Вступ…………………………………………………………………………….3
Український народ як суб’єкт право власності на землю…………………..5
Висновок……………………………………………………………………….14
Список літератури…………………………………………………………….16

Правомочність володіння — це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін¬ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли¬вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис¬товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос¬ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се¬редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс¬тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.
Право володіння може належати не тільки власни¬ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння, він перестає здійс¬нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе¬мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна. Власнику, окрім права володіння, належать також право¬мочність користування та розпорядження. Інші ж во¬лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд¬ження і мають право користування в межах, встанов¬лених договором з власником (наприклад, оренда зе¬мельної ділянки).
Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власни¬ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря¬мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра¬ва у власність). Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу). Право розпорядження включає можливість вчинен¬ня не тільки угод, але й інших юридичних дій.
Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою викорис¬тання. Наприклад, для ведення фермерського господар¬ства земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара; для ведення саді¬вництва — не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гек¬тара, в містах — не більше 0,10 гектара; для індивіду¬ального дачного будівництва — не більше 0,10 гекта¬ра; для будівництва індивідуальних гаражів — не бі¬льше 0,01 гектара.
В земельному законодавстві немає обмежень з кіль¬кості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.
Суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка розрізняє ст. 80 Земельного кодексу України.
Право власності на землю характеризується множин¬ністю суб'єктів відповідно до форм власності — дер¬жавної, комунальної і приватної. Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право - і дієздатність. У зв'язку з від¬сутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільно¬го права щодо загальної право-дієздатності з ураху¬ванням вимог земельного законодавства.
Визначаючи суб'єктів права власності на зе¬млю, стаття 374 ЦКУ на відміну від норм ЗК, не пов'язує суб'єктний склад землевласників із певними формами власності на землю, але, як і стаття 80 ЗК називає ними фізичних та юридич¬них осіб, державу та територіальні громади. При цьому земельна правосуб'єктність громадян України та юридичних осіб, заснованих грома-дянами України або юридичними особами Укра¬їни, статтею, що коментується, не визначається, а норми частин 2 та 3, що покликані встановити земельну правосуб'єктність іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, інозем¬них держав та міжнародних організацій мають відсильний характер та за юридичним змістом не відрізняються одна від одної.

1. Архів Луцького районного суду Волинської обла¬сті. Справа № 2-47/2001 рік.
2. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. – С.202.
3. Земельний кодекс України. Коментар. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2002. – С.208.
4. Історія України: Курс лекцій, 2-га книга, ХХ ст. Навчальний посібник. За редакцією Мельник В.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М.В. та ін. К.: Либідь, 1992. – 256.
5. Матеріали узагальнення практики розгляду Лу¬цьким районним судом справ про визнання права на земельну частку (пай) за 1996-2002 рр.
6. Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової.— К.: Юрінком Інтер. - 2000. – С.432-441.
7. П. А. Кравченко. Право власності на землю, проблеми правового регулювання//Вісник Вищого арбітражного суду. – 2000. - №3. – С.234.
8. Петро Філюк. Правові проблеми захисту приватної власності на землю//Земельне право. – 2003. - №12. – С.20-21.
9. Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. – С.253.
10. Цивільний кодекс України. Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 року. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2004. – С.254.

