Вступ……………………………………………………………………………...3
1. Характеристика правової системи України в
1960х -1980х роках………………………………………………………….….6
2. Конституційне законодавство СРСР…………………….……………………7
3. Конституційна реформа……………………………………………………….8
Висновок………………………………………………………………………..16
Список літератури……………………………………………………………..17
Жорстка централізація державного механізму, системи органів влади й управління, правоохоронних органів закономірно привела до централізації законотворчості. Законодавство УРСР розвивалося під прямим впливом загальносоюзних нормативних актів. Започаткована Законом від 11 лютого 1957 року кодифікація права чітко визначила рамки законотворчої самостійності радянських республік. Результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні – Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік, на республіканському – кодексів майже з усіх галузей права. Вінцем кодифікаційної роботи стало видання Зводу законів СРСР і Зводу законів Української PCP.
Ряд спільних постанов ІДК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР і Ради Міністрів УРСР, прийнятих у 1976 році, визначили завдання по кодифікації законодавства, створенню систематизованих актів, які 6 охопили всю чинну систему законодавства. Звід законів УРСР формувався як зібрання актів і був офіційним виданням, що давало можливість посилатися на нього при вирішенні справ у право застосовних органах.
1. Бойко О. Історія України. [Текст] / О.Бойко – К., 1999. – с. 440 – 472.
2. Коваленко Л. А. Історіографія історії Української PCP від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. [Текст] / Л.Коваленко – К., 1983.
3. Кульчицький В.С., Історія держави і права України. [Текст] / В.С.Кульчицький.– К.: Атіка, 2006.
4. Марченко М.І. Українська історіографія (з давніх часів до середини ХІХ ст.). [Текст] / М.І Марченко – К., 1959.
5. Музиченко П. Методологічні принципи та методи пізнання історико-правових явищ [Текст] / П.Музиченко//Юридична освіта і правова держава: 36. наук. пр. – О., 1997.
6. Савельєв В. 50-ті – 80-ті: Час пошуків і втрачених можливостей [Текст] / В. Савельєв // Про минуле – заради майбутнього. – К.,89.
7. Субтельний О. Україна: Історія. [Текст] / О.Субтельний.– К.: Либідь, 1991
8. Толочко П. Київська Русь. [Текст] /П.Толочко. – К.: Абрис, 1996.
9. Турченко Ф., Новітня історія України .[Текст] / П.Панченко., С.Тимченко. У 2 ч. – К., 1995.-4.2.
10. Чубатий М. Огляд історії українського права. [Текст] / М.Чубатий.– К., 1994.
В жовтні 1961 року відбувся ХХІІ з'їзд КПРС, який прийняв нову Програму партії – програму переходу суспільства до комунізму. Перші десять років (1961 – 1971) відводилися на створення «матеріально-технічної бази комунізму», наступні (1971-1981) – на вступ у комунізм. Передбачалось формування безкласового суспільства і передача функцій держави органам самоврядування трудящих.
Та уже через три роки після початку реформ, у жовтні 1964 року, М. Хрущова було усунуто з вищих державних і партійних посад. Невизначеність ситуації, до якої призвели розпочаті М. Хрущовим реформи, налаштували проти нього різні прошарки суспільства: бюрократію, технократів, номенклатуру, військових. Партійна група, що прийшла до влади в результаті цього безкровного кремлівського перевороту, намагалась створити новий тип тоталітарного режиму, де ідеологічний консерватизм був би поєднаний з економічними реформами.
У 1965 році почалася нова економічна реформа за програмою групи технократів на чолі з О. Косигіним. З одного боку, ця реформа мала за мету розширення автономії підприємств, а з іншого – значно посилювала позиції загальносоюзних органів. Були ліквідовані раднаргоспи і відновлені загальносоюзні промислові міністерства. Створюється ряд центральних відомств, таких як Державний комітет з цін, Державний комітет постачання, Державний комітет по науці і техніці.
Проте і розширення господарської самостійності підприємств було досить суттєвим. До мінімуму було зведено число обов'язкових показників, запроваджені нові: вартість продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень. Частина прибутків залишалась у розпорядженні підприємств. Фонди стимулювання були поділені на фонд матеріального заохочення (контролювався загальними зборами трудового колективу), фонд соцкультбуту і фонд самофінансування для потреб розвитку виробництва. Проте позитивні елементи реформи перекреслював відомчий принцип управління і планування, коли вертикальна підпорядкованість господарчих органів виключала їх горизонтальну взаємодію. Договори, що їх укладали підприємства, підлягали обов'язковому затвердженню вищестоящими органами.
