Вступ …………………………………………………………………….….….3
Розділ 1. Життєвий та творчий шлях Б. Грінченка ……………………..….6
Розділ 2. Гуманістичний пафос дитячих оповідань Б. Грінченка …….…..11
2.1. Світ дитини в оповіданні «Каторжна» …………………….…...13
Висновки ………………………………………………………………….……18
Список використаних джерел …………………………………………….…..20
Додатки ………………………………………………………………………....23

Борис Дмитрович Грінченко (літературний псевдонім — Василь Чайченко та ін.) — видатний письменник, перекладач, фольклорист і етнограф, мовознавець-лексикограф, критик і публіцист, організатор періодичних і науково-популярних видань.
Народився Борис Дмитрович 9 листопада 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині в дрібнопоміщицькій родині. Навчався в Харківському реальному училищі, але в 1878 р. був виключений з шостого класу і заарештований. Причина — зв’язок юнака з гуртком революційних народників. До кінця життя він потрапив під жандармське пильнування, а тяжкі тюремні умови спричинили невиліковну хворобу — сухоти.
Деякий час працює канцеляристом, а в 1881 р. складає екстерном іспити на народного вчителя і здобуває посаду в сільській школі на Харківщині. За винятком 1886—1889 р., коли Б. Грінченко працював статистиком у губернському земстві на Херсонщині, педагогічній діяльності він віддав десять років (1881—1893). Особливо плідним був для Грінченка період з 1887 по 1893 рік, коли він разом із своєю дружиною працював у приватній школі Христини Алчевської, відомої просвітительки і педагога. Як педагог Борис Дмитрович відзначався глибоко прогресивними переконаннями. У численних розвідках, як-от: «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути», «Об украинской школе» та інших, він піддавав різкій критиці систему освіти, обстоював зв’язок навчання з життям народу. Грінченківською «Граматикою української мови» користувались наймолодші школярі. У 1917 р. був надрукований підручник Бориса і Марії Грінченків «Рідне слово. Українська читанка». Підручники привертали увагу школярів до усної народної творчості, до кращих зразків української літератури.
1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, де працював дрібним службовцем у земстві. Він організовує перше в Україні справді народне видавництво (у його «штаті», крім самого Б. Грінченка та його дружини — української письменниці М. Загірньої, — не було нікого), яке випустило цілу бібліотеку народопросвітних видань.
З 1902 р. живе в Києві, багато працює як журналіст, очолює товариство «Просвіта». Б. Грінченко працює над упорядкуванням та редагуванням «Словаря української мови». Значною заслугою стало те, що в його словнику представлене мовне багатство всієї тогочасної України — як східної, так і західної. Не випадково саме на практиці Грінченкового словника ґрунтувався перший прийнятий у радянський час український правопис, що був затверджений у 1921 році Всеукраїнською академією наук.
Виснажлива важка праця підірвала здоров’я письменника. У 1910 році Б. Грінченко поїхав на лікування до Італії, де й помер у травні. Тіло було перевезене в Україну і поховане на Байковому кладовищі в Києві.
Літературна спадщина Грінченка відзначається жанровою і тематичною різноманітністю. Він писав вірші, байки, поеми, оповідання, повісті, драматичні твори. Талановитий письменник у них з великою майстерністю відобразив картини побуту жителів українських міст і сіл. Глибоким проникненням у внутрішній світ своїх персонажів позначені дитячі оповідання митця.
Перші поетичні збірки вийшли в Харкові та Києві. Це — «Піс¬ні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887). У подальші роки до них додалися книжки «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Писання Б. Грінченка» (1903). Активно виступає Б. Грін¬ченко в жанрах віршованого оповідання та віршованої казки. З на¬родних джерел з’явилася його «Книга казок віршем», яка вміщувала близько двадцяти творів і здобула велику популярність.
Найактивнішим учасником літературного процесу в Україні Б. Грінченко був у 90-ті роки. Це період його творчого найвищого злету. У львівському журналі «Зоря» надрукована його повість «На розпутті» (1892), виходить найкраща поетична збірка «Під хмарним небом» (1893), першу премію на конкурсі в Галичині (1895) здобуває історична драма «Ясні зорі», в цей же період написано чимало повістей, найповніші збірки оповідань, гострі виступи в літературній критиці.
