С.63.
ВСТУП
Історичний досвід розбудови української держави доводить відсутність цілісної науково обґрунтованої концепції судової влади як окремої складової державної влади, а також структури і функцій судових органів. Констатуються лише окремі елементи становлення теоретичних засад судової влади, засновані переважно на емпіричному вітчизняному досвіді державного будівництва. На ранніх етапах розвитку української державності вищий судовий орган асоціювався з верховною владою, а юридична сила його рішень базувалася на її авторитеті, чинних на той час правових актах та звичаях. Такий авторитет відігравав важливе значення, часто витісняючи інституційну та правову основу розв’язання конфліктів. Повноваження вищого судового органу переміщувались із сфери владного авторитету в площину нормативно визначених владних інституцій поступово і повільно, що обумовлено перебуванням сучасних українських земель під юрисдикцією різних держав. Вагомий внесок у розробку теоретичних засад функціонування судової влади було зроблено з проведенням у Російській імперії судової реформи 1864 р. Але її позитивний доробок щодо демократичних засад здійснення правосуддя, судоустрою та судочинства применшувався суперечливістю і незавершеністю реформ. У радянський період була створена ґрунтовна концепція процесуальної діяльності суду, але теоретичні засади судової влади не розвивалися, оскільки була проголошена неподільна "влада рад". Роль вищих судів у СРСР виконували верховні суди радянських республік і Верховний Суд СРСР, при цьому останній виступав найвищою і останньою інстанцією. Історичний аналіз доводить, що до 1991 р. в Україні не було верховного судового органу, який поширював свою юрисдикцію на територію всієї країни (існували вищі суди для певних територій або вищі суди інших країн, до складу яких входила Україна). На цьому фоні постає завдання розробки цілісної теоретичної концепції правового статусу Верховного Суду України як найвищого органу в системі судів держави.
Порівняльно-правове дослідження провідних судових систем світу дає підстави стверджувати, що вищі судові органи, як правило, є вершинами систем судів і виконують такі функції: а) вирішення по першій інстанції найбільш складних, суспільно важливих справ; б) перегляд рішень у справах. Регламентація перегляду залежить від особливостей правової системи та може передбачати апеляцію, касацію, ревізію, нагляд, нововиявлені обставини, тощо; в) постановлення остаточних рішень у межах держави; г) забезпечення єдності судової практики та надання роз’яснень нижчим судам із питань правозастосування; д) оцінка законності дій вищих посадових осіб держави у випадку скоєння ними злочину; е) оцінка конституційності актів парламенту як органом конституційної юстиції. Порівняльний аналіз повноважень вищих судових органів свідчить, що зазвичай вони очолюють певні підсистеми судів, не маючи процесуальної та організаційної підпорядкованості, або посідають окреме місце в судовій системі [1, c.15].
В.В.Сердюк проводить таку класифікацію вищих судових органів судів загальної юрисдикції за критеріями:
а) організаційної єдності:
1) єдиний вищий суд (Італія, США);
2) роздрібнений вищий суд (Англія, ФРН);
б) обсягу процесуальних повноважень:
1) поліфункціональні (більшість країн світу);
2) монофункціональні (Єдиний сенат верховних судових установ ФРН);
в) визначення місця в судовій ієрархії:
1) найвищий судовий орган у державі;
2) найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції;
3) один із вищих судових органів держави. [1, c.16]
Верховний Суд України – це найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, діяльність якого передбачена положеннями частини 2 статті 125 Конституції України, і який здійснює правосуддя на основі верховенства права у законодавчо визначених формах судочинства з метою однакового застосування законодавства судами загальної юрисдикції шляхом реалізації процесуальних повноважень для забезпечення захисту гарантованих Конституцією і законами України прав та свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Однак аналіз його функцій не дозволяє зробити висновок про існування "сильного" Верховного Суду України.
Актуальність теми дослідження. Трансформаційні процеси в українському суспільстві, що у зв’язку з утвердженням нашої держави як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової, обумовили внесення докорінних змін у законодавство, спонукають до пошуку оптимальних шляхів функціонування державної влади. Конституція України 1996 р. визначає, що державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Здійснення державою судової влади відображено у розділі VІІІ "Правосуддя" Конституції України. Однак це має наслідком підміну поняття "судова влада" правосуддям та системою судів загальної юрисдикції. Тобто стверджувати про судову владу як горизонтально рівну з іншими складовими єдиної державної влади неможливо. Це відображається на окресленні правового статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції, його організації, функціонуванні та процесуальному наповненні діяльності.
У зв’язку з цим виникає потреба в пошуку нових методологічних підходів, застосування яких дало б змогу проаналізувати теоретичні і практичні проблеми правового статусу Верховного Суду України з метою реалізації забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав та свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Нагальним також у контексті судово-правової реформи є створення концепції єдності судової влади, базисом якої повинні стати засади рівноправності такої влади серед її складових, та внутрішня єдність судової влади.
