ВСТУП 3
1.Життєвий і творчий шлях В. Шекспіра 5
2.Творчість великого англійського поета і драматурга Вільям Шекспір 11
Висновки 18
Список використаних джерел 20
 

У середині ХIV століття в Італії починається Епоха Відродження («Ренесанс»). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження - міська культура, її розвиток прямо пов’язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоха найвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія - середина XIV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія - остання чверть XVI століття й перша чверть XVII століття. Відродження носить різний характер: Італія - культура, поезія, Німеччина - філософія, богослов’я, ідеологічний характер, Англія - театр. Відбувається формування нових буржуазних відносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формування націй доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності - починають осягатися грецькі цінності [5, с.56].
Яскраві моменти: формування нового типу людини. Відродження - дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип особистості - титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи [7, с.19].
Термін «Відродження» уперше був ужитий в 1550 - Джорджо Вазарі «Життєпис славнозвісних живописців, скульпторів і зодчих». Але слово з’являється раніше. Девіз: «Щоб іти вперед треба оглянутися назад», досягти античного рівня в культурі, треба відродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільки те, що підходило до церковної догматики - Вергілій, Платон (вибірково), Аристотель (вибірково). Інші автори - уривками. Епоха Відродження звернулася до античності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Це перше тлумачення терміна.
Друге - біблійна думка, притча про зерно, кинуте в камінь. Служіння в ім’я продовження культурної традиції. Діячі Ренесансу в більшості були релігійними, але вони руйнували догматику церкви. Починається церковний рух реформації. Думка: людина може звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віра здобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявлення про особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело до ренесансного егоцентризму. Де критерій волі діяльності людини? Ми спостерігаємо складне й дивне явище: ренесансні гуманісти могли бути інквізиторами (полювання на відьом, «Молот Відьом»). Формується дивна аморальність. Втрата критерію діяльності приводить до того, що тема титанічної особистості виходить у мистецтві на перший план. Шекспір: «Критерієм є творіння добра» [3, с.47].
Ренесансний гуманізм - поняття відмінне від сучасного (гуманне відношення до людини й тварин). Споконвіку термін походить від назви гуманітарних наук. Гуманістами називали викладачів. Оцінного значення не було - філософи, естети й т.д. Середньовіччя тяжіло до традицій, Ренесанс - антитрадиціоналізм, ніщо не приймається на віру. Відродження - критицизм, допускає власну думку, це - індивідуалізм, що часто перероджується в егоцентризм, інтерес до людини, природи, місця людини в природі. Віра в необмежені можливості людини, насамперед, у пізнанні. Тема Фауста. Розриву із християнством не було, тільки з догмами. Ренесансу притаманний естетизм, естетичне ставлення до явищ дійсності.

1. Алексєєнкова О. Є. Переможець чи переможений? (За трагедією В. Шекспіра «Гамлет») / О. Є. Алексєєнкова // Зарубіжна література в школі. – 2006. - № 9 (травень). – С. 22-25.
2. Анікст О. Діалектика Гамлета / О. Анікст // Зарубіжна література. – 2006. - № 6 (лютий). – С.12-22.
3. Гвоздьов А. «Римські трагедії» Шекспіра / А. Гвоздьов // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2004. - № 11. – С. 23-24.
4. Градовський А. В. Монолог Гамлета: текст у тексті / А. В. Градовський // Зарубіжна література в школах України. – 2005. - № 8. – С. 9.
5. Дітькова С. Ю. Біблійні алюзії в трагедії В. Шекспіра «Гамлет» / С. Ю. Дітькова // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2005. - № 1. – С. 10-16.
6. Мойсеїв 2011 Мойсеїв. І.К. Шекспір. Гамлет. Самосвідомість/ І. Мойсеїв // Зарубіжна література. – 2011. – №15–16. – С. 3-12.
7. Підлісна Г.І. Антична література: Для всіх і кожного. – К.: Техніка, 2003. – С. 182–186.
8. Хроменко І. «Шекспірівське питання» у дослідженнях сучасного вченого Іллі Гілілова // Всесвітня література і культура. – 2013. – №11. – с. 2-17
9. Чередник 2009 – Чередник Т.П. Цей густозаселений світ "Гамлета": До 445-річниці від дня народження В. Шекспіра. 8 клас / Т.П. Чередник// Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2009. – №4. – С. 37–44.
10. Юсипович І.В., То калова Л.А. Шекспірівський сонет в розмаїтті перекладів // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 2004. – №10. – С. 44–46.

