Вступ ……………………………………………………………….………3
Розділ І. Історико-теоретичний характер дослідження
1.1. Історія розвитку документа …………………………….…...6
1.2. Поняття артефактного документа …………………….…….9
Розділ ІІ. Види артефактних документів
2.1. Цінний і рідкісний документ ………………………………..12
2.2. Книга, як пам’ятка культури ……………………………….14
Розділ ІІІ. Артефакт в нашому житті
3.1. Актуальність артефакту ……………………………………..17
3.2. Сучасні артефактні документи ……………………………...21
Висновки …………………………………………………………………..23
Список використаних джерел ……………………………..…………….26

Сучасні словники пояснюють, що слово «документ» походить від латинського documentum, а те, у свою чергу, від дієслова docere - «вчити, навчати».
Найбільш глибоко походження терміну «документ» і подальшого розвитку його значень дослідив польський науковець Анджей Сускі. На його думку, корені цього слова сягають індоєвропейської прамови, яка існувала приблизно за 2000 років до н.е. Слово dek у цій мові означало жест простягнутих рук, пов'язаний із передаванням і прийманням, одержанням чогось.[1, с.55]
Німецький дослідник Гельмут Арнтц пояснює, що від слова dek (або в іншому написанні deс) походить також число «десять» (наприклад, «декада» - десять днів), або «деци…», що в складних словах відповідає поняттю «десята частина» (наприклад, «дециметр» - десята частина метра). Внаслідок чергування головних «е - о» корінь dec змінився на doc у слові doceo, що означало «вчу, навчаю». Від нього походить слово documentum або docіmentum, яке означало: «те, що вчить, що є повчальним прикладом, доказом». Однокорінними до слова «документ» виявляються слова: doctrina - «вчення», doctor - «учений». Саме в такому широкому значенні застосовувалося слово documentum із самого початку його вживання, наприклад, у працях Цицерона. Згодом воно набуло юридичного відтінку і почало означати «писемний доказ», «доказ, взятий із книг, записів, офіційних актів». [1, с.78]
Близьке до цього пояснення походження терміну «документ», його трактування як засобу підтвердження та свідчення, дав російський дослідник М.А. Комаров. Він вважав, що при обміні відомостями про певні події люди передавали як підтвердження предмети (речі) із записами про ці події, факти, явища. Такі предмети почали називати документами і вважали, що вони виконують функції підтвердження та свідчення.
Надалі, починаючи із середніх віків до кінця XIX ст., слово «документ» використовували для позначення будь-якого «писемного свідчення». Найбільш широко термін «документ» почали застосовувати в юридичних (правових) відносинах у такому значенні: офіційний (чи державний) писемний акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосується виникнення, доказу чи виконання прав». Такий документ (що має юридичне значення) може підтверджувати певне правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов'язання юридичних осіб.
Отже, протягом тривалого історичного періоду, з моменту появи слова «документ» до кінця ХІХ ст., його значення поступово звужувалося: від будь-якої речі, що могла слугувати для повчання та свідчення, до писемного свідоцтва, що підтверджує певні правові відносини. [2, с.11]
У ХХ ст. термін «документ» набуває найрізноманітніших значень. Серед них і відновлене широке значення, у якому термін «документ» почали використовувати засновники «документації» як практичної діяльності, що забезпечує збереження, пошук і використання документів з метою видобування інформації, яка міститься в них, - Поль Отле (1868-1944) та Анрі Лафонтен (1854-1943). У 1895 р. вони заснували Міжнародний бібліографічний інститут у Брюсселі, який пізніше (1931 р.) був перейменований у Міжнародний інститут документації. За ухвалою Міжнародного конгресу з документації (Париж, 1937 р.) на базі інституту була створена Міжнародна федерація з документації (МФД), що існує з 1938 донині (тепер вона називається Міжнародною федерацією з інформації та документації - МФІД). [2, с.15]
У працях П. Отле термін «документ» знову почав використовуватися в широкому значенні, і навіть у більш широкому, ніж у його попередників та послідовників. Найширша дефініція «документа», яку дав П. Отле, така: матеріалізована пам'ять людства, яка день за днем реєструє факти, ідеї, почуття, мрії, що відбилися в свідомості людини». П. Отле називав документом будь-який носій соціальної інформації, а не тільки субстанціальний (речовинний) об'єкт, у якому інформація зафіксована. Наприклад, до документів, на думку П. Отле, належали не тільки рукописні твори та друковані видання, а й театральні вистави, радіо- і телепередачі, тобто найрізноманітніші засоби передавання інформації. Пізніше навіть його послідовники відмовилися від такого широкого трактування поняття «документ», але багато думок П.Отле було сприйнято позитивно, в тому числі і розуміння документа як засобу передавання інформації в суспільстві.

