Вступ …………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ І. АНАЛІЗ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО
РОЗВИТКУ ДІТЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ
ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ
1.1. Законодавче забезпечення соціального захисту
дітей-інвалідів в Україні ……………………………………………..5
1.2. Формування та реалізація інклюзивної політики у
сфері освіти дітей з особливими освітніми потребами в Україні …9
1.3. Особливості освіти і професійної підготовки інвалідів ……..16
РОЗДІЛ ІІ. СУЧАСНИЙ СТАН, ТА ПРОБЛЕМИ
ОСВІТИ ДІТЕЙ ІНВАЛІДІВ
2.1.Загальний огляд стану впровадження інклюзивної освіти ……23
2.2. Поінформованість, сприйняття та ставлення до ідеї
інклюзивної освіти …………………………………………………….26
РОЗДІЛ ІІІ. ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОСВІТНЬОГО
ПРОЦЕСУ ДІТЕЙ- ІНВАЛІДІВ
3.1. Основні проблеми на шляху інклюзивної освіти …………….33
Висновки ………………………………………………………………………..39
Список використаних джерел ………………………………………………….41
Додатки ……………………………………………………………………..……43

Сучасна політика держави щодо людей з обмеженими функціональними можливостями – це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.
До інвалідів у нашому суспільстві відносяться по-різному: одні – абсолютно байдужі до них, другі – жаліють їх, треті – активно допомагають їм. Крім того, існує стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами і прирікає її на повну ізоляцію.
Основною передумовою успішного вирішення даних проблем є державна політика щодо інвалідів. У зв‘язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення ними необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими функціональними можливостями додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча на даний момент ці діти відносяться до найбільш незахищеної категорії населення.[3]
Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об‘єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров‘я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.[5, с.65]
В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів й дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров‘я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім‘ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.
Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:
 «Про освіту»;
 «Про державну допомогу сім‘ям з дітьми»;
 «Про фізичну культуру і спорт»;
 «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»;
 «Про пенсійне забезпечення»;
 «Про статус і соціальний захист громадян, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»;
 «Про благодійництво та благодійні організації»;
 «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».
А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України про охорону здоров‘я.[7, с. 20]
Основні положення соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.
Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).
Реалізація державної політики у вирішенні проблем інвалідів в Україні здійснюється також загальнодержавними і регіональними програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року №1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.

1. Безпалько О., Едель С. Підготовка волонтерів до роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями/методичні рекомендації// За ред. А.Й. Капської. – К. НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2001.
2. Горностай П. Психологічні основи рольової реабілітації. Реабілітаційна підготовка на рубежі XXI ст. Науково-методичний збірник у двох частинах. – 4.1 – К., 1998. – ст. 149-154.
3. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. (Збірник документів): ч. 2, К., АТ Видавництво «Столиця», 1998. – с. 63-66.
4. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. (Збірник документів): ч. 2, К., АТ Видавництво «Столиця», 1998. – с. 63-66.
5. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист. У двох частинах. – К., 1998.
6. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України. Сучасний стан і перспективи розвитку. К., 1999, - с. 52-55.
7. Діяльність центрів соціальних служб для молоді України. Сучасний стан і перспективи розвитку. К., 1999, - с. 52-55.
8. Іванова І. Діти з особливими потребами: проблема термінологічного визначення// Дефектологія. – 1999. - №1 ст. 2-7.
9. Іванова І. Діти з особливими потребами: проблема термінологічного визначення// Дефектологія. – 1999. - №1 ст. 2-7.
10. Іванова І.Б. Соціальна допомога інвалідам у клубах за місцем проживання (методичні рекомендації для спеціалістів соціальних служб для молоді) // Соціальна допомога інвалідам: Інформаційний методичний бюлетень «Довіра і надія», 1995. - №5 – ст. 15-20.
