ЗМІСТ

Вступ ……………………………………………………………………...….3

Розділ 1.Аномалії інформаційної політики

1.1. Історія, зміст і суть цензурного нагляду ………………….....5

1.2. Тиск на ЗМІ через структури виконавчої влади ……….…..13

1.3. Журналістський бунт проти цензури ……………………….17

Розділ 2. Цензура як прояв державної політики

України у сфері засобів масової інформації …………………….22

Висновки ……………………………………………………………………33

Список використаних джерел …………………………………..……….….34

Діалектика єдності і боротьби протилежностей властива для всіх сфер суспільного життя. З розвитком абсолютизму зароджується і міцніє потяг людності до демократії. З утвердженням свободи слова і друку в суспільстві виникає протистояння і тиск цьому з боку керівної верхівки. Цей тиск набирає таких потворних форм, якою є цензура.
Цензура в перекладі з німецької означає:
 контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;
 органи та установи, які здійснюють такий нагляд.
Для України від самого зародження друкарства цензура була невластивою. Друкарні були вільними, козацькі гетьмани на контрольованій ними території завжди забезпечували на ділі свободу друку. У підписаній Іваном Виговським Гадяцької угоди з Польщею спеціально обумовлювалася незалежність українського шкільництва та друкарської справи.
Цензура прийшла з Москви, причиною її запровадження були саме незалежні наші друкарські центри. Ще цар Олексій Михайлович зробив спробу поставити під контроль Києво-Печерську та Чернігівську друкарні. Петро перший цю політику продовжив, підпорядкувавши всі вільні друкарські центри цензурі духовної колегії. Довершила цю насильницьку справу Катерина ІІ, створивши початкову структуру цензурного нагляду. Із середини ХІХ століття органи контролю переносяться із центра на місця, і в Києві відкривається Комітет внутрішньої цензури, а з другої половини ХІХ століття – створюється вищий цензурний орган «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування». У цьому, власне, і полягала основна робота цензурних установ. Без дозволу цензури не могла випускатися друкована продукція: цензура стала основою тодішньої інформаційної політики.
Більшовики до філігранності удосконалили систему політичного нагляду за лояльністю до режиму тиражованої чи мовленої інформації. Вони, заборонивши опозиційні партії і пресу ще 1918 року, над усією іншою друкарською продукцією встановили жорстку цензуру. Щоправда, саме слово «цензура» не вживалося, оскільки створений згодом Радянський Союз подавався світовій громадськості як чи не найдемократичніша держава. Тимчасом було побудовану чітку цензурну вертикаль, яка мала назву установ з охорони державних таємниць у пресі. Починаючи з обласних центрів у кожній друкарні чи комбінаті друку були посаджені цензори, що називалися редакторами, які ще до друку перечитували кожен рядок майбутніх газети, журналу, брошури чи книги: чи немає, бува, у них крамоли. Ще неправлені газетні полоси подавалися водночас коректорам і названим «редакторам». Якщо не було втручання цензора, на полосі ставився штамп «дозволено до друку», підкріплений його підписом. Без цього поліграфісти не мали права поставити полоси в друкарську машину для тиражування.

1. „Четверта колона”. Свобода та залежність мас-медіа в Україні / Уклали: В. Піховшек та ін. – К.: „Агентство Україна”, 1997. – 248 с.
2. Бебик В. М., Сидоренко О. І. Засоби масової інформації посткомуністичної України. – К.: МАУП, 1996. – 124 с.
3. Биченко А. Свобода слова в Україні в оцінках українських громадян // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 11. – С. 38 - 41.
4. Валевський О. Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу, стратегія, механізми впровадження: Монографія. – К.: НІСД, 2001. – 242 с.
5. Войцех Ц. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті суспільних змін (1989 – 1999). – К.: Центр вільної преси, 2000. – 218 с.
6. Все про медіа регіонів України / Фонд „Центр „Суспільство” за підтримки МФВ в рамках проекту „Громадська експертиза. Свобода слова”. – К, 2000. – 152 с.
7. Жданов І., Якименко Ю. Сутінки свободи слова (свобода слова і політична цензура в Україні в експертних оцінках українських журналістів) // Дзеркало тижня. – 2002. – 7 грудня – № 47. – С. 3.
8. Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова” від 3 квітня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 28.
9. Іванов В. Ф. Законодавство про засоби масової інформації: український та зарубіжний досвід / За ред. А. З. Москаленка. – К.: Видавничий центр „Київський університет”, 1999. – 188 с.
10. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Офіційне видання. – К.: Українська правнича фундація, 1996. – 62 с.
11. Костилєва С. О. Друковані засоби масової комунікації України, 1986 – 2000: історія становлення, тенденції розвитку. – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – 304 с.
12. Кузнєцова О. Д. Правові гарантії незалежної преси // Українська періодика: історія і сучасність / Доп. та повід. четвертої Всеукр. наук.-теор. конф. 19 - 20 грудня 1997 р.; За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1997. – 296 с. – С. 142 – 145.
13. Кушакова Н. Конституційне право на інформацію в Україні: сучасний підхід // Право України. – 2002. – № 3. – С. 51 – 55.
14. Литвиненко О. Інформаційний простір та його захист: теорія і практика // Віче. – 2000. – № 10. – С. 119 – 127.
15. Лігачова Н. Відлуння несвободи // День. – 2001. – 17 січня. – № 9. – С. 1.
16. Лігачова Н. Про вигоду свободи слова // День. – 2001. – 16 січня. – № 8. – С. 1, 5.
17. Лутковська В. Право на свободу вираження поглядів у рішеннях Європейського суду з прав людини // Право України. – 2003. – №12. – С. 30 – 32.
18. Петренко В. Комплекс підпорядкованості, або Становлення ЗМІ у незалежній Україні // Віче. – 2001. – № 10. – С. 19 – 32.
19. Петроченкова В. Это сладкое слово… // Зеркало недели. – 1998. – 8 августа. – № 32. – С. 2.
20. Политическая цензура в Украине, по мнению журналистов, существует // Украинский медиа-бюллетень. – 1997. – №3. – С. 9 – 11.
21. Політична цензура в Україні (аналітична доповідь Центру Разумкова) // Національна безпека і оборона. – 2002. – № 11. – С. 2 – 29.
22. Політична цензура в Україні: Факти. Тенденції. Коментарі / Упоряд.: О. Палій, С. Лячинський, С. Макєєв та ін. – К., 2002. – 112 с.
23. Постанова Верховної Ради України „Про рекомендації учасників парламентських слухань „Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи” від 10 квітня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 22.
24. Права людини. – 1997. – № 32. / Свобода слова в Україні (1993 – 1997). // http://www.khpg.org/docs/18/032.zip
25. Рахманин С., Мостовая Ю. Неосознанная необходимость // Зеркало недели. – 2000. – 6 мая. – № 18. – С. 3.
26. Романов В., Рудік О., Брус Т. Вступ до аналізу державної політики: Навч. посіб. – К.: Основи, 2001.
27. Сунгуровский Н., Жданов И. Пространство свободы? // Зеркало недели. – 2001. – 20 января. – № 3. – С. 4.
28. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра (За заг. ред. проф. В. І. Шкляра). – К., 1998. – 180 с.
29. Чиж І. Перше і головне завдання – невідкладно сформувати і нормативно оформити парадигму розвитку інформаційної сфери // Віче. – 2002. – № 4. – С. 18 – 22.

