Зміст

Вступ ………………………………………………………………………………3

1. Роль джерелознавчих і допоміжних дисциплін у вивченні історії первісного суспільства

1.1. Археологічні джерела ………………………………………………………5

1.2. Етнографічні джерела ……………………………………………………..9

1.3. Антропологічні джерела …………………………………………………...13

Висновок …………………………………………………………………………18

Список літератури ………………………………………………………………20

Археологія винесена на перший план, бо саме вона постачає прямими фактами історію первісного суспільства, що мають більш-менш тверду хронологічну приуроченість, що спирається на методи абсолютного датування або, при їх відсутності, на порівняльно-типологічний метод. Хронологічно вона охоплює повністю часові межі існування первісного суспільства. До недавнього часу верхньою межею археологічного дослідження вважалася епоха середньовіччя, навіть епоха пізнього середньовіччя, але розкопки дуже пізніх поселень, надісланих аборигенним населенням на території Сибіру і особливо Північної Америки, продемонстрували виняткову інформативність археологіческого дослідження і в цьому випадку. [1, с. 15]
Американські дослідники називають такі дослідження етноархеологіей або навіть етноісторії. Для подібного протиставлення звичайному археологічного дослідження немає підстав, тому що мова йде про стандартні археологічних процедурах, що відносяться до безкласовим товариствам, але безпосередньо прилягає до сучасності і етнічно відомим. Археологія, таким чином, безпосередньо змикається з етнографією, хоча і продовжує залишатися археологією первісного безкласового суспільства. Нижня межа хронологічно губиться в сивій давнині (далі буде сказано про матеріальну культуру далеких предків людини епохи переходу від мавп до ранніх форм людей). Можливо, прадавньої кам'яної індустрії передувала епоха використання дерева, є дані про використання в якості матеріалу для знарядь кістки, але довести ці припущення поки не вдається. Так чи інакше археологічний матеріал з'являється з самого початку людської історії, іншими словами, з самого початку історії первісного суспільства.

1. Aндреев І.Л. Походження людини і суспільства. - М., 2005.
2. Алексeев В.П., Першиц А.І. Історія первісного суспільства. - М., 2002.
3. Бондаренко Г.В. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни: Навч. посіб. для студ. іст. ф-тів / Волине, держ. ун-т. - Луцьк, 1997.
4. Боріськовський П.І. Найдавніше минуле людства. - Л., 2003.
5. Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дисципліни. - К.,1993.
6. Вуд П., Вачек Л., Хемблін Д., Леонард Дж. Життя до людини. - М., 2007.
7. Гремяцкій М.А. Як походить людина. - М., 2004.
8. Джерелознавство світової історії: Довідник. – К., 1998. – С. 24 – 37, 49 – 51.
9. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. - Львів, 1999.
10. Історичне джерелознавство. Підручник / Я.С.Калакура, І.Н.Войцехівська, С.Ф.Павленко та ін. - К.: Либідь, 2002.

Вступ

Субдисциплінарний аспект висвітлює взаємозв''язок історичного джерелознавства з комплексом спеціальних історичних (джерелознавчих) дисциплін (СІД). Системний аналіз структури джерелознавства дає можливість з''ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін, які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами.

Актуальність дослідження. Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі виступають як система, що має власну структуру. Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші – проблеми, які ними досліджуються, треті – функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в рамках джерелознавства, четверті – характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика – монети, сфрагістика – печатки, геральдика – герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія – зовнішні ознаки писемних пам''яток, хронологія – системи літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством об''єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане джерело.

Висновок

Історичне джерелознавство – це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Як система наукових знань, історичне джерелознавство почало складатися в епоху Просвітництва, коли нагромаджені людством історичні знання набули характеру науки, хоча її витоки сягають античних часів. З розвитком історичної науки, розширенням кола використовуваних нею джерел, розвивалося й удосконалювалося джерелознавство, приходило й утверджувалося розуміння необхідності критичного ставлення до джерел.

Аналітичний підхід до джерелознавства як до системи знань про джерельну базу історичної науки і методи дослідження джерел дає можливість виявити його складну структуру, виділити його основні компоненти.

Джерелознавство включає в себе передусім теорію і джерелознавчу практику. Теорія джерелознавства – це сукупність систематизованих узагальнюючих знань про його предмет, об''єкт, завдання, методологічні принципи, структуру та місце в історичній науці. Джерелознавча практика – це безпосередній пошук, виявлення і вивчення конкретних груп джерел з метою визначення їхньої інформативної цінності, а також практичне використання почерпнутих відомостей в конкретних історичних дослідженнях, тобто та робота, яку виконує кожен історик, опрацьовуючи певну проблему.

В предметному відношенні у джерелознавстві можна виділити джерелознавство окремих історичних наук (наприклад, всесвітньої історії) або історичних епох (античні джерела, джерела середньовіччя), у проблемному плані – джерелознавство окремих проблем науки (джерела з історії культури, державності). Як спеціальна галузь історичної науки джерелознавство спирається на загальноісторичну теорію й методологію, сукупність засадничих методів і принципів історичної науки. Ці загальні принципи й методи на основі теорії і практики джерелознавства конкретизуються в регулятивних настановах і принципах (правилах) роботи з джерелами й реалізуються через відповідні методи, прийоми й дослідницькі операції, що в сукупності й складають методологію наукового опрацювання джерел.

Методологія належить до найсуттєвіших компонентів джерелознавства, а її розробка – до його пріоритетних завдань. Теорія та практика джерелознавства дають розуміння теоретико-методологічних засад і основних етапів роботи дослідника з історичними джерелами, методичних проблем джерелознавчої критики та її структури.