1. Арюпіна Л. Формування й організація фонду рідкісних видань Одеської державної наукової бібліотеки ім. М.Горького /Л.Арюпіна // Історія бібл. справи в Україні. – К., 1999. – С. 63-64.
2. Глущик С.В., Дияк О.В., Шевчук С.В. Сучасні ділові папери. – К., 2001.
3. Дибенко А.Н. Сучасне діловодство. – К., 2002.
4. Зданевич Б.І. Постановка відділів рідких та цінних видань у бібліотеках Москви. – М., 1989.
5. Зусьман О.М. Документоведение: Учеб. пособие. / О.М. Зусьман, В.А. Минкина; С.-Петерб. гос. ун-т культуры и искусств. - СПб., 2003. - 107 с.
6. Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М.: Наука, 1997. - 439 с.
7. Ковальчук Г. Збереження книжкових пам’яток . – К., 2000.
8. Ковальчук Г. Проблеми створення єдиного фонду книжкових пам’яток Росії/Г.Ковальчук // Вісник Кн. палати. – 2000 . – № 4. – С. 17-18.
9. Комаров М.А. Понятие и определение документа. / Документалистика-69: Материалы Первого Всесоюз. симпозиума по документалистике, Паланга, 8-12 сент. 1969 г. - Вильнюс, 1970.
10. Кулешов С.Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія, типологічні схеми. / Укр. акад. інформатики. - К.: Укр. ІНТЕІ, 1995. - 191 с.
11. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи. / Укр. держ. наук.-дослід. ін-т архів. справи та документознавства, Держ. акад. керівних кадрів культури і мистецтв. - К., 2000. - 162 с.
12. Кушнаренко Н.Н. Документоведение: Учебник. / 8-е изд., стер. - К.: Знання, 2008. - 459 с.
13. Ларьков Н.С. Документоведение: Учеб. пособие. / Томск. гос. ун-т. - М.: АСТ: Восток-Запад, 2006. - 428 с.
14. Муха Л.В. Бібліотечні книжкові колекції та зібрання: походження, історія, реконструкція /Л.В.Муха. – К.: НБУВ, 1997. – С.17.
15. Муха Л.В. Бібліотечні книжкові колекції та зібрання: походження, історія, реконструкція /Л.В.Муха. – К.: НБУВ, 1997. – С.25.
16. Незнамова Л., Лосієвський І. З історії фонду рідкісних видань Харківської державної наукової бібліотеки ім. В.Г.Короленка /Л.Незнамова, І.Лосієвський // Історія бібл. справи в Україні. – К., 1999. – С. 72.
17. Отле П. Библиотека, библиография, документация: Избр. тр. пионера інформатики. / Пер. с англ. и фр. Р.С. Гитляревского и др.; Предисл., сост. коммент. Р.С. Гитляревского. - М.: Фаир-Пресс: Пашков дом, 2004. - 349 с.
18. Рудельсон К.И. Современные документные классификации. - М.: Наука, 1973. - 267 с.
19. Селіверстова К.Т. Архівне описування та обліково-пошукові засоби архівів /К.Т.Селіверстова // Архівознавство: Підруч. для студ. навч. закладів України. – К., 1998. – С.185.
20. Столяров О. Онтологический статус документа и его практическое значение для библиотек. // Библиотековедение. - 1999. - №4/6. - 57 с.
21. Фонды редких и ценных изданий (книжных памят-ников) в библиотеках РСФСР: Указатель /Под ред. Е.И.Яцунок. – М., 1990 .
22. Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. – Львів; К., 2001 . – С. 16-18.
23. Швецова-Водка Г.М. Документознавство: Навч. посібник. - К.: Знання, 2007. - 398 с.