Суб’єктом права власності на природні ресурси виступає народ України, який поклав здійснення правомочностей власника на Верховну Раду України, органи місцевого самоврядування (обласні, районні, міські, селищні, сільські).
Природні ресурси можуть належати на праві колективної власності громадянам України. Однак суб’єкт права колективної власності чітко визначено тільки у земельному законодавстві (колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативи, садові товариства тощо).
Як суб’єкти права власності на природні ресурси можуть виступати громадяни України:
 які будують житловий будинок і господарські споруди;
 які ведуть особисте підсобне господарство;
 власники дач;
 власники гаражів.
Основні по ресурсові законодавчі акти не передбачають можливості приватизації і відповідних природних об’єктів. Ті з них, які були прийняті до набуття чинності Конституцією України, включаючи Водний, Лісовий кодекси, Кодекс законів про надра, містять положення про виключне право власності держави (народу України) на відповідні природні ресурси. По ресурсові закони, прийняті після набуття чинності новим Основним Законом країни, наприклад Закон «Про тваринний світ» тощо, містять положення про можливість перебування відповідних об’єктів природи як у державній, так і в комунальній власності. Так, згідно зі ст. 6 Закону «Про тваринний світ» об’єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об’єктом права відповідно державної або комунальної власності.
Виняток із загального підходу до регулювання відносин власності на природні ресурси містить Земельний Кодекс (ЗК) України. Відповідно до закріплених Конституцією України форм земельної власності суб’єктами права власності на природні ресурси в нашій країні ЗК визнає державу, територіальні громади сіл, селищ і міст, юридичних осіб та громадян. Крім цього, в окремих випадках суб’єктами права власності на землю в Україні можуть бути іноземні держави та міжнародні організації.
Правовий статус кожного з видів суб’єктів права власності на природні ресурси має певні особливості. Вони пов’язані з належністю суб’єктів до публічної чи приватної сфери суспільних відносин, видами природних ресурсів як об’єктами права власності та порядком реалізації правомочностей їх власників.

Земля – це основа основ самого існування і буття людини, найголовніше місце для господарської та всякої іншої діяльності. Земля виступає як найважливіший природний ресурс, основа життя, загальнолюдське і загальнонаціональне надбання, як компонент природи і біосферна категорія.
Предметом правового регулювання нормами земельного права є суспільні земельні відносини. Характерною особливістю предмета земельного права є те, що він охоплює собою як матеріально - правові, так і процесуальні норми, створюючи тим самим механізм (процедуру) реалізації земельно-правових норм.
З позицій теорії земельного права можна зробити висновок, що:
 право власності на земельну ділянку означає сукупність усіх трьох правомочностей: володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою;
 право власності на землю може розглядатися як комплексний інститут земельного та інших галузей права, як право відношення, як правомочність власника і як юридичний факт, що має право утворююче, правозмінююче і правоприпиняюче значення;
 на обсяг правомочностей власника впливають особливості земельних ділянок, які перебувають у власності, а також особливості правового статусу земельних власників та інші обставини.
У разі відсутності приватизованих земельних діля¬нок громадяни України мають право отримати без¬оплатно у власність із земель державної або комуналь¬ної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 Земельного кодексу.
Аналізуючи норми ЦК і ЗК з точки зору розвитку права власності на землю, можна зробити висновок: правові неузгодження у системі земельного права є і мають свої причини:
 перед сучасним земельним правом України стоять дещо інші, ніж раніше, завдання. Це пов'язано насамперед з тим, що нині у цій галузі має місце відмова від принципів виключної державної власності на землю та вилучення останньої з цивільного обороту. А це привело до появи нової групи земельних відносин майнового характеру, які потребують правового врегулювання;
 земельні відносини, в тому числі майнового характеру, мають специфіку, яка визначається насамперед особливостями їх об'єкта, тобто землі. Тому навіть відносини, що виникають з приводу, скажімо, купівлі-продажу земельної ділянки, не можуть бути належним чином врегульовані лише цивільним законодавством. Для цього необхідно застосовувати норми земельного права, оскільки саме вони покликані врахо­вувати той факт, що земля — це не тільки майно, а й природний ресурс, який згідно зі ст. 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;
 правове регулювання земельних відносин майнового характеру і земельних перетворень в цілому потребує вдосконалення. Підвищення його ефек­тивності залежить як від вчених-правників, які повинні вирішити чимало теоретичних проблем, так і від різних суб'єктів політичної системи України, котрі мають виробити узгоджену й збалансовану концепцію земельної реформи та практичний механізм її реалізації (правове, ідеологічне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення).