Вступ …………………………………………………………………….…..3
Бенефіцій і феод платня земельною ділянкою ……………………….…..4
Висновок ……………………………………………………………………24
Список літератури ………………………………………………………….25

Виникнення і розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської системи германських племен. В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і общинних відносин.
Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі Франкського королівства (V–IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою частиною Західної Європи. У V – на початку VI ст. за "Салічною Правдою" – збірником звичаєвого права – у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила до громади.
За "Салічною Правдою", франки були вільними членами громади з визначеними правами і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були значними. До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель, переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами. Розпочалася майнова диференціація, з'явилися заможні та незаможні члени громад.
Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського населення, значна частина якого перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського права. Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів і знатних осіб.

1. Андреев Ю.В. История Древней Греции. М., 1996.
2. История мировой экономики. / Под ред. М.В. Конотопова, С.И. Сметанина. - М., 1997.
3. История мировой экономики: Учебник для вузов / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой.- М.: ЮНИТИ, 2001.-727 с.: ил.
4. Історія середньовічної Європи / За ред. Стоцького В.І. – К., 1999.
Маслов К.М. Історія середньовіччя. – М., 2000.

В історіографії господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву Середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".
Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому Середньовіччі (V– Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI–XV ст. – період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва . У пізньому Середньовіччі (XVI – перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.

З часом феодальна власність набуває умовного характеру володіння землею, на основі чого між феодалами утворюються стосунки сюзеренітету-васалітету. Великі феодали значну частину земель роздавали своїм васалам в умовне утримування. Спочатку землі передавалися у по-життєве умовне утримування - бенефіції (реформа Карла Мартелла VIII століття). Якщо бенефіціарій відмовлявся нести кінну військову службу або розоряв господарство, то бенефіцій можна було відібрати. Після смерті дарителя або одержувача бенефіції землеволодіння поверталося первісному власникові або його спадкоємцям. Для того щоб подовжити володіння бенефіцієм, потрібно було відновити пожалування (укласти нову угоду зі спадкоємцями).
До XI століття довічне землеволодіння перетворюється на спадкове умовне утримування - феод (чи лен). Власником феоду вважалися одночасно і його безпосередній утримувач (васал), і сеньйор (той, хто пожалував землеволодіння). Передавання феоду від сеньйора (первісного власника) васалу (утримувачу землі) називалося інвеститурою. Входження у володіння супроводжувалося урочистою церемонією з принесенням клятви вірності сеньйору: васал публічно визнавав себе "людиною" іншого феодала. Васальний договір чітко фіксував обов'язки сторін. Сеньйор повинен був забезпечувати захист васала та його земель від третіх осіб. На випадок смерті васала сеньйор мав бути опікуном малолітніх спадкоємців васала, а також оберігати його вдову та дочок. Васал зобов'язувався визнавати верховенство сюзерена (сеньйора), нести військову службу (40 днів протягом року), брати участь у судових зборах під керівництвом сюзерена, надавати грошову допомогу (при викупі з полону, посвяченні у лицарі старшого сина, заміжжі дочок). Відмова від виконання васальних зобов'язань була підставою для втрати феоду. Останній міг вільно відчужуватися, але разом із землеволодінням переходили обов'язки нового володаря служити сюзерену.