Незважаючи на значну кількість змістовних наукових досліджень, проведених вітчизняними і зарубіжними вченими в галузі судоустрою і процесуального права, у теорії і практиці існує багато дискусійних питань. Це обумовлює необхідність комплексного наукового дослідження теоретичних і прикладних проблем статусу Верховного Суду України в системі судової влади, зокрема визначення його місця в ній, з'ясування функцій, процесуальних та інших повноважень на основі напрацювань загальної теорії права, науки конституційного права і судоустрою. Ці завдання прямо пов’язані з адаптацією національного законодавства України до законодавства країн Європейського Союзу.
Мета і завдання дослідження. Метою дипломного дослідження є розробка концепції єдності судової влади в Україні, з урахуванням якої визначаються сутність та елементи правового статусу Верховного Суду України в системі судової влади, окреслюються напрями вдосконалення організації та діяльності судової системи і Верховного Суду України. Відповідно до поставленої мети вважається необхідним вирішення таких завдань: 1) провести дослідження організації діяльності вищих судових органів, їх функцій та місця в судовій системі; 2) визначити місце Верховного Суду України в судовій системі України, окреслити його роль і завдання при здійсненні правосуддя; 3) виокремити функції Верховного Суду України в структурі його діяльності та форми їх реалізації; 4) дослідити структуру Верховного Суду України з визначенням функціонального призначення його підрозділів; 5) визначити роль Верховного Суду України у сфері захисту державою прав людини; 6) дати аналіз і окреслити шляхи вирішення організаційних та прикладних процесуальних проблем діяльності Верховного Суду України; 7) оцінити бачення проблем статусу Верховного Суду України у наукових працях; 8) розробити науково обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення інститутів судової організації та процесуального права в контексті реформування Верховного Суду України і системи судів держави.
Об’єктом дослідження є правовідносини, пов’язані з реалізацією правового статусу Верховного Суду України.
Предметом дослідження є правовий статус Верховного Суду України в системі судової влади.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система принципів, прийомів і підходів, заснована на філософських, загально- та спеціально-наукових методах. В основу роботи покладено системний підхід, згідно з яким проаналізовано статус Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. Діалектичний метод дозволив виявити основні закономірності концептуального розвитку основ правового регулювання організації судової влади і місця вищого судового органу на різних історичних етапах генезису української державності та в зарубіжних країнах. Формально-догматичний метод використано при з'ясуванні змісту норм Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів", процесуальних кодексів України, проектів законів про судоустрій щодо визначення структури судової системи. Тексти міжнародних договорів і національного законодавства інтерпретувалися з позицій забезпечення єдності всіх органів, які належать до системи судової влади в Україні, а також ролі Верховного Суду України у забезпеченні узгодженої роботи судів загальної юрисдикції. Дотримання вимог правильної логічної побудови понять і суджень забезпечило обґрунтованість і достовірність зроблених висновків. Застосування вказаних методів у їх взаємозв’язку забезпечило повноту й об’єктивність дослідження.
Науково-теоретичною основою дипломного дослідження та зроблених у ньому висновків стали роботи вітчизняних і зарубіжних учених у галузі загальної теорії держави і права, конституційного права, судоустрою, цивільного, адміністративного, господарського, кримінального процесів, а також праці з теорії та історії держави і права України.
Як найважливіша складова теоретичної бази дослідження вбачаються фундаментальні роботи таких провідних вітчизняних учених як В. Авер’янов, М. Біденко, В. Борденюк, В. Бринцев, Т. Варфоломеєва, Вл. Гончаренко, В. Городовенко, В. Долежан, М. Козюбра, В. Комаров, О. Копиленко, М. Косюта, М. Костицький, Л. Кривенко, В. Кульчицький, С. Лисенков, В. Маляренко, Т. Маркет, І. Марочкін, О. Мироненко, М. Мичко, О. Мурашин, П. Недбайло, В. Нор, А. Осетинський, М. Орзіх, В. Погорілко, Д. Притика, М. Руденко, А. Селіванов, В. Сердюк, Н. Сібільова, О. Скакун, В. Смородинський, В. Стефанюк, Д. Сусло, С. Фурса, Ю. Шемшученко, М. Штефан, О. Ющик та інших.
Нормативну базу цієї наукової роботи складають: пам’ятки права щодо організації судової влади і судового устрою; міжнародно-правові акти, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи з питань організації судової влади, міжнародні угоди про правову допомогу у цивільних, господарських, кримінальних справах; норми Конституції і законів України, зарубіжних країн щодо організації та діяльності судової влади.
Емпіричну базу дослідження становлять: статистичні дані та узагальнення практики судів загальної юрисдикції, зокрема Верховного Суду України за 2003–2013 рр.; практика Європейського суду з прав людини; акти Конституційного Суду України.
ВИСНОВКИ
Охорона прав та свобод людини і громадянина в Україні гарантується здійсненням правосуддя виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Таким чином, Конституція визначає, що усі суди в Україні, за виключенням Конституційного суду - є судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України є найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції.
Правовий статус Верховного Суду України закріплений низкою законодавчих актів України. Насамперед, це – Конституція України, Закон України «Про судоустрій та статус суддів, кодекси України.
Існуюча на теперішній час правова реальність характеризується наступними фактами.
По-перше, основними процесуальними повноваженнями Верховного Суду України є перегляд адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення, а також господарських, кримінальних та цивільних справ з підстав
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
По-друге, рішення про допуск справи до провадження у Верховному суді приймається відповідним Вищим спеціалізованим судом, до якого і подається заява.
По-третє, обираючи при ухваленні рішення чи вироку норму закону України, яка підлягатиме застосуванню до суспільних відносин, які є предметом судового розгляду, усі суди зобов’язані враховувати висновки Верховного Суду України, викладені в його ухвалах, у випадках, коли в резолютивній частині нового судового рішення або ухвалі Верховного Суду про відмову в задоволенні заяви має міститися висновок про те, як саме має застосовуватися відповідна норма закону щодо відповідних суспільних відносин.
По-четверте, рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.
По-п'яте, неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не є підставою для перегляду справи Верховним Судом України.
По-шосте, Конституцією України та Законом «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України наділений повноваженням, що не є характерним для органу, основним завданням якого є здійснення правосуддя. На нашу думку таким повноваженнями є внесення за зверненням Верховної Ради України письмового подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я.
По-сьоме, повноваження із надання висновку про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину та повноваження по зверненню до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, хоча і не стосуються безпосередньо відправлення правосуддя. Але ці повноваження є, на нашу думку необхідними для забезпечення рівноваги між гілками державної влади, забезпечення правопорядку у державі. Ними Верховний Суд України характеризується я вищий орган судової влади.
Проведене дослідження дозволяє зробити певні висновки.
Осмислення правової природи Верховного Суду України як вищої судової інстанції (судового органу) в системі судів загальної юрисдикції засвідчує, що як у теоретичному, так і практичному плані це питання залишається досить складним та сприймається неоднозначно. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає здійснення правосуддя на засадах верховенства права та забезпечення кожному права на справедливий суд. Важливим для належного здійснення правосуддя в Україні є забезпечення єдності судової практики. Єдність судової практики є однією з визначальних складових єдності судової системи, а також принципів правової визначеності та рівності всіх перед законом і судом. Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції сприяє розвитку права та забезпечує єдність судової практики. Для належної реалізації цієї функції Верховний Суд України повинен мати відповідний обсяг повноважень.
Проте, чинний Закон України «Про судоустрій і статус суддів» значно звузив повноваження Верховного Суду України лише до забезпечення однакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, виключаючи при цьому повноваження щодо неоднакового застосування ними норм процесуального права. Окрім того, на сьогодні обов’язковість судових рішень Верховного Суду України, як механізм досягнення єдності судової практики, не забезпечена відповідними нормами у разі їх недотримання.
У Законі не визначені повноваження Верховного Суду України у частині розгляду справ, які мають принципове значення, розвивають право та сприяють однаковому правотлумаченню.
Спостерігаються проблеми і у сфері розмежування судових юрисдикцій, зокрема і вищих спеціалізованих судів, що не сприяє забезпеченню єдності судової практики. Натомість, чіткий розподіл повноважень між спеціалізованими судами є невід’ємним елементом права на доступ до суду, яке може порушуватися у разі визначення непідсудності справи жодному вищому спеціалізованому суду, що на сьогодні не може бути усунене шляхом звернення до Верховного Суду України.
Не сприяє забезпеченню єдності судової практики також інститут допуску вищими спеціалізованими судами заяв про перегляд судових рішень Верховним Судом України. Враховуючи, що право на доступ до правосуддя є фундаментальним для європейської системи захисту прав людини, має бути забезпечено без посередній доступ осіб до Верховного Суду України.
Важливим для досягнення єдності судової практики є формування єдиного підходу до визначення поняття «судова практика» та його законодавче закріплення чи висловлення правової позиції Верховного Суду України або Конституційного Суду України щодо його розуміння. Таким чином, вбачається, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» потребує внесення змін у частині збільшення обсягу повноважень Верховного Суду України. Потребує вдосконалення компетенція Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень судів касаційної інстанції, з підстав неоднакового застосування ними норм як матеріального, так і процесуального права.
Верховний Суд України має бути наділений повноваженнями щодо розгляду справ, вирішення яких має принципове значення та сприяє розвитку верховенства права й цілісності правової системи.
Вбачається невиправданим інститут допуску вищими спеціалізованими судами заяв про перегляд судових рішень Верховним Судом України, що обмежує особам право безпосереднього доступу до Верховного Суду України. Водночас потребує посилення взаємодія Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів щодо забезпечення єдності судової практики.
На завершення хотілося б сказати, що роль верховних судів у захисті прав людини і прав, що гарантуються Конституцією і передбачені міжнародними договорами, є основоположною. Верховні суди повинні гарантувати застосування і тлумачення норм загального права згідно з принципами захисту прав людини. У випадку з Україною Верховний Суд може робити запити до Конституційного Суду щодо законів, що порушують права людини, гарантовані Конституцією, і має конкретні повноваження із забезпечення виконання рішень Європейського Суду з прав людини та інших міжнародних судів. Проте, реформа 2010 р. позбавила Верховний Суд можливості забезпечувати однакове тлумачення права відповідно до принципів захисту прав людини, і це — той крок назад, про який ми, можливо, ще пошкодуємо.