Вступ ………………………………………………………………………….3
1. Спілкування в діяльності майбутнього вчителя – словесника ………...5
1.1. Культура мовлення майбутнього вчителя ……………………….5
1.2. Особливості педагогічного спілкування ………………………….6
2. Педагогічна діяльність і культура педагогічного спілкування …………8
Висновок …………………………………………………………………….13
Список літератури …………………………………………………………..15

Педагогічне спілкування завжди цілеспрямоване. При цьому сам педагог ніби знаходиться одночасно в декількох «площинах»: він безпосередньо взаємодіє з партнером, спостерігає за собою і своїми діями з позицій їх «професійної відповідності» (рефлексивний контекст спілкування), тримає на контролі свідомості ціль, яку прийняв найпершою і одночасно оцінює доцільність її збереження або заміни на нову (раціональний контекст спілкування). Таким чином, часто педагогічне спілкування є засобом вирішення власних навчальних або виховних завдань, ініціатором, організатором і головною керівною ланкою якого є вчитель. Педагогічна діяльність має суттєвий вплив на розвиток особистості виконавця, зокрема на якості, які реалізуються у спілкуванні. Учителів з великим стажем роботи завжди можна впізнати за особливим голосовим тоном (вимогливим, владним або повчальним), за мімікою (вона чітко виражає оцінку дій партнера). Такі вчителі часто є категоричними і безапеляційними у висловлюваннях, схильні до нав'язування власної думки, намагаються подолати опір партнера, не зважаючи на його причини, прагнуть до надмірної нормативності поведінки тощо. Це є наслідком тривалої рольової взаємодії, в якій учитель виступає домінантною, авторитарною стороною з правом переваги, контролю, оцінки. Тому важливе для майбутнього вчителя завдання здійснювати постійне самоспостереження за своєю поведінкою в ситуаціях позарольового спілкування, щоб своєчасно вловити у ньому ті зміни, які можуть унаслідок цього закріпитися, стати стійким стилем спілкування. Не менш важливо враховувати і ті аспекти педагогічного спілкування, які торкаються інтересів учня. Специфіка праці майбутнього вчителя полягає, крім всього іншого, ще і в тому, що в ситуаціях взаємодії він несе подвійне навантаження: повинен не тільки враховувати можливі дії партнера, але і розгортати спілкування таким чином, щоб воно мало навчальний, виховний та розвивальний ефект. Він повинен ураховувати ті можливі труднощі, які можуть виникнути у вихованця в процесі спілкування, і брати на себе ініціативу у спілкуванні та відповідальність за взаємодію [7].
Стиль спілкування, який задає вчитель, суттєво впливає на ставлення учнів до його навчального предмета. Надміру далека дистанція, яку встановлює вчитель між собою і учнями, часто призводить до того, що учні бояться звертатись до нього за поясненнями, приховують своє нерозуміння. Надто близька відстань, неформальні стосунки можуть викликати в учнів ілюзію необов'язковості, небажання глибоко засвоювати навчальний предмет. Конфліктні стосунки, які виникають зі вчителем, можуть призвести до ігнорування навіть його справедливих вимог. Необ'єктивність учителя до учня, не адекватно занижена оцінка його здібностей і знань, нетактовність у спілкуванні можуть викликати глибокі емоційні травми, внаслідок чого навіть після закінчення школи, вузу, в самостійній професійній діяльності звернення до відповідних знань може або блокуватись, або актуалізувати сліди пережитого.

1. Андреева Г.М. Социальная психология. – М., 1990.
2. Ахманова О.С. и др. «Общее языкознание. Формы существования, функции, история языка». М., 1990г
3. БодалевА. А. Психологические условия педагогического общения // Психология педагогического общеиия / Сб. научных трудов. Кировоград: КГПИ, 1991. Т. 1. С. 4 - 14.
4. Грабовська С.Л. Комунікативний менеджмент і управління трудовими ресурсами в некомерційних організаціях. Львів 2005р.
5. Ефендиев А. Г. Общая социология М., 2000г.
6. Жинкин Н.И. Психологические основы развития речи // В защиту живого слова. – М.: Просвещение, 1966. – С.5-25.
7. Занюк С. Психологія мотивації та емоцій. – Луцьк, 1997.
8. Зимняя И.А. Педагогическая психология. – Ростов-на-Дону, 1997.
9. І.В. Козубовська І. В, Лацанич О. Л,Спілкування в діяльності майбутнього вчителя - словесника м.Ужгород 2005р
10. Каган М.С. Мир общения: Проблема межсубъектных отношений.- М.: Политиздат,1988.- 319 с.
11. Кан-Калик В. А. Грамматика общения. - М.: Роспедагентство, 1995. - 108 с.