24. Швець Н. Засади і настанови Ф.П.Максименка у формуванні відділу рукописів і рідкісних книг // Зб. наук. пр. від. рукоп., стародрук. та рідкіс. кн. ім. Ф.П.Максименка. – Львів, 1997. – С. 6.
25. Яцунок Е.И. Проблемы создания единого фонда книжных памятников страны /Е.И.Яцунок // Книга. Иссле-дования и материалы. Сб. 64 . – М.: Кн. палата, 1992 . – С.37-42.

Існує три ряди явищ, рівнобіжні компоненти яких знаходяться в спорідненні: документ, книга, артефакт /наука, література, мистецтво/ і архів, бібліотека, музей. Думати про порівняльну значимість у житті суспільства цих установ не можна без врахування їхньої ідентифікації на рівні основних форм духовної культури. Чи потрібні застереження щодо того, що наука знаходиться в спорідненні не тільки з документом, але й з книгою? І що взагалі наука, література і мистецтво взаємно один у одного проникають і доповнюють? І що архіви, крім документів, зберігають книги і предмети мистецтва; бібліотеки, крім книг, зберігають документи, кожен музей має у своїх фондах книги і документи? Роль літератури і мистецтва в пізнанні минулого, а роль бібліотек і музеїв у репрезентації історичної пам'яті не менш важливі, ніж аналогічні ролі історичної науки і архівів. Якщо «Євгеній Онєгін» - енциклопедія російського життя першої половини XIX ст., скільки томів архівних документів можуть її переважити? Скільки одиниць збереження архіву можуть переважити Біблію? «Іліаду» і «Одіссею»? Колекцію Шлімана з Трої? Яка ємність піраміди Хеопса, якщо виміряти її в мегабайтах історичної пам'яті?
Не можна погодитися з тим, що комплектування музеїв здійснюється менш впорядковано, ніж архівів. Багато музеїв-палаців настільки впорядковані по своїм фондам, що зберегли з недоторканності свій побут і як пам'ятники архітектури, і як колекції творів мистецтва (Версаль, Прадо, Ермітаж та ін.). Багато музеїв створювалися на основі колекцій, які цілеспрямовано формувалися і продовжують поповнювати свої фонди, зберігаючи раніше сформовані ціннісні орієнтири (музеї Московського Кремля, Ермітаж, Третьяковська галерея, Музей образотворчих мистецтв на Волхонці та ін.). Власне, про цінність своїх фондів, створення і збереження гомогенності своїх колекцій піклується кожен музей. Історичні та культурні музеї, архіви і бібліотеки зберігають артефакти різних часів.
Все більше число людей усвідомлює, що залучення до історичного минулого - це не лише знайомство із шедеврами світової цивілізації, унікальними пам'ятниками древнього мистецтва, не лише школа виховання, але й невід'ємна частина сучасного життя, у визначеній мірі оцінка сьогодення і навіть «відкриття» майбутнього. Це обумовлює необхідність історичних досліджень минулого. Досягнення античних цивілізацій доцільно розглянути в різних областях: наука і техніка, мистецтво, філософія.
Вивчення античної епохи ґрунтується на документах тих часів - рукописів, епітафій, написів на знайдених архітектурних пам'ятках та ін.
Однією з найдискусійніших проблем сучасного документознавства є визначення структури цієї науки та її місця серед інших наукових і навчальних дисциплін. Н.М. Кушнаренко стверджує, що документознавство - це «метанаука для всіх наук документно-комунікативного циклу».За її словами, «документознавство як інтегративна наукова дисципліна тісно пов'язане із справочинством, книго-, бібліотеко-, бібліографо-, архівознавством, інформатикою тощо». За більш широкого підходу до складу документознавства входять історичне джерелознавство та музеєзнавство, семіотика, текстологія, кодикологія та інші науки», але в «структурі документознавства» ці науки відсутні.

Артефактні документи – це документні пам'ятники, у тому числі писемності, які складають частину культурного надбання країни, народу, людства, які звісно знаходяться під охороною спеціальними законами.
Пам'ятники виступають об'єктом науки пам’ятникознавства, що поділяє їх на рухомі та нерухомі.
