ВСТУП 3
1. Життєвий шлях Михайла Старицького 4
2. Драматургія М.П. Старицького та її роль в становленні українського театру 8
3. Новаторство М.П.Старицького 13
ВИСНОВОК 19
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 21

Новаторство письменника відзначав Іван Франко: « В тих перших поезіях Старицького і всіх пізніших бачимо виразно, що це говорить український інтелігент не до фікційного українського народу, який з елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних інтелектуалів, про свої інтелігентські погляди та почування». Молодість поета, пора його громадянської свідомості припала на 60-і роки.
Із реакцією, що наступила після Емського указу, збігся в часі розквіт його творчості. Тому цілковито виправданим є домінування громадянської лірики у поетичному доробку митця, котрий не виключав і «чисто ліричних тонів небуденної краси, що до самого серця доходять і проймають його відповідними почуваннями» (Сергій Єфремов).
На розбудову української національної культури Михайло Старицький свідомо поклав усе своє життя, першим порушивши родинну традицію служити у війську. Нащадок старовинного шляхетського роду, він плекав шляхетність і демократизм, розвивав український театр і красне письменство, власним життям утверджуючи святість справи служіння нації.
У знаменитому літературному портреті «Михайло П. Старицький» (1902) Іван Франко зауважував, що пункт Емського указу про заборону перекладів українською мовою був неначе спеціально спрямований проти Старицького, «який дав уже себе пізнати, як талановитий перекладач Некрасова, Крилова, Лермонтова та сербського народного епосу». Багато наступних дослідників трактували переклади як «головний пункт літературної діяльності» письменника, вияв його послідовної літературної позиції. Так само думали й сучасники, ставлячись, правда, до перекладів з Джорджа Гордона Байрона, Генріха Гейне і Вільяма Шекспіра неоднозначно. Однодумці були захоплені і поділяли прагнення «вивести рідне письменство з простонародного вузького шляху на широкий всесвітній шлях» (Олена Пчілка). Офіційні кола вважали переклади Михайла Старицького великим зухвальством, наполягаючи на непридатності української мови для вислову речей та ідей «високого» порядку. Старицький боронився — через суди і через листи. Послідовно перекладаючи європейських класиків, він використовував кожну можливість їх «оприлюднення»: «Моїм головним завданням було передати усі тонкощі первотвору тими ж самими барвами; я уникав обминати трудне місце або переказувати його власними словами... — ні! Мені хотілося виробити саму мову до повного комплекту всіх барв на палітрі».
«Українізуючи» твори великих поетів через переклади, Михайло Старицький збагатив словник рідної мови багатьма новотворами. Якісь із них були тимчасовими, інші — прийнялися і «зажили» у мові великого народу завдяки чуттю, вірі і мудрій упертості їхнього творця — Михайла Старицького. Такими є слова: мрія, страдниця, приємність, пестливо, пестощі, бруднити, жага, чудодій, з'явисько, пишнобарвний та інші.

1. Абрамович С.Д., Чикарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2004. – 314 с.
2. Бокань В.А., Польовий А.П. Історія культури України: Навч. посібник.- К.:МАУП, 2001 – 2 – ге вид. доп.- 256 с.
3. Галабушська І. Про Заньковецьку, побут, національність у театрі та інше // Український театр. – 1993. - №5. – С.3-5.
4. Греченко В.А., Чорний І.В.; Кушнерук В.А., Режко В.А. Історія світової та української культури. Підр. для вищих закл. освіти. – К.: Літера, 2000. – 464 с.
5. Грушевський М. Цариці української сцени // Український театр. – 1993. - №5. – С.3.
6. Заболотна В. Повернутись до себе // Український театр. – 1993. - №5. – С.5-6.
7. Мороз З.П., Старицький М.П. В книзі: В боротьбі за реалізм. К., «Дніпро»,1966 р.
8. Садовський М.К. Мої театральні загадки. К., Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1956.
9. Саксаганський П.К. По шляху життя К., „Мистецтво”, 1935 р.
10. Скрипник І.П. Михайло Петрович Старицький. Передмови до книги: М. Старицький. Вибрані твори. К.,
11. Старицький М. Твори у восьми томах. К., «Дніпро», 1963—1965.
12. Франко І. Михайло П. Старицький. В книзі: І. Франко. Твори в двадцяти томах, т. 17. К., Держлітвидав України, 1955.