Але починаючи з 1972 року економічна реформа припиняється. В Москві перемогли консервативні сили, які центр ваги реформ переносять на оборонну промисловість, освоєння Сибіру і на сільське господарство. В інтересах союзних республік було хіба що тільки останнє – зрушення в аграрному секторі.
Здавалося, що саме в 70-ті роки було найбільше зроблено для змін у сільському господарстві України. Запроваджувались програми механізації, хімізації, меліорації. За плановими підрахунками капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво становили 27 відсотків від усіх капіталовкладень в українську економіку. Але ефект від цих програм був більше негативним, ніж позитивним. Механізація перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низькоякісної техніки. Хімізація привела до масового забруднення навколишнього природного середовища. Меліорація знищила родючі ґрунти і порушила екологічний баланс. Лише за 1971 – 1985 роки капіталовкладення на проведення меліорації в Україні становили близько 12 млрд. крб., а середньорічна віддача не перевищувала 3 – 4 млн. крб.
З року врік збільшувався розрив між зростанням фінансування сільського господарства й обсягом виробленої продукції. Так, за 1966 – 1985 роки середньорічні капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво збільшилися в 2,5 рази, а валовий збір зерна – лише на 18 відсотків, м'яса – на 38 відсотків.
Незважаючи на все це, в сільському господарстві України були і певні позитивні зміни. У 70-ті роки посилилася міжгосподарська кооперація та агропромислова інтеграція, яка привела до створення аграрно-промислових підприємств і об'єднань. Все це потребувало нагальних змін форм керівництва селом, на що командно-адміністративна система була нездатна Ігнорування інтересів селянина, екстенсивний підхід до землеробства в середині 80-х років призвели до порушення становища в сільському господарстві республіки, хоча навіть і за таких умов вона виробляла чверть всієї сільськогосподарської продукції СРСР.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років економіка України ввійшла в смугу тотальної кризи. «Першою ластівкою» економічної кризи стала інфляція. Однією з причин інфляційних процесів був дисбаланс між прибутками населення і можливістю їх реалізації. Заощадження громадян постійно зростали. На кінець 70-х років вони становили 32 млрд. крб. тільки на рахунках в ощадних касах. Але зростання грошової маси на руках у населення не підкріплювалось збільшенням обсягу пропонованих товарів і послуг. Якщо номінальна заробітна плата збільшувалася, то реальні доходи громадян зменшувалися. Відповідні процеси відбувалися в усіх інших сферах, які стосувалися добробуту людей: у житловому будівництві, охороні здоров'я, народній освіті тощо.
Для другої половини 60-х – першої половини 80-х років характерною була абсолютна монополія комуністичної партії на владу. Неототалітарний режим прикривався доктриною «загальнонародної держави», яка формувалась у контексті ідеології переходу до комуністичного суспільства. Вона передбачала суттєву трансформацію соціальної бази радянського суспільства, розмиття граней між різними класами і прошарками, між містом і селом. Припускалось розширення колегіальних і демократичних засад у державному управлінні з наступним перетворенням його в «Народне громадське самоврядування». Технократична тенденція, яка проглядалась у керівництві економікою і державою, зіткнулася з ідеологічною доктриною партійності. В кінці 60-х років встановився жорсткий неототалітарний режим. З 1972 року консервативні тенденції, які орієнтувалися на такі пріоритети, як важка та оборонна промисловість, сільське господарство та енергетика, беруть гору над реформаторським лібералізмом і технократизмом. Одночасно відбувалися персоналізація влади і зміцнення позицій партійно-державної бюрократії.
Головною тенденцією розвитку держави і права була жорстка централізація державного механізму, правоохоронних органів, правової системи. Бюрократична партійно-державна номенклатура намагалася зберегти командно-адміністративний стиль управління. Панування бюрократичної номенклатури призводило до порушень владою законності, прав і свобод громадян.
Україна у складі Союзу PCP, незважаючи на проголошену і закріплену Конституцією суверенність, політично й ідеологічно залежала від владного диктату Москви.
Таким чином, суспільно-політичне і правове життя України розвивалося в умовах наростання гострої кризи неототалітарного режиму. Постало питання про саму можливість його існування.