Актуальність дослідження. Досвід західних країн свідчить, що ефективне функціонування незалежних мас-медіа є необхідною умовою розбудови демократичного суспільства. За допомогою вільних та мінімально заангажованих ЗМІ досягається відкритість як політичної системи, так і органів державної влади. Якщо в розвинених демократіях мас-медіа є повноцінним, рівноправним суб''єктом політики, то у перехідних суспільствах, на зразок українського, їх місце та роль змінюються відповідно до логіки політичних процесів.

Цілком очевидно, що сфера функціонування вітчизняних ЗМІ не може залишатися поза увагою як журналістів, так і наукової громадськості. Так, становлення і розвиток системи мас-медіа, з точки зору трансформаційних змін українського суспільства, досліджувалися В. Бебиком та О. Сидоренком [2], С. Костильовою [11], Ц. Войцехом [5], науковцями Українського незалежного центру політичних досліджень [1] та Інституту журналістики Київського національного університету [28]. Законодавчим і політико-правовим основам діяльності ЗМІ присвячені праці В. Іванова [9], О. Кузнецової [12], Н. Кушакової [13], В. Лутковської [17] та інших вчених. Однак, зазначимо, що в науковій літературі поки що не знайшла повного відображення проблематика взаємовідносин органів влади і мас-медіа з точки зору формування та функціонування державної політики у сфері масових комунікацій.

Отже все це і зумовило вибір теми мого курсового дослідження: «Теоретичні підходи до осмислення політичної цензури».

Мета цієї роботи полягає в аналізі державної політики України в галузі засобів масової інформації та з''ясуванні місця в ній такого феномена, як цензура.

Обєктом роботи виступає цензура як політичне явище.

Предметом роботи є теоретичне обґрунтування поняття «політичної цензури» у засобах масової інформації.

Виходячи з теми дослідження, переді мною постають наступні завдання:

1. визначення поняття цензури,

2. виявлення ознак застосування цензури в діяльності органів державної влади України

3. пошук методів боротьби з цим явищем.

Отже, можемо зробити висновок, що в Україні утвердилася практика політичної цензури, яка є водночас свідченням реальних проблем в галузі забезпечення основних прав і свобод людини та перешкодою в розвитку незалежних медіа. Впровадженню і поширенню цензури прямо та опосередковано сприяла політика органів державної влади у сфері засобів масової інформації. А це свідчить, що забезпечення свободи слова як наріжного каменя демократії багато в чому залишалося на рівні демагогічних гасел, не ставши реальним пріоритетом державної політики.

Суттєві зрушення відбулися лише після і внаслідок „помаранчевої революції”. Причому, зміни сталися не стільки завдяки поліпшенню державної політики щодо мас-медіа і свободи слова, скільки в результаті відмови керівництва країни та неможливості використовувати „старі” методи впливу на сферу масової інформації. Поширенню цензури об''єктивно сприяв брак дієвого політико-правового механізму притягнення до відповідальності структур і осіб за спроби її впровадження в ЗМІ. Суб''єктивними факторами впровадження цензури стали як брак у керівництва країни політичної волі для недопущення використання державних механізмів тиску на мас-медіа, так і існування в нього невиправданої, з демократичної точки зору, політичної потреби убезпечити себе від критики.

Я вважаю, що лише зміна вищого керівництва, попри позитивні зрушення ситуації зі свободою слова, ще не є достатньою гарантією унеможливлення цензури. Викорінити це явище можуть тільки якісна зміна формату політичних відносин і усунення штучно створених умов, які об''єктивно сприяють поширенню політичної цензури.