ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА 5
1.1. Інститут громадянства 5
1.2. Загальні поняття про громадянство 9
РОЗДІЛ 2. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ 15
2.1. Питання громадянства України згідно закону “Про громадянство” 15
2.2. Принципи громадянства України 21
РОЗДІЛ 3. ОСОБЛИВОСТІ НАБУТТЯ ТА СКАСУВАННЯ ГРОМАДЯНСТВА В УКРАЇНІ 28
3.1. Порядок набуття громадянства в Україні 28
3.2. Порядок припинення громадянства 33
3.3. Державні органи, які вирішують питання громадянства в Україні 37
ВИСНОВКИ 40
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 43

Становище індивіда в суспіль¬стві, відображене і закріплене в основ¬ному законі, визначається як консти¬туційний статус особи. Його зміст на¬самперед виявляється в інституті гро¬мадянства, принципах і власне кон¬ституційних правах і свободах. [2, с.3]
Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадяни¬на» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвит¬ку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відно¬сини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія під¬данства іноді застосовується в дер¬жавно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридич¬ним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління. [25, с.31]
Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідно¬син держави і особи. Стан громадян¬ства створює взаємні права і обов'яз¬ки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Вод¬ночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних ор¬ганів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою кон¬ституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.
Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і прак¬тика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнарод¬но-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо¬же і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-пра¬вовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі. [6, с.25]
Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законо¬давство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних ка¬тегорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин збе¬регло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому ви¬падку зміст понять державної належності і громадянства збігається.
Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'яза¬ний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідно¬шенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу гро¬мадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і дер¬жави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки¬ми є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

1. Конституція України, прийнята на 5 сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. – Київ, 1996.
2. Закон України “Про громадянство України” // Юридичний вісник України. – 2001. – №11.
3. Закон України “Про правовий статус іноземців” // ВВР – 1994 – №23 – с. 161.
4. «Декларація про державний суверенітет України», прийнята Верховною Радою Української РСР 16.07.1990 р.
5. Постанова Кабінету Міністрів Ук¬раїни «Про правила в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і тран¬зитного проїзду через її територію» від 29 грудня 1995 року // Офіційний вісник України. – 1996. – №2. – с. 29.
6. Постанова Кабінету міністрів України “Про утворення Державного департаменту у справах національностей та міграції” // Офіційний вісник України. – 2000. – №14. – с. 39.
7. Конституційне право України: Навч. посіб. – 1-е вид. / Погорілко В.Ф. – К.: Наукова думка. – 2002. – 734 с.
8. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. – 2-е вид., допов. – К.: Юрінком Інтер. – 2000. – 416 с.
9. Міжнародне публічне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 640 с.
10. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини // Освіта України – 1998 – 9 грудня.
11. Громадянство України // Урядовий кур‘єр – 2000. – №11. – с. 12-13. Земцов В.
12. Громадянство України: етапи становлення // Урядовий кур’єр – 1996 – 21 листопада.
13. Громадянство України: зміни до законодавства та їх реалізація // Урядовий кур’єр – 1998 – №42, березень – с. 5.
14. Ісламов Р. Международно-правовое понятие гражданства и Всеобщая Декларация прав человека // Юридичний вісник України – 1998 – №4 – с. 80-85.
15. Ісламов Р. Понятие гражданства // Юридичний вісник України – 1999 – №14 – с. 81-85.
16. Клюєв А. Право на гражданство в Украине // Бизнес-Информ. – 1998. – №23-24. – с. 17-18.
17. Комогоров Ю. Громадянство в Україні: Правові та соціологічні питання // Право Укр. – 2000. – №8. – с. 115-117.
18. Копиленко О. Проблема подвійного громадянства у законодавстві Укр.// Юридичний вісник України . ¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬– 1999. ¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬¬–28 січня – 3 лютого с. 28-31.
19. Лотюк О. Принципи громадянства України відповідно до Конституції України // Право України. – 1998. – №7. – с. 9-11,14.
20. Майданник О. Про інститут громадянства України // Право України. – 1999. – №2. – с. 70-75.
21. Майланик О. Про інститут громадянства України // Право України. – 1999. – №2. – с. 70-75.
22. Максименко С. Шенгенська Конвенція і право людини на вільне пересування та вибір місця проживання // Право України. – 2000. – №5. – с. 14-17.
