Вступ………………………………………………………………………….……3
Душа у роздумах античних філософів…………………………………….…….4
Висновок……………………………….…………………………………...…….20
Список використаної літератури…….………………………………………….21

Одним із перших філософів що розглядали душу людини як дійсне є Платон. Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. Це, до речі, було загальною думкою усіх філософів перед Платоном (субстанція та видимий світ, атоми й речі тощо). У Платона ці сфери є сфери матерії та «ідеального буття», «ідей». Нове є те, що для Платона різні не лише «зміст» цих двох сфер, а й характер їх буття. Ідеї існують зовсім не так, як матеріальні речі. Тому помилкові усі спроби викладу теорії Платона, як теорії про «два світи», закиди йому, що він, мовляв, «гіпостазує» ідеально – буття тощо. Почасти винний в цьому, щоправда, сам Платон, що весь час робив спроби подати різні виклади своїх думок, іноді звертаючись до форми «міту», в якому «ідеї» з'являються дійсно в занадто вже «масивній» постаті, подібній до буття матеріальних речей.
Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, смислове, якого предметом є матеріальний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання – розумом, та висловити це пізнання словами. Тут Платон ніби наближається до думок, пізніх скептичних послідовників Геракліта та до скепсису софістів. Але є й пізнання інше – розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Найліпшим зразком такого пізнання є математика (тому над входом до Академії, як переказують, стояв напис: «Нехай не входить сюди той, хто не знає геометрії»). Платон думав, що і для інших сфер (етики, державної теорії, природознавства і т. д.) можливе таке саме точне розумове пізнання. Лише воно завжди спрямоване не на матеріальне буття речей, а на «ідеї» речей. Сама думка про ідеї виростала з усієї традиції грецької культури. Абсолютно точна математика (що в Греції в значно більшій мірі, аніж де-небудь інде користалась методами геометрії) дає єдину можливу основу для пізнання матеріального світу, про речі якого можемо щось певного сказати, оскільки вони мають певні форми, постаті, оскільки вони відбивають певні рухи, що ми їх можемо схарактеризувати геометричне, тощо. Грецька скульптура подавала образи «ідеальних» людських типів, до яких дійсні матеріальні людські тіла лише «наближаються»... Грецька медицина знала певні норми здорової істоти, «нормальної»; що П ми не зустрічаємо в дійсності, або зустрічаємо лише «наближення» до неї. Нарешті грецьке державне законодавство ніби прямувало до якогось ідеального типу держави, яка не була здійснена ніде в світі.
Платон наводить приклади «ідей» з різноманітних сфер буття – як типи держави; як типи, постаті істот – «побожна» людина, «смілива», «справедлива» людина, як «зразки» земних речей; об'єкт математичної науки в протилежність до тих матеріальних «реальних» речей, що є завжди лише певним «наближенням» до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій «оригінал» – «ідею». Лише в мітах Платона чуємо про те, що ідеї знаходяться десь поза світом, в якійсь окремій «наднебесній» сфері. Платон де інде твердить лише, що те стале, постійне в речах, їх «зразки», їх ціль, є в них самих, але не є речі самі, а «ідеальне буття». Не з'ясовує Платон і того, яким чином і чому реальні речі «наслідують» ідеї, «беруть участь» у їх бутті. Шлях до пізнання ідеального буття є думання. Але «означення», дефініція поняття (пояснення його словами) є лише один із ступенів до пізнання «ідей» речі, – бо в ідею сполучені елементи – «абстрактні» та наглядні, наочні, – пізнання ідеального буття ніби сполучує в собі елементи думання та наглядання, як це є в геометрії.
Пізнання – це не діяльність, що повстає та триває з суто теоретичного інтересу. В пізнанні, за Платоном, беруть участь якісь позарозумові сили. Це в першу чергу – любов, «Ерос». В гарних промовах співпромовців в одному з найславніших своїх діалогів «Бенкет» («Симпосіон») Платон розвиває теорію філософічної любові, любові до ідеального буття, що керує пізнанням.
Платон не лише не подав повної системи своїх філософічних поглядів, він не лише про деякі важливі пункти подав свої думки в формі мітів, – він також в деяких пунктах протягом своєї письменницької діяльності зміняв свої погляди. Тому можна подати нариси поглядів Платона лише в загальних рисах:
Весь «світ ідей» схарактеризовано у Платона, як божественне буття. Найвища ідея, «ідея добра» є Бог. Щоправда, Платон, здається, не був представником послідовного монотеїзму, – поруч з Богом стоять якісь інші («нижчі») божественні істоти.
А протилежність до ідей, яких відношення до світу речей не цілком з'ясоване, Бог є для Платона активний чинник, в першу чергу творець світу, що утворює його з елементів, що їх Платон характеризує геометричними рисами (ніби в цьому наслідуючи пітагорейців). Світ є гармонійне ціле, що підлягає певним законам. Світ – живий («душа світу», зорі теж мають душі).
Душа людини є самостійне буття, що знаходиться в матеріальному тілі. Душа є безсмертна (докази безсмертя душі Платон викладає в діалозі «Федон», подаючи тим свої думки в формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю). До єства душі належать три основних сили: розумна, «пристрасна» (афекти) та вольова, ніби якийсь порив, що веде до чину (цей поділ н е відповідає пізнішому поділу душевних «здібностей» на пізнавчі, почуттєві та вольові). Найвища з цих сил є розумна, якій мають підлягати інші: це основа етичних поглядів Платона. Кожна з цих сил має свою форму досконалості, – це основні чесноти етики Платона: вольовій силі відповідає «мужність», пристрасній – «поміркованість», розумовій – «мудрість»; але найвища чеснота є та, що утримує ці три сили в повній рівновазі, в гармонії – це «справедливість» («кожному своє»). Платон не вважає властивою формою буття душі її існування в цьому світі, як сказано, вона безсмертна та по смерті тіла дістає нагороди або кари.

1. Аристотель. Соч. в 4-х томах.– М., 1976-1983.
2. Асмус А. Ф. Античная философия.– М., 1976.
3. Кондзьолка В. В. Нариси античної філософії.– Львів, 1993.
4. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель.– М., 1993.
5. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии.– М., 1997.
6. Платон. Соч. в 4-х томах.– М., 1990-1995.
7. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней// 1.
Фрагменты ранних греческих философов// Ч. 1.– М., 1989.
8. Чнишев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии.- М., 1991.

Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів.
Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

Для давніх греків, які жили в період становлення цивілізації, світ - величезне зіб рання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.