ВСТУП 3
Розділ 1. Становлення інституту примусових заходів медичного характеру 4
1.1. Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в зарубіжних країнах 4
1.2. Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в Україні 7
Розділ 2. Підстави до застосування примусових заходів медичного характеру 11
2.1. Поняття примусових заходів медичного характеру 11
2.2. Правові та організаційні основи забезпечення громадян психіатричною допомогою 15
ВИСНОВКИ 18
Список використаних джерел 19
 

Психічні захворювання людини мають досить давні корені. Ще Гіппократ у Стародавній Греції вперше дав оцінку психічним хворобам. Він стверджував, що психічні розлади є хворобами мозку.
Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про доволі суперечливі й непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.
У різні часи ставлення до душевнохворих було різним. У ХІ–ХІІ століттях до них застосовували тортури, їх заковували у кайдани, а тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини, спалювали.
Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини. У ХVIII столітті Руська судова хроніка зафіксувала непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув’язнення [2, с.33].
Разом з тим у 1669 році вперше з’являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в «Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных и убийственных делах», де була вказівка на те, що «чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки.
Психічні захворювання могли слугувати приводом для пом’якшення покарання чи навіть звільнення від нього.
У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих «одержимих бісом», такі люди зазнавали суворих переслідувань.
Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих у ХVIII столітті також змінилося. Деякі вчені-психіатри підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіки дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.
Саме в Кримінальному кодексі Франції 1810 року вперше з’явилася стаття про неосудність таких осіб. Зокрема, ст. 64 КК Франції передбачала: «Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля».
На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.
Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у «божевільних домах» царської Росії, відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на угамування.
Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини, отримало більш конкретне законодавче закріплення.
В «Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні» 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності. Як причини, що виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повного безпам’ятства. У ньому було визначено порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.
Другий період в історії розвитку ставлення держав до проблем примусового лікування припадає на земські і судові реформи, починаючи з 1860-х років.
Ще до середини ХІХ століття судово-психіатрична практика виявляла випадки, коли окремі особи хоча й визнавалися осудними щодо вчинених ними злочинів, однак мали психічні розлади, а відтак, вони потребували вжиття відповідних заходів лікування. Постало питання співвідношення поняття осудності і неосудності, адже ні в науці, ні на практиці немає чітко встановлених меж між різними за тяжкістю розладами психіки. У загальній і судовій психіатрії почався поділ за ступенем тяжкості психічних захворювань, їх класифікація, що спричинило до виникнення вчення про осудність і в юриспруденції.

1. Бурдін В.М. «Осудність та неосудність у кримінальному праві: історичний аспект» // стаття // Вісник Львів. УН – ТУ // Серія юрид. 2009. Вип. 48. С. 241–254
2. Селецький С.І. Кримінальне право України. Загальна част. 2-ге видання. Навчальний Поcібник Київ 2008 Вид: ЦУЛ, – 248 с.
3. Жук, І. В. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування у кримінальному праві України [Текст] : автореф. дис. …канд. юрид. наук : 12.00.08 / І. В. Жук ; КНУВС – Київ, 2009. – 20 с.
4. Клименко В.А. Обмежена осудність: поняття, критерії та примусове лікування: Монографія / В. А. Клименко, В. Б. Первомайський, Т. М. Приходько. – Атака, 2011. – 180 с.
5. Кримінальний процесуальний кодекс України. Офіційне видання. – К. : Атіка, 2012. – 295 с.
6. Кримінально-процесуальне право України : підручник / за заг. ред. Ю. П. Аленіна. – Х. : Одіссей, 2009. – 816 с.
7. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 черв. 2005 р. № 7 // Практика судів України з кримінальних справ. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – С. 131–142.
8. Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві: Поста­нова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. №8 // Практика судів України з кримінальних справ. – К. : Юрінком Інтер, 2009. – С. 212–217.
9. Тетерятник Г. Предмет доказування у справах осіб, відповідно яких здійснюється провадження про застосування примусових заходів медичного характеру / Г. Тетерятник // Наше право. – 2009. – № 4. – С. 104–108.

. Споєння суспільно небезпечних дій психічно хворими є великою негативною проблемою в нашому суспільстві. Ці особи сильно відрізняються від звичайних злочинців, хоча існує думка, що злочинці, в своїй загальній масі є психічно хворими. Але на думку автора, це твердження є хибним, тому, що ця категорія злочинців (вчинена психічно хворими) є більш небезпечною для суспільства, скоюються у такий спосіб, що завжди шокує. Взяти хоча б для прикладу сексуальних маніяків, які майже у всіх висновках поєднують зґвалтування з вбивством і катуванням.
Законом передбачено, що такі особи застосовують примусові заходи медичного характеру, а вже потім медичного характеру, а вже потім її можна притягати до суду. Але, на думку автора, у виключних випадках це положення не слід застосовувати до важко психічно хворих серійних вбивць, маніяків. Автор є прибічником смертної кари і особливо до таких осіб.
Можливо, у зарубіжних країнах, де є досить хороші умови для лікування і суворого нагляду за такою категорією хворих, таке положення в законодавстві було б можливим і навіть необхідним. А в умовах економічної кризи нашої держави це є великим упущенням, тому що для цього немає ніяких умов.
Розділ XIV чинного КК регламентує підстави застосування та по­рядок здійснення медичного впливу всупереч волі хворого – примусових заходів медичного характеру. Цей вид державних заходів стосується й прав і свобод людини, гарантованих КУ, а тому потребує правової регуляції. Застосування інституту примусових заходів медичного характеру створює гарантії від необґрунтованого призначення кримінального покарання особі, що внаслідок психічного захворювання не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, відповідати за свої вчинки.

Отже, сучасний КК України передбачає два види примусових заходів: 1) примусові заходи медичного характеру (ст.ст. 92-95) та примусове лікування (ст. 96). І ті, й інші за своєю природою є заходами лікування і застосовуються лише до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, і страждають на певні захворювання.
І примусові заходи медичного характеру, і примусове лікування призначаються судом особам, які вчинили суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом, але вони не є покаранням, а тому не містять у собі кари.
Їх метою є обов’язкове лікування, а також запобігання вчиненню особами (до яких вони застосовані) нових суспільно небезпечних діянь.
Разом із тим примусові заходи медичного характеру і примусове лікування розрізняються за підставами застосування і колом осіб, до яких вони можуть бути застосовані.
Позитивним відмітним моментом кримінального законодавства України є положення, про те, що застосування примусового лікування до даної категорії осіб (хворих на алкоголізм, наркоманію) здійснюється незалежно від того, чи були здійснені злочини в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння чи ні, не вказується термін застосування лікування і він не ставиться в залежність від виконання призначеного покарання.
З метою вдосконалення внутрішнього законодавства необхідно звернути увагу на положення законодавства зарубіжних країн про можливість відстрочки виконання покарання особам, до яких застосовуються заходи безпеки у вигляді лікування від алкоголізму, наркоманії, з встановленням нагляду за ними і наступним звільненням від покарання. Це має велике профілактичне значення.