12. Корніяка О. М. Педагогічна діяльність і культура педагогічного спілкування // Практична психологія і соціальна робота. 2003. -№1. – с. 38-43.
13. Крыжанская Ю. С., Третьяков В. П. Грамматика общения. / 2-е изд. - М.: Смысл: Академический проект, 1996.- 276 с.
14. Ларіна Т. Є Психологічні умови використання невербальних засобів спілкування на уроці літератури м. Бердянськ, 2005р
15. Леонтьев А.А. Педагогическое обшение. - М.:Знание, 1979. - 48 с.
16. Ломов Б.Ф. Общение и социальные регуляторы поведения индивида./ В кн.: Психологические проблемы социальной регуляции поведения.- М.:Наука,1996.
17. Мицич П. Как проводить деловые беседы. – М., 1993.
18. Обозов Н.Н. Психология межличностных отношений. – Киев, 1990.
19. Олійник Г.А Виразне читання. Основи теорії: Посібник для вчителів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 224 с.
20. Петровский А. В. Психология о каждом из нас. - М.: Изд. Российского открытого университета, 1992. - 322 с. -,
21. Пиз А. Язык телодвижений. Как читать мысли окружающих по их жестам. – М.: Эксмо-Пресс, 2000. – 272 с.
22. Рахматшаева В. А. Грамматика общения (Школа для родителей). - М.: «Семья и школа»,1995. -188 с.
23. Реформатський А.А. «Введение в языкознание», М., 2000г.
24. Сеір Е. «Избранные труды по языкознанию и культурологии», М., 1997.
25. Смелкова З.С. Педагогическое общение: Теория и практика учебного диалога на уроках словесности. – М.: Флинта: Наука, 1999. – 232 с.
26. Томан І. Мистецтво говорити. – К.: Україна, 1996. – 268 с.
27. Юсупов М. Психология взаимопонимания. – Казань, 1992.

Наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХХ століття на межі соціальної й педагогічної психології з'явилося поняття «педагогічне спілкування», яке стало використовуватися психологами й педагогами. Зрозуміло, що педагогічне спілкування як феномен навчально-виховного процесу існує стільки, скільки існує школа як соціальний інститут навчання й виховання людей. Усюди, де хоча б одна людина починає взаємодіяти з іншою, як учитель з учнями або вихователь з вихованцями, там обов'язково виникають проблеми педагогічного спілкування. Проте поняття «педагогічне спілкування», «професійно-педагогічне спілкування» стали предметом спеціальних науково-педагогічних досліджень порівняно недавно – на межі 70-80-х років ХХ століття[27]. Одними з перших у дослідженні педагогічного спілкування почали вивчатися процеси сприйняття й розуміння в системі «вчитель – учень» О.Бодальовим, В.Куніциною, С.Кондратьєвим, В.Роздобудько та ін. Важливим джерелом цікавих ідей і методів дослідження, фактів та матеріалів стали роботи з проблем педагогічного такту М.Страхова, І.Синиці та ін. Розпочалося вивчення О.Леонтьєвим, В.Кан-Каликом, Н.Кузьміною, А.Добровичем та іншими закономірностей формування в учителя комунікативних навичок та умінь.
Суттєве значення для теоретичного й практичного розвитку психології педагогічного спілкування мали науково-практичні дослідження й розробки в галузі педагогічної майстерності Н.Тарасевич, І.Кривоноса, І.Зязюна, В.Моргуна та ін. У 90-ті роки ХХ ст. вийшли посібники для вчителів та вихователів В.Кан-Калика, А.Добровича, В.Грехнєва, З.Смелкової та ін. [14]
Життя людини в групі й товаристві неможливо уявити без спілкування.Є різні теорії спілкування і в закордонній психології. Серед них – теорія спілкування З.Фрейда, підгрунтям якої є переконання, що під час взаємодії людина відтворює свій дитячий досвід. Відповідно до Фрейда, у різноманітних життєвих ситуаціях ми застосовуємо поняття, засвоєні в ранньому дитинстві. Ми схильні з повагою ставитися до людини, яка має владу, наприклад, до керівника нам він нагадує когось із батьків.
Педагогічна майстерність учителя здебільшого базується на мистецтві спілкування. Спілкування - це зв'язок між людьми, який призводить до виникнення психічного контакту, що проявляється в обміні інформації, взаємовпливі, взаємопереживанні та взаєморозумінні. Специфіка педагогічного спілкування в тому, що під час його реалізації здійснюється комплексний вплив педагога на учня таким чином, щоб забезпечити ефективне навчання, виховання і розвиток нової особистості. Через спілкування відбувається трансляція досвіду поколінь новому поколінню [1]. Сьогодні проявляється тенденція зміни функціональної структури впливу педагога на учня. Якщо протягом усієї історії людства в ній значно переважав інформаційний аспект, то сьогодні, у зв'язку з розвитком засобів масової комунікації, педагог втрачає передову позицію як джерело нової інформації. В школі починає помітно переважати інший зміст ролі педагога бути провідником у світі знань, «вчити життю» в нашому складному світі. У вузах інформаційна функція викладача поки що зберігається на досить високому рівні. Проте з появою нових підручників, використанням комп'ютерних технологій навчання роль спілкування з викладачем також буде змінюватись. Активізується функція передачі учневі функцій самоконтролю, самоорганізації, самооцінки. Від викладача студент зможе одержувати допомогу в життєвому і професійному самовизначенні, у пошуку власного стилю діяльності, у подоланні бар'єрів пізнання і особистісних проблем [5].

Вчитель зобов'язаний бути не тільки компетентним фахівцем з високою науковою і діловою кваліфікацією, виконавською дисципліною; не лише духовно багатою особистістю, що несе моральну відповідальність за свою навчальну і виховну діяльність у школі; педагог має бути водночас комунікабельною особистістю з високою культурою спілкування, вмінням вести діалог, дискутувати, забезпечувати позитивний моральний та емоційний настрій у педагогічній взаємодії.Зрозуміло, педагогічна і комунікативна діяльність педагога має бути творчою. Вчитель, у якого наявна певна модель взаємодії з учнями, у процесі педагогічної діяльності мусить постійно коригувати власну програму дій, максимально узгоджуючи її з конкретною комунікативною ситуацією і можливостями школярів як партнерів зі спілкування. У ході педагогічного спілкування вчитель не просто кількісно збільшує свій комунікативний досвід; він обирає певну стратегію спілкування з властивими їй нормами, прийомами і засобами.Саме обстоювана педагогом у ході навчальної взаємодії комунікативна стратегія монологічна чи діалогічна визначає характер педагогічної діяльності і фахового спілкування. Визначальною рисою діалогічної взаємодії є гуманістична позиція вчителя щодо учня у процесі навчання і навчального спілкування, що дозволяє школяреві задовольнити потребу в розумінні та співчутті і подолати почуття хвилювання та страху, супутні сприйняттю і засвоєнню нового матеріалу. На противагу монологічній взаємодії, діалогічність виключає вплив на психіку учня за допомогою певної системи операцій і маніпулювання його особистістю.
В той же час при традиційній, монологічній, тобто суб'єкт - об'єктній організації процесу спілкування, учню відводиться роль об'єкта педагогічного впливу, здійснюваного вчителем у формі різних наказів, розпоряджень, повчань, приписів тощо. У такому, маніпулятивному за своєю сутністю спілкуванні, педагог не вбачає у своїх вихованцях конкретних особистостей з притаманними їм індивідуальними здібностями, комунікативними можливостями, що гальмує їхню ініціативу і творчість, породжує репродуктивну форму засвоєння знань. Крім того, подібне ставлення до учня у процесі спілкування веде до порушення етичних норм та комунікативних правил; породжує егоїзм, зневажання цінності іншої людини. Поза тим, саме діалогічне спілкування забезпечує інтеграцію зусиль майбутнього вчителя і учня, що відбувається в умовах гуманних за своєю сутністю суб'ект-суб'єктних відносин між ними, які вимагають співучасті та співпраці в ході навчальної діяльності.
Побудований на принципах гуманізму діалогічний підхід до педагогічної діяльності і спілкування, що визначає професійну культуру педагога, має на меті: створення сприятливого психологічного клімату для оптимізації навчальної діяльності і спілкування.
Основою такого клімату є ділові і товариські відносини майбутнього вчителя зі своїми колегами і партнерські принципи взаємодії з учнями, які свідчать про культуру педагогічного спілкування і дають змогу забезпечити послідовність та ефективність виховного впливу; перехід від директивного до демократичного, рівноправного стилю спілкування, від монологічної до діалогічної комунікативної стратегії, яка завжди має міжособистісний, суб'єкт-суб'єктний характер і вимагає від педагога відмови від інформаційно-контролюючої позиції на користь партнерського співробітництва з учнями; встановлення міжособистісного контакту педагога з вихованцями на противагу міжрольовій навчальній взаємодії, в результаті чого кожен з учасників спілкування сприймається іншим як особистість, і виникає найбільша сприйнятливість до міжособистісних впливів, передусім до педагогічного впливу майбутнього вчителя [3]; забезпечення психологічно оптимального підґрунтя для позитивних змін у пізнавальній, моральній, поведінковій сферах особистості всіх учасників процесу навчального спілкування, для їхнього постійного комунікативного зростання, а відтак підвищення культури спілкування і вироблення власного комунікативного стилю.