11. Іванова І.Б. Соціальна допомога інвалідам у клубах за місцем проживання (методичні рекомендації для спеціалістів соціальних служб для молоді) // Соціальна допомога інвалідам: Інформаційний методичний бюлетень «Довіра і надія», 1995. - №5 – ст. 15-20.
12. Іванова І.Б. Соціальні проблеми дітей і батьків у контексті їхнього ставлення до ситуації // Іванова І.Б. Соціально-психологічні проблеми дітей-інвалідів. – К.: Логос, 2000. – ст. 58-74.
13. Лабайчук Г. Навчання дітей з обмеженими можливостями здоров‘я // радість дитинства – вільні рухи. – 2007 - №4. - ст. 4-5.
14. Ляшенко В. Рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів // Соціальний захист. – 1999. - №5 – ст. 34-41.
15. Ляшенко В. Рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів // Соціальний захист. – 1999. - №5 – ст. 34-41.
16. Мостіпан О. Державна політика щодо інвалідів, її перспектива та пріоритети // Соціальний захист. – 2002. - №11. – ст. 15-18.
17. Мостіпан О. Державна політика щодо інвалідів, її перспектива та пріоритети // Соціальний захист. – 2002. - №11. – ст. 15-18.
18. Про становлення інвалідів України та основи державної політики щодо вирішення проблем громадян з особливими потребами: Державна доповідь. – К.: Соцінформ, 2002. – ст.160.
19. Родименко І.М. Сучасний погляд на навчання дітей з особливими потребами // Нива знань. – 2004. - №2. – 8-12.
20. Сорочинський В.Є. Організація роботи соціального педагога. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 265 с.
21. Соціальна робота з інвалідами. Настольная книга для родителей / Под ред. Е.И. Холостовой. – М.: Інститут социальной работы, 1998. – 215 с.
22. Томчук С.М. Теоретичний аналіз проблем адаптації дітей з особливими потребами до навчання у школі // Актуальні проблеми навчання та виховання людей з особливими потребами. – К.: Кондор., 2005. – ст. 339-342.
23. Ярская-Смирнова Е.Р.; Неберушкина Е.К. Социальная работа с инвалидами. – СПб.: Питер., 2004. – 316 с.

Одним із найважливіших чинників прогресивного розвитку суспільства є освіта дітей, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного та психічного розвитку.
Освітній процес який передбачає освіту дітей-інвалідів має назву інклюзія. Для широкої громадськості ідеї інклюзивної освіти та її впровадження в Україні сьогодні є ще малознайомими. Однак, процес інклюзії в освіті - залучення дітей із особливими потребами та обмеженими можливостями за станом здоров'я до умов загальноосвітніх навчальних закладів - існував в українському суспільстві завжди. Більш інтенсивно і чітко цей процес проявив себе наприкінці 90-х років. Саме в цей період спостерігається збільшення кількості дітей із особливими потребами в загальноосвітніх школах. Посилення цих тенденцій відбулося під впливом економічних факторів, і змін, що позначилися в українському суспільстві: спрямування у напрямку демократизації та розповсюдження ідей і принципів рівності на всі сфери суспільного життя. Важливим стимулом для розвитку інклюзивної освіти також стало безпосереднє поширення інформації, ідей, досвіду та практики інклюзії, що мали місце в західних та пострадянських країнах, як серед професійної спільноти, так і серед громадськості. Певний вплив має і загальне погіршення стану здоров'я українських дітей.
На перший погляд, до проблем впровадження інклюзивної освіти долучена достатньо обмежена група населення. В першу чергу це діти із особливими потребами, їх батьки, вчителі загальноосвітніх шкіл та спеціальних навчальних закладів; по-друге: громадські організації, які допомагають – і батькам, і вчителям – подолати труднощі на шляху реалізації поставленої мети – забезпечення можливостей рівних освітніх умов для всіх дітей. В подальшому – розвиток і впровадження інклюзії стає завданням і потребою суспільства в цілому, процесом, до якого залучаються не лише безпосередні представники закладів освіти, але й фахівці у сфері освіти, представники законодавчих і виконавчих органів влади, широкі кола громадськості.
Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить, що проблемами освіти дітей-інвалідів займалося багато науковців, зокрема Л.С. Вавіна, Т.А. Власова, М.С. Певзнер, Л.І. Плаксіна, К.С. Лебединська, Л.І. Солнцева, Т.Г. Єгорова, Т.Д. Ілляшенко та багато інших.
Мета дослідження: вивчити та представити стан інклюзивної освіти в Україні: результати, бар’єри та перспективи впровадження.
Об‘єкт дослідження – діти з обмеженими функціональними можливостями.
Предмет дослідження – процес інклюзії в освіті
Виходячи з мети мого дослідження переді мною постають наступні завдання
Завдання дослідження :
1. Проаналізувати психолого-педагогічну літературу щодо стану сучасної освіти дітей інвалідів.
2. Розглянуті особливості інклюзивної освіти України на сучасному етапі.
3. Визначити специфіку соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями в умовах дошкільних навчально-виховних закладів та загальноосвітніх шкіл.
У нашому курсовому дослідженні були використанні наступні методи:
Напівформалізовані інтерв’ю – з вчителями та адміністрацією шкіл та НВК/ дитячих садків, N=24;
Фокус-групові дискусії – з батьками дітей з особливими потребами та батьками звичайних дітей (N=9)
Також ми враховували регіональні особливості впровадження інклюзії.

У висновках ми хочемо представити рекомендації щодо змін, які необхідно здійснити для подальшого впровадження інклюзивної освіти в Україні:
Законодавство:
 Доцільність прийняття окремого законодавчого акта з питань освіти для дітей з особливими потребами є дискусійним питанням. На нашу думку, як дітей з особливими потребами слід інтегрувати в систему загальної освіти, так і норми щодо їх навчання доцільно інтегрувати в існуюче освітнє законодавство. Існує об’єктивна потреба у внесенні змін до Законів України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту» щодо основних принципів, гарантій та стандартів освіти дітей з особливими потребами, виходячи з положень Конвенції ООН про права інвалідів, Конвенції ООН про права дитини, Резолюції № 48/96 Генеральної Асамблеї ООН «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». Одночасно слід синхронізувати з вимогами вказаних актів міжнародного права положення Законів України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про реабілітацію інвалідів в Україні».
 На зміну існуючих програм, що передбачають запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання у загальноосвітніх навчальних закладах доцільно розробити та затвердити постановою Кабінету Міністрів України єдину комплексну програму запровадження інклюзивного та інтегрованого навчання, передбачивши конкретні дії, терміни їх здійснення та критерії оцінки.
 Нагальною необхідністю є запровадження публічного моніторингу та звітування про виконання державних програм (планів) щодо забезпечення освітніх можливостей для дітей з особливими потребами.
Фінансування:
 У випадку широкого запровадження інклюзивної освіти необхідно створювати фінансові стимули для сприяння навчанню дітей у загальноосвітніх закладах та їх вихованню у сім’ї. При переведенні дитини із інтернатного закладу у звичайну школу виникатиме економія коштів. Враховуючи, що сьогодні інтернати та школи мають різні рівні підпорядкування (обласний та міській відповідно), має сенс розробити механізм перерозподілу такої економії, або поставити питання про передачу інтернатних закладів на утримання з бюджетів міст-обласних центрів.
Методичне та дидактичне забезпечення:
 впроваджувати інклюзивну освіту поступово, виважено, виключно локально та постійно відслідковувати результати для різних нозологій дітей;
 не копіювати бездумно іноземний досвід, а вивчити свій та застосовувати все найкраще, що вже існує у вітчизняній дефектології, зокрема, організації трудового навчання для дітей з різними нозологіями;
 налагоджувати співпрацю між ПМПК та ЗОШ, де впроваджується інклюзивна освіта (консультації, моніторинг змін тощо).