В історію української літератури М. Старицький увійшов як поет, драматург, прозаїк, перекладач, а в історію культури — як театральний діяч, організатор українського професійного театру і голова першого на Україні театрального товариства, актор, режисер, видавець.
Часи, на які припадає становлення митця, були епохою гострих соціальних суперечностей, коли кожна хвиля піднесення в суспільному житті супроводжувалась розгулом реакції. В особливо несприятливих, важких умовах принизливих заборон і утисків розвивалася українська культура. Суспільне пожвавлення, викликане реформою 1861 р., швидко змінювалося на жорстоке придушення всіх і всяких прогресивних починань, репресіями й утисками. «Ся доба, — писав І. Франко, — зазначила себе в українському] письменстві пам'ятним антрактом 1862— 1872, десятиліттям страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів»2.
Окреслюючи характер літературної продукції «того покоління молодих шестидесятників, що вповні виявило себе в 70-х роках і працювало аж до останнього часу, але задержавши той основний настрій, з яким вийшло на літературну ниву», С. Єфремов зазначав: «В поезії це заступники громадянських мотивів, у белетристиці — реалісти, в драматичному письменстві і в сценічній діяльності — прихильники етнографізму. Народ, його минулі нещастя і сучасні злидні — головний зміст їхніх творів; любов до рідного краю, але любов широка, що не заплющує очей на найгірші сторони життя й проривається то тяжким докором, то сатиричною ноткою — найзвичайніший мотив їхньої творчості. Хронологічно першим у лаві цих письменників стоїть Старицький».

Життя і творчість Михайла Петровича Старицького показує, що він пройшов важкий, але славний шлях боротьби за прогресивну українську літературу, залишивши значну поетичну, драматургічну та прозову спадщину. Про його заслуги перед українською літературою влучно сказала Леся Українка в привітальному листі з нагоди 30-річчя літературної діяльності письменника: «Втішно єсть думати, що настав-таки час, коли замовкло всяке глузування та клепання, а вимовилась вголос честь і дяка, справді належна тому, хто увесь вік свій дбав, «щоб наше слово не вмерло». І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літературами інших народів... тоді, спогадуючи перших робітників, що працювали на не вправленому, дикому ще ґрунті, українці певне спогадають добрим словом Ваше ймення».
Ці слова стали пророчими. Спадщина М. Старицького користується широкою популярністю. Його кращі поезії стали хрестоматійними, основні п'єси не тільки перевидаються, але й ставляться на сценах радянських театрів, а кращі прозові твори, видані масовими тиражами, стали надбанням мільйонів читачів.
Палко люблячи свою батьківщину, М. Старицький віддав усі свої сили і здібності справі розвитку демократичної культури, яка сприяла посиленню боротьби за соціальне І національне визволення українського народу.
Животворна сила волелюбного українського народу, який в дожовтневому минулому героїчно боровся за своє соціальне і національне визволення, художньо відтворена в усній народній творчості, в творчості таких виразників інтересів трудящих, як народний поет-революціонер Т. Г. Шевченко та його послідовники, що вийшли з народу.
Ця непереможна сила тоді гнобленого народу приваблювала також кращих вихідців з різночинних верств тогочасного суспільства, збуджувала в їх серцях щиру любов до трудящих.
Вдячний народ ніколи не забуває тих, хто своєю У творчістю допомагав йому в боротьбі, збагачував його духовну міць, сіяв «розумне, добре, вічне» (М. Некрасов).
Саме таким серед українських демократичних діячів другої половини XIX і перших років XX століття був Михайло Петрович Старицький — поет і прозаїк, перекладач і організатор видань, визначний драматург! один з славетних корифеїв української сцени.
При всіх суперечностях і недоліках його широкої творчої натури, в основі її полум'яніє любов до українського народу, глибокий патріотизм, демократичне почуття братерства до російського і всіх слов'янських народів.
Творчість М. Старицького викликала злобне роздратування і глузування чорносотенців, а також українських буржуазних націоналістів.
I. Франко першим, особливо в галузі поезії, з властивою йому науковою проникливістю визначив достойне місце і значення М. Старицького в історії української літератури і театрального мистецтва. Після І. Франка до наукового розуміння творчої спадщини письменника мало додано нового: навпаки, чимало було наплутано буржуазними націоналістами, які фальсифікували і після, смерті автора його твори.
До революції творчість М. Старицького була невідомою широким масам трудящих. Тільки після Великого Жовтня твори класика української літератури вивчаються в школах. За сорок років Радянської влади їх неодноразово видавали як в республіканських, так і в союзних видавництвах, кращі п'єси М. Старицького не сходять зі сцени професійного та народного театрів. Найближчим часом у Держлітвидаві України вийде багатоатомне видання творів письменника.