23. Новий етап розвитку інституту громадянства України // Урядовий кур’єр. – 2001. – №45, 14 березня.
24. Чехович С.Б. Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні // Адвокат. – 1999. – №4. – с. 27-32.
25. Шумак І. Ознаки громадянських прав і свобод в Україні // Нова політика. – 1999. – №5. – с. 55-57.

На сучасному етапі розбудови України як демократичної, соціальної, правової держави дедалі більшого значення набувають проблеми прав і свобод людини, взаємовідносин особи і держави. Одним з основних прав людини відповідно до Загальної декларації прав людини є право на громадянство. Саме громадянство є тією підставою, яка дає особі, що має статус громадянина, можливість володіти повним комплексом прав, свобод і виконувати обов’язки, закріплені законодавством певної держави.
Громадянство є також виявом суверенітету держави, оскільки остання має право самостійно вирішувати питання, хто може бути її громадянином. Від того, як будуть урегульовані в державі питання громадянства, багато в чому залежать стабільність та безпека суспільства.
Актуальність дослідження теоретичних і практичних проблем, пов’язаних із громадянством України як конституційно-правовим інститутом, зумовлена: по-перше, необхідністю створення цілісної теорії громадянства як конституційно-правового інституту; по-друге, потребою аналізу сприйняття чинним законодавством України міжнародних стандартів у галузі громадянства; по-третє, доцільністю вироблення науково обґрунтованих рекомендацій з метою подальшого вдосконалення чинного законодавства України про громадянство; по-четверте, активізацією міграційних процесів в умовах глобалізації; по-п’яте, процесами інтеграції України в європейське співтовариство.
Ступінь розробленості. Історичні аспекти становлення та розвитку інституту громадянства в Україні досліджували О.Л. Копиленко, В.С. Кульчицький, О.М. Мироненко та ін.
Інститут громадянства і його проблеми в рамках міжнародного права знайшли відображення у працях М.О. Баймуратова, Ю.Р. Боярса, О.В. Журавки, І.І. Лукашука, Сантаяна Кабірадж, А.І. Сенкевича, Є.С. Смирнової, Б.М. Топорніна, С.В. Черниченка та ін.
Незважаючи на те, що питанням громадянства присвячено чимало наукових праць зарубіжних і вітчизняних учених, інститут громадянства України потребує подальшого всебічного дослідження на новій законодавчій основі в контексті європейської інтеграції, зважаючи на комплексний характер даного інституту. Це і зумовило актуальність, проблематику і структуру дисертаційного дослідження.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають з приводу громадянства України.
Метою дослідження є комплексний науковий аналіз теоретичних та практичних проблем становлення та розвитку громадянства України як конституційно-правового інституту.
Мета дослідження зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:
 з’ясувати правову природу громадянства та виявити його основні ознаки;
 дослідити ґенезу інституту громадянства на різних історичних етапах становлення української державності;
 розкрити конституційно-правові засади інституту громадянства України;
 дати узагальнену характеристику міжнародних стандартів у галузі громадянства;
 дослідити структурні елементи системи інституту громадянства України (належність до громадянства, набуття та припинення громадянства);
Предметом дослідження є конституційно-правовий інститут громадянства України.
Структура курсової роботи. Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури.

Історично склалося, так що Україна є державою з поліетнічним складом населення. Грома¬дянами її є представники багатьох націй і народностей — носії самобутніх культур. Між ними і українською державою завжди існує стійкий правовий зв'язок, але, на жаль, не завжди такий стійкий як духовний. У той же час між значною частиною українців, що проживають за межами держави, але не є громадянами України та українською державою існує більш стійкий духовний зв'язок, чи є менш стійким правовий зв'язок слід визначити.
Основоположна роль принципів громадянства України полягає в тому, що всі норми даного інституту повинні відповідати зазначеним принципам. Характер зв'язків держави і особи певною мірою залежить від тих керівних ідей, які покладені в основу інституту громадянства. І відповідно — дотримання чи не дотримання принципів громадянства є одним з показників демократичності держави, її ставлення до прав людини. Принципи громадянства важливі не тільки для вираження наукової концепції, але й для практичної діяльності при вирішенні питань громадянства України, оскільки, на мій погляд, тенденція практики має бути у нерозривному зв'язку з науковими ідеями. Тобто принципи певною мірою повинні бути керівними ідеями і для практики. На жаль, на сучасному етапі розвитку нашої держави практична реалізація принципів громадян¬ства не забезпечується на відповідному рівні. Можливо, цей факт можна пов'язати із загальною політичною та економічною ситуацією в Україні.
Законодавча практика засвідчує, що національний режим до окре¬мих прав іноземців та осіб без гро¬мадянства може запроваджуватися навіть після введення законодав¬ством цього режиму щодо загаль¬ного обсягу прав, свобод та обо¬в'язків цієї категорії осіб. Примі¬ром, право іноземців чи осіб без громадянства бути покупцями об'єк¬тів приватизації передбачено Зако¬ном України «Про приватизацію державного майна» в редакції від 19 лютого 1997 року.
Таким чином, національний ре¬жим для іноземців та осіб без гро¬мадянства означає для них визна¬чені правообмеження, тобто надан¬ня їм прав, свобод і обов'язків, які не можна урівняти з правовим статусом громадян України. Разом з тим перед законом усі рівні і ма¬ють право на правовий захист.
Наведене дає підстави зробити висновок, що Конституція та Закон України «Про правовий статус іно¬земців» встановили лише засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства. В Конституції України закладено принципи, які повинні бути розвинуті та конкре¬тизовані у відповідних законах, ос¬кільки правове поле регулювання різноманітних аспектів поведінки іноземців та осіб без громадянства, їхнього правового статусу ще не повністю впорядковане.
Пропоную додаткові заходи, застосування яких могло б, на мій погляд, сприяти позитив¬ним результатам в подоланні нелегальної міграції і створення дійового механізму видворення нелегальних мігрантів до місць їх постійного проживання або до країн, з яких вони прибули. Для цього необхідно укласти відповідні міжурядові угоди, створити місця їх тимчасового утримання та залучити кошти з організацій, які мають прибуток від приймання іноземців в Україні.
Необхідно законодавчо закріпити положення про конфіскацію автомобілів або іншого майна, використовуваного при переміщенні нелегальних мігрантів через кордон, за наявності підстав вважати, що вони використовувалися з метою контрабанди людей.
Виходячи з положень наведеного вище Закону, можна зробити висновки, що міграція — складне історичне явище, і міграційний компонент завжди має суттєвий вплив на формування національного та кількісного складу населення України.
Важливу роль у регулюванні державою імміграційних процесів покликані відігравати Міністерство закордонних справ України, Міністерства охорони здоров'я, освіти, еко¬номіки, фінансів, Держкомстат України та інші – кожне міністерство і відомство відповідно до своїх основних функцій. Особливо варто наголосити в цьому контексті на ролі і місці Міністерства праці і соціальної політики. Нині, коли потік іммігрантів, переселенців в Україну щорічно обчис-люється сотнями тисяч осіб, саме це міністерство повинно стати головним провідником державної політики стосовно легальних іммігрантів та інших категорій іноземних грома¬дян, переселенців, які одержали законне право на прожи¬вання в Україні, вирішувати питання створення робочих місць, працевлаштування та їх соціальної адаптації.
Важливе місце для визначення, становлення і реалізації державної політики у сфері регулювання імміграційних процесів посідають такі структурні підрозділи системи дер¬жавного управління, як Адміністрація Президента України та Рада безпеки і оборони України. У складі апарату Адміністрації Президента є відділ громадянства, функції якого поляга¬ють, окрім усього іншого, в підготовці пропозицій щодо формування та коригування державної політики в сфері імміграції. Що стосується Ради безпеки і оборони України, то вона має розглядати і розв'язувати концептуальні довгострокові проблеми державного регулювання імміграційних процесів під кутом зору забезпечення національної безпеки держави з огляду на перебування на її території значної і всезростаючої кількості іноземних громадян.
Отже, система регулювання імміграційних процесів в Україні, в цілому сформувалась. Від найвищих представницьких та виконавчих органів вла¬ди - Верховної Ради та Кабінету Міністрів України - до місцевих органів діють відповідні структури, створюється та розширюється правове поле в цій сфері державної діяль¬ності, вдосконалюються організаційні форми і методи ви-конавської роботи, розвивається міжнародне співробітниц¬тво України як на двосторонній, так і на багатосторонній основі.