Цікавою є мала проза письменника. Б. Грінченко був великим педагогом, і тому вмів глибоко і вмотивовано відтворювати дії та вчинки своїх героїв, розкривати їх психологію.
Він був одним з перших прозаїків, які зображували нестерпне становище сільського вчительства. Типові грані життя народної школи відбито в оповіданні «Екзамен», де показано повну залежність учителя від інспекторів-невігласів. Герой оповідання Олексій Петрович, готуючись до екзамену, разом із шкільним сторожем наводить порядок у школі, старій хатинці з земляною до¬лівкою. Учитель обмазує стіни, ремонтує стільці. Діти та їхній вчитель з острахом чекають перевіряючого. Пан Куценко — людина нечиста на руку, малоосвічена й некультурна, він всіляко намагається приховати свою некомпетентність. Прибувши на екзамен у сільську школу, ця «значна особа», котра була волосним писарем, а тепер пішла «угору», наганяє страху і на вчителя, що потерпав від «компетентної» перевірки, і на дітей. Вірогідність зображеного підтверджується спогадами самого письменника, який, учителюючи, зазнавав постійних переслідувань з боку шкільного начальства та сільських властей. Продовжується ця тема і в оповіданні «Непокірний» (1886). Основний напрям зображення — сатиричний. Не шкодуючи в’їдливих мазків, автор створює відворотні портрети тупих, обмежених багатіїв, у лабети котрих потрапив учитель. Його поведінка викликає настороженість і підозру з боку представників сільської влади — волосного старшини Пастушенка, поліцейського урядника Швидкова, волосного писаря Льовшина, сільського старости Губаня і поштаря Цупченка. Для боротьби з непокірним вчителем Василем Дмитровичем вони обирають найпідліші засоби. У нього було виявлено «припаганду» й звільнено зі школи. Адже він не мав «благородного виду», розмовляв «по-му¬жицькому», грав у м’яча з дітьми, ще й підгодовував їх за свій кошт.
Значно пізніше відірвану від народних джерел і зокрема від рідної мови, систему освіти Б. Грінченко викрив у оповіданні «Дзвоник» (1897).

1. Бойцун І.С. Трагічна доля дітей в творчості Бориса Грінченка та Євгена Гуцала// Проблеми творчої спадщини Б.Грінченка. Тези доповідей – Луганськ, 1993. – 64с.
2. Братко О.А. Уявлення про світобудову та їх відображення в українській національній символіці: Нова наукова гіпотеза. – К.: «Знання», 1990. – 28 с.
3. Будівський П.О. Українська народна лірика про сім’ю та побут – К.,1993. – 130с.
4. Войтович В. Українська міфологія. – К.: «Либідь», 2002. – 664 с.
5. Грінченко Б. Казки для молодшого шкільного віку. – К.: «Веселка», 1990. –75с.
6. Дмитренко М. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. – К.: «Народознавство», 2001. – 576 с.
7. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. – К.: «Довіра», 2006. – 703 с.
8. Копаниця Л. Метапонятійна модель української ліричної пісні. – К.: «Український фітосоціологічний центр», 2000. – 507 с.
9. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибр. праці з фольклористики й літературознавства / Упоряд., передмова М.Т.Яценка. – К.: «Либідь», 1994. – 384 с.
10. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. – Тернопіль: «Тернопіль», 1994. – 358 с.
11. Погрібний А.Г. Борис Грінченко. Нарис життя і творчості – К.: «Дніпро», 1938 – 268с.
12. Словник символів / За ред. О.І. Потапенка, М.К.Дмитренка. – К.: «Народознавство», 1998. – 156 с.
13. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка – К.: «Радянська школа», 1985 – 312с.
14. Таланчук О.М. Українська народна космогонія: Специфіка міфопоетичного мислення. – К.: «Бібліотека українця», 1998. – 309 с.
15. Ушинський К.Д. Про народність в громадському вихованні // Вибрані пед. твори. в 2-х томах. – Т. 1. – К.: «Радянська школа», 1983. – С. 43–103.
16. Шейнина Е. Энциклопедия символов. – Харьков : ООО «Торсинг» , 2003. – 591 с.
17. Забужко О. Сестро, сестро: Повісті та оповідання. – Видання друге. − К. : Факт, 2005. − 240 с.
18. Борис Грінченко // Українська мова та література. – 2004. - № 21-24. – С. 86-92.