До числа рухомих відносять документні пам'ятники: рукописи і стародруки (манускрипти, палімпсести, інкунабули), раритети, рідкі письмові і графічні видання, кінофотофонодокументи і т.п.
У середині 1980-х років поширення одержало поняття «книжковий пам'ятник», що поступово стало узагальнюючим для таких понять, як «рідка» і «цінна книга» (особливо цінна, унікальна).
Основою віднесення документа до артефакту (пам'ятника) може служити особлива цінність і унікальність змісту, передмови, супровідних статей, коментарів і т.п.
Документи цього виду відрізняються за внутрішньою структурою (складу, підбору й організації повідомлення в ньому).
Артефактні документи оснащені особливо складним апаратом. Крім основного тексту, вони можуть включати науково-дослідні статті, що пояснюють текст, великий текстологічний матеріал, історіографічні коментарі і різноманітні покажчики (тематичні, предметні, іменні). Як правило, артефактні документи мають особливу матеріальну основу, конструкцію, особливі умови побутування в зовнішнім середовищі. Вони виходять у поліпшеному оформленні, з численними ілюстраціями, часто в нестандартних формах, у плетіннях. Для видання пам'ятників нерідко використовують факсимільне відтворення.
Змістовна (інформаційна) цінність документа, його особливе історичне, художнє і культурологічне значення є основною ознакою, яка дозволяє віднести документ до розряду артефактних. Як уже відзначалося, це не просто джерело інформації, воно має особливу соціально-культурну цінність.
Крім змісту, критерієм артефактності може служити і матеріальна основа документа, його форма: папір, плівка, шрифт, фарба, спосіб запису і відтворення інформації, обкладинка, плетіння, автор та ін.
Артефактні документи складають основу духовних і матеріальних цінностей людства і за рівнем якісних критеріїв відносяться до документних пам'ятників світового, національного і місцевого значення.
Документний пам'ятник – це ціннісна категорія, яка охоплює результати людської діяльності, у високій степені історичні особливості культури тієї чи іншої епохи, і внаслідок цього ставші об'єктами ціннісного відношення.
У фондах бібліотек, архівів, музеїв, інформаційних центрів поряд з цінними є нецінні документи – з обмеженим терміном збереження.
Цінність – це особлива соціальна значимість документа, перевага одного документа над іншим по деякій істотній ознаці або їх сукупності. Визнавши особливу цінність документа, держава бере її на облік, забезпечує особливі умови збереження і раціонального використання.
По ступені цінності розрізняють наступні види документів: цінний, особливо цінний, унікальний і рідкісний документ.
Цінний документ має політичне, соціально-економічне, наукове, культурне значення і на цій підставі підлягає державному обліку і прийому на державне збереження.
Цінність – якісна характеристика коштовного документа, що представляє особливу соціальну значимість по змісту, формі чи умовах побутування в зовнішньому середовищі, незалежно від його кількості.
Рідкісний документ – збережений чи випущений у відносно малому числі екземплярів і має художню, наукову, культурну, бібліографічну чи іншу цінність.
Рідкісним можна назвати екземпляр документа, який володіє неповторними прикметами, що відрізняють його від іншого тиражу документа (іменним, постаченим автографом автора, «учасник» знаменної події, особливо переплетений, що має унікальний футляр і т.п.). Найбільш вживаним є термін «рідкісна книга», що з'явився в XVIII ст. завдяки бібліофілам – збирачам книжкових рідкостей.
Книжковий пам'ятник – видання, яке сполучає у собі кількісні і якісні ознаки рідкісної і цінної книги. Це різновид документного пам'ятника. Книга розглядається в ряді інших пам'ятників історії і культури – наукових, літературно-художніх, образотворчих, архітектурних, музичних і т.д., – але як особливий пам'ятник. Його специфіка визначається сутністю книги як єдності опублікованого – твору і способу його матеріального існування (видання).
Книжковий пам'ятник може бути літературно-художнім, науковим та ін. Крім того, він несе інформацію про те, де, коли, кого він надрукований, прокоментований, поліграфічно виконаний відповідно до поставленої задачі й об'єктивних можливостей – тобто інформацію про книжкову культуру часу, про відбиту в кожнім конкретному виданні сучасної йому історії і культури суспільства.