1. Вступ……………………………………………………………………….…3
2. Діяльність Гнатюка і його оточення………………………………………..5
3. Висновок………………………………………………………………….…17
4. Список використаної літератури………………….……………………….19
5. Додатки………………………………………………………………………20

В шість років Гнатюк самотужки навчився читати, а потім почав ходити до сільської школи, де опанував письмо. По кількох роках сільської школи (однокласової), у 1883 (у деяких джерелах – 1880) році Михайло Гнатюк відвіз сина у Бучач, де хлопчик вступив до 3 класу так званої «нормальної школи». Тут під впливом прочитаної антології поезії львівського студентства він заводить зошит, в якому починає записувати народні пісні та оповідки. Уже в
12 років Володимир знав близько 100 різних оповідань і казок, а через п'ять років мав власну рукописну збірку, що складалася із 500 пісень, а пізніше ще одну - із 800. «Я не мав ніякої тоді означеної мети і записував пісні лише тому, що вони мені подобались. Але збірочка збільшувалась, особливо в часи вакації. До 1889 року, в котрім я скінчив нижню гімназію, в ній було коло 500 пісень»,- писав фольклорист.
У 1885 році юнак вступив до нижчої гімназії. Тут свою першу збірку запропонував московській газеті «Новий Галичанин», у якій опублікували лише 7 пісень, а решта - пропала. В гімназійні роки виявились здібності майбутнього науковця до вивчення історії, географії, іноземних мов.

1. Руденко, Н.
Листування В.Гнатюка з М.Грушевським [Текст] / Н. Руденко // Історія в середніх і вищих навчальних закладах України. – К., 2005. – № 1. – . – С. 56-60.
2. Черемшинський, О.
Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі [Текст] / О. Черемшинський // Від Наукового товариства ім. Шевченка до Українського вільного університету : Міжнародна наукова конференція (Пряшів - Свидник,12-15 червня 1991 р.): Матеріали. – К., 1992. – . – С. 144-145.

3. Герета, І.П.
Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі [Текст] : нарис-путівник / І.П. Герета, О.С. Черемшинський. – Львів : Каменяр, 1971. – 96 с. – 0.30
4. Герета, І.П.
Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка у Велесневі [Текст] : Нарис-путівник / І.П. Герета, О.С. Черемшинський. – 2-е вид., доп. – Львів : Каменяр, 1982. – 79с
5. М.Т. Яценко.
Володимир Гнатюк.-К: Наукова думка, 1964.-288с..
6. http://www.ntsh.org/node/71
7. http://obereg.at.ua/publ/2-1-0-10
8. http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/62d1305b404b8311/

Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926) - визначний український фольклорист-етнограф, організатор наукової праці в рамках Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ).
Як етнограф був представником порівняльно-історичного методу в фольклористиці; разом з Ф. Вовком та І. Франком заклав підвалини всебічного етнографічного дослідження української території. Cтворив на західноукраїнських землях мережу численних збирачів фольклору, організовував етнографічні екскурсії та експедиції (зокрема у 1904—1906 рр.). Опублікував в «Етнографічному збірнику» та «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка», а також окремими виданнями добірки зразків народної творчості: «Галицько-руські анекдоти» (1899), «Галицько-руські народні легенди» (т. 1—2, 1902—1903), «Знадоби до української демонології» (т. 1—3, 1904—1912); «Коломийки» (1905—1907); «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (1904—1914), «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (т. 1—6, 1897—1911) тощо.
У фольклористичних дослідженнях розглядав жанри й сюжети української народної творчості: «Деякі уваги над байкою» (1916); «Українська народна словесність» (1917); народні звичаї — «Купання й палення відьом у Галичині» (1912); міжнаціональні зв’язки у фольклорі — «Cловацький опришок Яношик в народній поезії» (1899); виступав з порівняльно-етнографічними розвідками, оглядами фольклорних новотворів — «Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності» (1902); «Війна і народна поезія» (1917), зразків релігійного фольклору — «Угро-руські духовні вірші» (1902); «Cпіваник з Грушова» (1903). Cтворив також історико-етнографічні дослідження: «Руські оселі в Бачці» (1898); «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900); «Чи закарпатські українці автохтони?» (1922); «Гуцули» (1923) та ін.
Як літературознавець порушував актуальні питання розвитку українського письменства і журналістики: «В справі товариства руських письменників» (1898); «Видавнича спілка», «Василь Пачовський. Жертва штуки» (обидві — 1906); «Рукописні гумористичні часописи» (1920) та ін. ; створив біографічно-критичні нариси про Марка Вовчка, C. Воробкевича, Л. Глібова, І. Котляревського, C. Руданського, М. Cтарицького та інших письменників. Перекладав українською мовою твори М. Горького, Дж. К. Джерома, В. Оркана, А. Cтріндберга, П. Тодорова, Л. Толстого; написав передмови до українських видань творів Дж. Байрона, Г. Гейне, Данте, Е. Золя, Г. де Мопассана, Л. Толстого, А. Чехова, В. Шекспіра тощо.
В. Гнатюк був душею НТШ, опікувався всією організаційною діяльністю Товариства: організовував його збори, вів хроніку, яка згодом регулярно виходила друком, забезпечував фінансування, редагував видання НТШ, листувався із сотнями його кореспондентів.
Саме він сміливо підніс фольклористику в ранг самостійної науки, продемонстрував її нерозривний зв'язок з етнографією, літературознавством, мовознавством, історією рідного краю, наполегливо відстоював суспільно-історичні функції народнопоетичної творчості.
Дослідник розумів фольклор не як мертву, застиглу традицію минулого, а як живу творчість, що розвивається в межах народного колективу. Він постійно дотримувався думки, що український фольклор – невичерпне джерело та високий взірець для художньої літератури.
Володимир Гнатюк – дивовижна людина – фольклорист, етнограф, редактор, поліглот, мовознавець, літератор, історик.

Вчений, видавець і редактор, Гнатюк дуже швидко здобув широку популярність в наукових і літературних колах усієї України. Його енергія, сердечність, доброзичливість і наукова сумлінність сприяли товариським творчим взаєминам з багатьма видатними українськими діячами науки і культури. Письменники Леся Українка, Осип Маковей, Василь Стефаник, Андрій Чайковський, композитор Микола Лисенко, вчені-етнографи Матвій Номис, Василь Кравченко, Філарет Колесса, Микола Сумцов – це далеко не повний перелік осіб, з якими спілкувався Гнатюк.
Академік не тільки сам займався фольклорно-етнографічним вивченням Гуцульщини, а й зумів залучити до цієї праці значну частину галицької інтелігенції.
За своїми поглядами Володимир належав до революційно-демократичного крила галицької інтелігенції, яку очолював Франко. В силу об’єктивних обставин марксистом не став, проте марксизмом цікавився.
Матеріалістичні погляди Гнатюка на народну творчість виробилися на ґрунті глибокого знання соціального становища, побуту і культури народу, якого він вважав творцем історії та під впливом революційних ідей Каменяра.
Збирач, укладач, видавець збірників українських пісень, анекдотів, легенд, казок, голосінь, коломийок, похоронних обрядів, байок, колядок, щедрівок Володимир Гнатюк прожив всього 55 літ, та залишив за собою цілу епоху наукових відкриттів.
Секретар Національного товариства Шевченка у Львові, а відтак голова «Етнографічного Збірника» й матеріалів до української етнології, редактор 60 наукових збірників з 1898 по 1906 рік, головний редактор і директор «Української видавничої спілки» у Львові. Нелегко збагнути, що все це могла осягнути одна людина, але це факт.
Таким прийшов в українське народознавство галичанин, щоб своїми руками підняти на висоти Всеєвропейської науки такі пласти, що під силу лише цілим поколінням. Працював, щоб жила його мила Україна. Своїм чесним патріотичним життям, своїми творами виховував не одне покоління.
Сьогодні нам, українцям, слід пройнятися гордістю за земляка зі світовим іменем.