19. Єфремов С. Літературно-критичні статті. – К., 1993. – 126 с.
20. Єфремов С. Історія українського письменництва. – К., 1995. – С. 503.
21. Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.
22. Історія української літератури ХІХ ст.: У 3 кн. Кн. 2: Навчальний посібник / За ред. акад. М.Г. Яценка. – К., Либідь, 1996. – 384 с.
23. Пастух Б. Безкомпромісний лицар національної ідеї. – Луганськ, 1999. – 84 с.
24. Погребенник В. Україна в творчості Б. Грінченка // Визвольний шлях. – 2006. - № 5. – С. 26-30.
25. Погрібний А. Борис Грінченко. – К., 1988. – 114 с.
26. Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. – К., 2001. – 186 с.
27. Хропко П. Дилогія Бориса Грінченка з життя села // Диво слово. – 1998. – № 3. - С. 33-37.
28. Шептій К. Його книжки «ходили по руках» // Вітчизна. – 1989. - № 6. – С. 166-170.
29. Білецький О. Борис Грінченко. Збір. праць: У 5 т. — К., 1965.
30. Гаєвська Л. Б. Грінченко і художня еволюція укр. прози: (кінець XIX — початок XX ст. ) // Рад. літературознавство. — 1990. — № 1.
31. Гаєвська Н. Борис Грінченко // Дніпрова хвиля. — К., 1989.
32. Гончар О. Письменницькі роздуми. — К., 1980.
33. Дещо про Бориса Грінченка // Прапор. — 1967. — № 10.
34. Пільгук І. Поетична творчість Бориса Грінченка // Грінченко Б. Поезії. — К., 1965.
35. Хропко П. Гуманістичний пафос дитячих оповідань
Б. Грінченка // Література. Діти. Час. — К., 1987.

Актуальність моєї роботи полягає в дослідженні емоційності у дитячих оповіданнях, зокрема оповідання «Каторжна» Б. Грінченка.
На початку 80-х років XIX ст. в українській літературі, науці та громадському житті з'явилася яскрава постать — Борис Грінченко (1863—1910), людина феноменальної працездатності, талановитий письменник, фольклорист і етнограф, мовознавець-лексикограф, літературний критик і публіцист, організатор художньої періодики і видавець численних художніх та науково-популярних книжок. Іван Франко високо цінував Грінченка як творчу особистість, як людину, яка, працюючи без відпочинку, долаючи цензурні заборони і перешкоди, відстоювала інтереси рідної культури. В усіх його різноманітних за жанрами і тематикою творах виявлялася щира любов до України, цільний демократизм, гострі оцінки тодішнього суспільного устрою.
Творчість Грінченка свідомо підпорядковувалася вихованню національної гідності в українців, будівництву рідної культури. З притаманною йому щирістю письменник заявляв, що завжди «йшов туди, де розум посилав», близько до серця сприймав тяжкі будні народного життя, тому почуття відповідальності інтелігента за страждання трудівників, усвідомлення народної недолі визначали проблематику й ідейний пафос його творів.
Джерелом тем, художніх образів, образів для творів письменників часто виступала усна народна творчість. Не стали винятком авторські казки, що базуються на традиціях народних казок, носіїв зашифрованої інформації про світ, його виникнення, етики та естетики. Казки виникають переважно на основі міфів, що зумовлює їх спорідненість, але практичне застосування цих творів різне: міф має сакральне значення, а казка – виховне та розважальне. Тож не дивно, що історія виникнення казок вже нараховує тисячі років.
Борис Дмитрович Грінченко – видатний український письменник, вчений та критик, публіцист, педагог та мовознавець, освітній та громадський діяч культурного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його творчість була зразком для І.Франка, М.Коцюбинського, Лесі Українки, П.Грабовського та інших видатних його сучасників. Перу Грінченка належить чимало творів про дітей та для дітей, оскільки він орієнтувався саме на них. Він зарекомендував себе як знавець дитячої психології, про це свідчить низка оповідань, у яких відображено духовний світ селянської дитини. Крім того, Грінченко був видатним педагогом, який з повагою ставився до народної педагогіки, вважаючи, що вона виховує людину чесною, працьовитою, сміливою та відданою народові.