Цього року світ відзначає 452-ліття від дня народження видатного англійського поета Вільяма Шекспіра. «Весь світ – театр, люди в нім – актори», – стверджував літератор. А от чи був Шекспір, дійсно, неперевершеним майстром слова, чи просто талановито грав роль драматурга – це питання, на яке не може дати остаточної відповіді жоден літературознавець. Білі плями і суперечності в біографії Шекспіра змушують науковців все частіше схиляються до думки, що ім'я Вільяма Шекспіра – літературна містифікація.
Найпершим піддав сумніву авторство англійського поета Джон Грін, який у 1747 році знайшов заповіт В. Шекспіра. У документі Вільям детально описав свої матеріальні статки і жодним словом не згадав про свої творчі скарби. З того часу з’явилися десятки гіпотез щодо ймовірних претендентів на авторство шекспірівських творів. У пошуках ключів до розгадки «шекспірівського питання» дослідники навіть вдавалися до відчайдушних кроків. Так американська журналістка і вчителька Делія Бекон настільки фанатично заперечувала авторство Шекспіра, що навіть наважилася порушити прохання епітафії на могилі Великого Барда в церкві Святої Трійці в Стретфорді-на-Ейвоні: «О, друже, я Христом прошу: тут не копай, де я лежу. Блажен будь, як прийшов без злості. Й будь проклят, хто б чіпав ці кості». На думку дослідниці, такі слова міг сказати лише той, хто забрав із собою в могилу велику таємницю. Тому Делія зважується на найбільшу авантюру свого життя. Вона вирушає на батьківщину поета, щоб розкопати його могилу і знайти якісь розгадки до шекспірівської містифікації. У Стретфорді журналістка найняла робітників, які під її керівництвом уночі почали розкопувати могилу. Але місцеві охоронці перешкодили їхнім намірам й дослідниці так і не вдалося потривожити прах поета. Сама ж пригода закінчилася для Делії Бекон трагічно. Вона потрапила до психіатричної лікарні, в якій перебувала до кінця свої днів. Так і справдилися слова епітафії: «… будь проклят, хто б чіпав ці кості».
Що ж змушує науковців не одне століття сперечатися над тим, хто ж був справжнім автором безсмертних п’єс «Гамлет», «Король Лір», «Ромео і Джульєтта»? Літературознавці, які дотримуються традиційних поглядів у трактуванні життєвого і творчого шляху поета, знають, що Шекспір народився 23 квітня 1564 року у містечку Стретфорді-на-Ейвоні. Але дуже багато біографів залишають поза увагою надзвичайно важливу деталь. У більшості документів його прізвище, як і відповідно прізвище батька, матері, дружини, дітей, писалося як «Shakspere» або «Shaxper» (у нашій транскрипції читаємо «Шакспер»). А от літературне ім’я – «Shakespeare» (тобто «Шекспір») – при деякій співзвучності має зовсім інше смислове трактування, адже «Shakespeare» у перекладі означає «Той, що потрясає списом». Тож ми, шановний читачу, у даній статті будемо послуговуватися цими двома прізвищами. Під Шакспером ми розуміємо уродженця Стретфорда, а під Шекспіром – геніального майстра слова, творця 37 п’єс, 2 поем, циклу сонетів. Чи був Шакспер Шекспіром – це головне питання, на яке досить немає відповіді.

Вільям Шекспір помер у Стретфорді 23 квітня 1616 року. Але дуже дивно, що ця подія залишилася непоміченою серед англійського суспільства, адже творчість Шекспіра була прославлена ще за життя драматурга. Жоден поет не відгукнувся на цю сумну подію скорботним словом, у листах і щоденниках сучасників немає жодної згадки про смерть і похорони Шекспіра. Свій останній прилисток тіло Шекспір знайшло в храмі святої Трійці. Неподалік від надгробного каменя, на висоті близько півтора метра, зроблена ніша, в якій серед двох невеликих корінфських колон встановлено бюст Шекспіра з пером у руці і аркушем паперу. Голова бюста з великою лисиною, короткою шиєю, закрученими догори вусами викликає у шанувальників творчості Великого Автора розчарування. Так дослідник Джон Довер Уілсон назвав цей монумент «портретом ковбасника» і вважав, що він став на заваді усвідомленню величі шекспірівського генія. Цікаво, що до середини ХVІІІ століття цей бюст виглядав інакше. Доказом цього є книга «Пам’ятки давнини Уорикшира з ілюстраціями…» (1656), над якою працював В. Дагдейл, особисто оглядаючи й роблячи замальовки графства. У даній праці пам’ятник Шекспіру виглядає зі значними змінами. Обличчя покійного худорляве, щоки зморщені, борода незграбна, вуса безнадійно звисають, через що інший шекспірознавець С. Шенбаум іронічно зазначає: «Самовдоволений ковбасник перетворився на понурого кравця». Ще одна цікава деталь: у першому варіанті пам’ятника Шекспіру не було ані пера, ані паперу (символів письменницького ремесла). Натомість Вільям обома руками пригортає до живота великий мішок, який, імовірно, символізував багатство. З чим пов’язані такі метаморфози? Теперішній вигляд пам’ятник отримав у 1748-1749 роках. До того часу перший монумент встиг постаріти, а ім’я Шекспіра перебувало у зеніті слави. Міська влада звернулася до театрального підприємця Джона Холла із проханням відремонтувати й прикрасити пам’ятник. Після «реставрації» на місці мішка з’явилося перо з аркушем, а також було «облагороджене» обличчя Шекспіра.
Фактів, які б ставили під сумнів приналежність шекспірівської спадщини вихідцеві зі Стретфорда, надзвичайно багато. Проте нас не менше цікавить й інше питання – хто насправді творив під ім’ям Вільяма Шекспіра? Вчені припускають, що ним могли бути Френсіс Бекон, Христофер Марло, граф Ретленд, Генрі Різлі, королева Єлизавета. Але якщо «авторське право» Шекспір на творчість видатного англійського драматурга можна ґрунтовно заперечити, то назвати із точною впевненістю, хто ж був справжнім автором безсмертного «Гамлета» та інших шекспірівських перлин, дуже складно.
Тема «шекспірівського питання» – надзвичайно цікава й захоплива.