Вступ………………………………………………………………………………3
Феодальна держава і право південних і західних слов’ян……………………..5
Висновок…………………………………………………………………………19
Список літератури…………………………………………………………….…21
Період ранньофеодальної монархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністю було виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальних королівств. Більш різноманітними були державні структури в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. При характеристиці політичного устрою ранньофеодальних слов’янських держав та їх політичного устрою обов’язково слід враховувати впливи на них інших країн, що існували в той час.
Приблизно в той же час, коли виникали перші державні об’єднання на теренах Західної Європи, утворюються феодальні держави у країнах Центральної, Південно-Східної та Східної Європи. На Балканському півострові на основі об'єднання союзу «Семи слов'янських племен» з протобулгарами вже в VII ст. виникає Перше болгарське царство, а в ІХ–Х століттях тут перемагає феодальний лад. У VIII-Х століттях з'являються перші сербські князівства, серед яких найбільш відомі Рашка та Зета. У XII ст. сербські землі об'єднуються в єдине князівство, яке в 1217 р. перетворюється на королівство. Поява держави на польських землях датується скоріше всього Х століттям, підтвердженням чому є князювання Мешка І (960 – 992 рр.). з династії П'ястів. Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було т зв. князівство Само (623–658 рр.) – об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства на початку ІХ ст. виникло Великоморавське князівство.
Ранньофеодальна монархія – це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальної Болгарії (VII–XIV століття) та Сербії (XII–XIV століття), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ–XIV століття) та Чехії (Х–ХІУ століття).
У Болгарії в IX-Х століттях селянство складалося з трьох подібних груп; баштанників, які зберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків – кріпаків, що відбували панщину і несли інші повинності, і отроків-рабів, посаджених на землю. Такі самі групи існували в XII–XIII століттях у Сербії і відповідно називалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії у IX–XI століттях це були вільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвивалася феодальна залежність селянства в Польщі.
За рахунок злиття старої родоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля земельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства – феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.
Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.
В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме – наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.
Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо, що була притаманна і західнослов’янським країнам, особливо Чехії. Правовий пам'ятник Німеччини XIII ст. «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.
1. Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – М.: «Юридическая литература», 1981. – 504 с.
2. Великая Моравия, её историческое и культурное значение. – М.: Знание, 1985. – 149 с.
3. Виноградова А. К вопросу возникновения городов в Чехии // Учёные записки Института Славяноведения АН СССР. – М., 1954. – Т. 10. – С. 389 – 412.
4. Галанза П.Н. Феодальное государство й право Германии. – М.: «Юридическая литература», 1963. – 324 с.
5. Зашкільняк Л. Історія Польщі. – Львів: Знання, 2001. – 789 с.
6. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія. – К.: Видавництво «Академія», 2002. – 678 с
7. Історія західних та південних словян. Курс лекцій / За ред. І. Грінчака. – К.: Знання, 1987. – 425 с.
8. Історія Центрально-Східної Європи. – Львів: Знання, 2001. – 565 с.
9. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн.Навч. посібник .- К.: Атіка , 2007.
10. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн.Підручник . -К.:Вид.дім «Ін Юре» , 2003.
11. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн Стародавнього світу. Навч. посібник. - Л.: Світ, 2001.
12. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник .¬К.: Вища школа, 1994.
13. Черниловский З.М. История государства и права зарубежных стран. Учебник .¬М.: Высш.школа ,1996 .
14. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. Навчальний посібник. К.: Вентурі, 1994.
Вивчення історії держави і права південно та західнослов’янських країн створює передумови для найкращого розуміння теорії держави і права, зокрема історії держави і права України, державне право зарубіжних країн, міжнародне право. Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що протікають у хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі.
Загибель Західної римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду – Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був пов'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.
Незважаючи на значну різноманітність конкретних форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, відокремити два основних шляхи переходу до феодализму, які були відомі історії.
Перший з них притаманний тим народам, у яких виникнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою, ї хоча тут з являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що актив-йо формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвитку більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена.
Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток багатьох азіатських країн – Китаю, Індії та ін. Подібний шлях був властивий і для Візантії.
Знання фактичного матеріалу при вивченні історії держави і права необхідне й обов'язкове. Без цього не існує і не може бути науки історії. Йдеться не тільки про необхідність мати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. До фактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітніші явища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату, судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правові інститути і т.д.
Історія держави і права зарубіжних країн – методологічна наука, яка дає можливість глибоко пізнати єдиний, при всій величезній різноманітності і суперечливості, процес розвитку держави і права. Знання фактичних деталей ще не є достатнім для опанування курсом історії держави і права. Факти треба вміти узагальнити і пояснити, визначити їх місце і роль у державно-правовому розвитку. Тому, вивчаючи історію держави і права зарубіжних країн, дуже важливо бачити в ній не суму різнорідних фактичних даних, які слід запам'ятати, а насамперед найважливіші закономірності розвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти. Тільки за такої умови можна збагнути весь процес державно-правової історії, простежити, як на історичних проміжках виникали і удосконалювалися державно-правові інститути, що функціонують досі. Світовий досвід говорить про те, що історія людства не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес.
Становлення держави у західних та південних слов'ян проходило в умовах боротьби проти німецьких рицарів-тевтонів. Саме цією обставиною пояснюється відносна затримка економічного і державно-правового розвитку слов'ян та їх пізніший вступ на шлях капіталізму. Характерний для Західної Європи шлях; від родової демократії до ранньофеодальної держави, від феодальної роздробленості до станово-представницької та абсолютної монархій, західні слов'яни так і не змогли пройти в рамках національної державності.
Польський шлях розвитку взагалі суттєво вирізнявся у загальноєвропейському контексті – тут склалася дворянська демократія, відсоток дворян на порядок перевищував середньоєвропейські показники, сам дворянський клас не був чимось закостенілим, а постійно поповнювався за рахунок вихідців з духовенства, заможного селянства і навіть козацтва. Чехія, на відміну від Польщі, так і не зуміла позбавитися протистояння між крупними і дрібними феодалами (панами і владиками). Ослаблення королівської влади у цих країнах призвело до втрати національної незалежності та онімечення частини населення. На правові інститути південно і західнослов’янських держав певний вплив здійснювало римське і німецьке право та авторитет римської церкви і канонічного права.
Навчити осмисленому розумінню державно-правових явищ та інститутів, умінню бачити їх у взаємодії, суперечливому розвитку можна лише спираючись на науково-обґрунтовану порівняльну характеристику історії держави і права зарубіжних країн, зокрема країн південно та західнослов’янських народів, шляхом поділу всього державно-правового матеріалу на періоди або етапи, в межах яких розкривається єдина, загальна для всіх держав закономірність.
Методологічно вірно побудована характеристика допомагає узагальнити попередній шлях державно-правового розвитку, краще зрозуміти сутність теперішньої його стадії та накреслити перспективи подальшого розвитку держави і права.