Обдарований поет, який немало посприяв виведенню українських лірики й епічної поезії на нові — ширші — шляхи розвитку. Перекладач, видавець багатьох видань, невтомний дослідник і популяризатор народних скарбів, педагог і громадський діяч, лідер родинного літературного осередку й знакова постать української науки та культури. Титан праці, лицар України та національної ідеї — все це він, хворий чоловік, змушений нелегко заробляти на хліб насущний для родини, — Борис Грінченко. Такі люди, як Б. Грінченко, несли з собою перемогу живого духу над зверхніми обставинами, поставивши проти зверхньої сили репресій, як писав Сергій Єфремов, внутрішню силу «активної любови до рідного краю»

В оповіданні «Каторжна» розкривається доля Докії — дівчини- напівсироти. Каторжною її зробило життя з байдужим і вічно п'яним батьком, що після смерті дружини створив нову родину, в якій для рідної доньки не знайшлося навіть ласкавого слова чи прихильного погляду. Мачуха нещадно била дівчину, змушувала її працювати, морально принижувала. Для всіх Докія була чужою, тому росла, немов вовченя. Але ж вона також була людиною, що потребувала любові й ласки. Будучи від природи доброю, Докія, незважаючи на жорстокість мачухи, якось взяла на руки малого Івасика та, цілуючи його, примовляла: «Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли...» Та мачуха звеліла дитині вдарити Докію, і мале штовхнуло дівчину кулачком. Кинувши дитину, Докія мало не вбила її та замкнулася в собі остаточно. Саме нелюдське ставлення зробило її черствою, злою, замкнутою. Навіть не плакала вона, коли мачуха щоразу скажено лупцювала або тягала її за волосся. Не було кому й пожаліти Докію, на вулиці з неї сміялись, а вона мала лише відбиватися, роздаючи кривдникам стусани.
Тільки калина на городі трохи розраджувала самотню каторжну. Там вона плакала, бо «в неї не камінь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! І те серденько так хотіло любити, так хотіло! Але ж любити було нікого!» Та калина була найдорожчим, що мала Докія, вона нагадувала дівчині померлу матір. Тому тяжкої кривди, невимовного болю завдала героїні мачуха, зрубавши дерево, — ніби вдруге осиротіла й без того самотня дитина.
Коли Докія стала дорослою дівчиною, нічого не змінилося: так само не було з ким поговорити, до кого пригорнутися. Зрозуміло, що своєму першому коханню, шахтарю Семену, вона віддалася всією душею. Але недовго тривало щастя: парубок зрадив її з іншою. Найприкріше, що дізнається про це дівчина не від нього. Але найбільше роз'ятрює рани оце прокляте слово, що, мов реп'ях, причепилося до неї, — «каторжна!» Докія і Семенові каторжною стала. В голові зневіреної, доведеної до відчаю дівчини тільки й крутилося, мов вихор: «Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!»
Крайньої межі досягає в той момент образа Докії на світ, на людей, які скрізь женуть її, з яких ніхто не любить її. Б. Грінченко влучно зображує психічний стан героїні. У розпачі, немов збожеволівши, у стані афекту, вона вирішує підпалити хату, в якій зібралася молодь на вечорниці, де милується її коханий з іншою. Прожогом кидається Докія додому за сірниками, розпалює вогонь і вже уявляє страшну пожежу, в якій загинуть усі її кривдники. Але раптом дівчина згадує про Саньку — мале дівча господині хати. Докія останнім часом прикипіла серцем до Саньки, а Санька любила Докію. І дівчина уявила, як мале дитя кричить, простягає руки, благає її про допомогу. Саме любов до Саньки рятує людей у хаті, але перш за все Докію. Рятує не фізично (адже, намагаючись погасити пожежу, каторжна гине), а духовно, бо любов не дає дівчині вчинити гріх — убити.
На жаль, фінал цього оповідання передбачуваний: викинута із життя нелюдським ставленням, «каторжна» не може не загинути, бо щасливого майбутнього в неї немає. Найголовнішим є те, що добре начало, яке Докія мала в собі від народження, перемогло, та «каторжна», яка була всім байдужа, ненависна, виявилась у своєму останньому вчинку набагато людянішою за кривдників. Як вирок людському суспільству, його жорстокості (адже ніхто навіть не пожалів каторжну, крім Саньки) звучить останнє питання Докії: «За що?», яке так і залишається без відповіді.