ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. ІРРАЦІАНАЛІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ АРТУРА ШОПЕНГАУЕРА І СЬОРЕНА К’ЄРКЕГОРНА 5
РОЗДІЛ ІІ.ФРІДРІХ НІЦШЕ ТА ІДЕЇ «ФІЛОСОФІЇ ЖИТТЯ» 8
РОЗДІЛ ІІІ. ВИХІДНІ ІДЕЇ ПОЗИТИВІЗМУ 11
ВИСНОВКИ 17
СПИСОК ВИ КОРИТСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 20

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 року він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці «Світ як воля та уявлення» (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Що ж це були за ідеї?
У міркуваннях А.Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що етичні висновки Шопенгауера в дечому подібні життєвим настановам буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі. [4; с.48]
Іншим фундатором ідей некласичної філософії є датський філософ Сьорен К'єркегор (1813 - 1855). який народився і все життя прожив у м. Копенгагені. Закінчивши тут теологічний факультет університету і захистивши магістерську дисертацію, спрямовану на дослідження іронії у Сократа, К'єркегор присвятив себе літературній діяльності. За життя філософа його твори були майже невідомі. І лише в XX ст. К'єркегор став одним із найпопулярніших авторів-творців некласичної філософії - значною мірою завдяки особливостям стилю його творів: він є експ ресивним, парадоксальним, суб'єктивно заглибленим (нагадаю, що К'єркегор є також і класиком датської літератури).
К'єркегор наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження.
На першій стадії, яку К'єркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями; вона хоче все побачити, відчути, випробувати; яскравим уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан. який закохувався в усіх жінок. На цій стадії, на думку С.К'єркегора, людина не може себе реалізувати саме тому, що вона занурена у зовнішнє; життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях; це є постійний вихід за будь-які межі - екзистенція. Прагнути надійності, людина може еволюціонувати на етичну стадію - жити згідно норм моралі; уособленням цієї стадії є Сократ. Проте і тут індивідуальність не може себе реалізувати, оскільки норми моралі є єдиними для всіх. [7; с.65]
У пізніх працях К'єркегор приходить до висновку проте, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності. Щиро переживаючи ці відчуття і не знаходячи способу їх подолати, людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за К'єркегором саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає досить цікава і вагома теза К'єркегора'. «Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного». Це значить, що лише наявність Бога як абсолюта може виправдати абсолютність людської унікальності. Звідси К'єркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу само-здійснень. Твір «Страх і тріпотіння» % у якому К'єркегор описав третю стадію людської самореалізації, мас підзаголовок «Про можливість телеологічного відхилення стичного»; телеологія означає цілеспрямування, отже цей підзаголовок можна прочитати так: можуть існувати цілі, заради яких можна знехтувати етичними принципами та нормами. За К'єркегором, уособленням цієї стадії стає старозаповітний пророк Авраам, цей «лицар віри», який, маючи прямий зв'язок із Богом, був готовий принести у жертву свого єдиного сина Ісаака. К'єркегор ставить питання радикально: або Авраам був надиханий чимсь вищим, і тоді він лицар віри, або він є елементарним злочинцем.

1. Некласична філософія постала як ідейна передумова філософії XX ст.
2. Антологія світової философиї. Т.З. М, 2011. – 387с.
3. Історія философії в кратком изложении. М., 2011. – 229с.
4. Кьеркегор С. Насолода і обов’язок. К., 2014. – 256с.
5. Скратон Р. Коротка історія ноні тниої філософії». К., 2013. – 328с.
6. Татаркевич Вл. Історія філософії. Т.З. Львів, 2013. – 428с.
7. Шопенгауер А. Світ як воля і представление //Собрание сочинений ТІ М„ 2011. – 273с.

Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обґрунтувала підвалини нової духовної культури, котрі випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити «царство розуму» в ньому.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.
Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством.
Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.
У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.
Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855), філософські погляди якого склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, - з іншого. Об'єктивній діалектиці Гегеля К'єркегор намагався протиставити «екзистенціальну діалектику», яка мала б стати засобом збереження спрямованості особистості до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом.
На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань - цих невід'ємних характеристик життя.

У XIX ст. відбулася фундаментальна переорієнтація європейської філософії, пов'язана із запровадженням парадигми (взірця, способу) некласичного філософствування.
Некласична філософія виводила на перший план реальності людської поведінки та позараціональні її чинники, звертала увагу на ті сторони людської життєдіяльності, які перебували поза увагою класики, але при тому вона інколи їх надмірно акцентувала.
Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії, тому що суттєві сторони цих процесів для них закриті. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: «філософію мислення» замінює «філософія життя». «Філософія життя» як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції.
Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується в біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Георг Зшмель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) планах. Цей поділ дуже умовний, тому що вказані моменти співіснують досить часто в рамках однієї концепції. Основа життя, за концепцією Ніцше, — це воля.
Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі — волі до влади. Життя для мене, підкреслює Ніцше, тотожне інстинкту зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування; якщо відсутня воля до влади, істота деградує. Намагаючись звести різні якісні стани психіки до єдиної основи, Ніцше вводить поняття «воля до влади».
Ірраціоналізм у філософії і світогляді в цілому набуває сили в періоди соціальної дестабілізації. Аналізуючи основні тенденції розвитку ірраціоналізму, слід зазначити дві основні причини його виникнення: по-перше, він виживає в атмосфері бунтарського незадоволення існуючими порядками (в середньовічних єресях, у вченнях епохи Реставрації); по-друге, в хаотичних протестах буденної свідомості в умовах кризи цивілізації.
Розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини, - таким є соціально-психологічний ґрунт для поширення ірраціоналістичних настроїв. У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями, що абсолютизують зміст нерозумових змін психіки людини, слід визнати деякі напрямки екзистенціалізму (неоніцшеанського вчення «нових філософів» у Франції), франкфуртську школу, герменевтику. Ірраціоналізм філософсько-історичних побудов у західній філософії виявляється вже в самому запереченні об'єктивних законів історичного прогресу і в утвердженні пріоритету випадкового і виключно індивідуального в історії.
Антикласичними орієнтаціями не обмежується розвиток західної філософської думки кінця XIX — початку XX ст. Їм завжди протистояли філософські течії, які захищали класику. В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. [5; с.75]
Основні принципи неокантіанства ґрунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання, на обмеженні самого пізнання сферою досвіду і на відмові онтології в статусі наукової дисципліни, на визнанні апріорних норм як таких, що обумовлюють процес пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген (1842-1918), E.Kaccipep (1874-1945) та Баденською (Фрейбурзькою): В.Віндельбанд (1848-1915), Г.Ріккерт (1863-1936). Проте неможливо вивчати сучасні філософські концепції, не враховуючи їхнього генетичного розвитку та органічного зв'язку з філософськими концепціями XIX ст. Некласична буржуазна філософія має важливе історичне значення: вона є ланкою зв'язку між класичною філософією і сучасною, теоретичною базою підготовки філософських вчень XX ст. Особливостями некласичної західної філософії, основними темами філософствування є:
 по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини;
 по-друге, аналіз кризи буржуазної культури;
 по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.
Серед безлічі напрямків і течій сучасної світової філософії є кілька ліній, які найбільш яскраво характеризують основні тенденції її розвитку. Це, по-перше, ірраціоналістично-гуманістична, по-друге, релігійна, по-третє, позитивістська.
Ці тенденції знаходять відображення в багатьох вченнях посткласичної філософії. У більшості з них переважають песимістичні мотиви та настрої, які значно посилились на початку 80-х років XX ст. внаслідок загальної кризи цивілізації, викликаної загостренням глобальних проблем. Вона ж породила роздуми про незнищуваність всезагального відчуження та ірраціональний характер самого мислення. [4; с.65]