Зміст

Вступ

Основні етапи розвитку науки управління

Висновок

Список використаних джерел

Наукове управління найбільш тісно пов'язане з роботами Ф.У. Тейлора, Френка і Лілії Гілбрет і Генрі Гантта. Ці творці школи наукового управління вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз можна удосконалити багато операцій ручної праці, домагаючись їх більш ефективного виконання. Першою фазою методології наукового управління був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Тейлор, наприклад, скрупульозно заміряв кількість залізної руди і вугілля, що людина може підняти на лопатах різного розміру.Гілбрети винайшли прилад і назвали його мікро хронометром. Вони використовували його в сполученні з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу займає кожне з них. Грунтуючись на отриманій інформації, вони змінювали робочі операції, щоб установити зайві, непродуктивні рухи і прагнули підвищити ефективність роботи.
Наукове управління не відкидало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість невеликого відпочинку і неминучих перерв у виробництві. Так що кількість часу, виділювана на виконання певних завдань, була справедливо встановлена. Це давало керівництву можливість установити норми виробництва, які були виконані, і платити додатково тим, хто перевищував установлений мінімум. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість добору людей, які фізично та інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі, вони також підкреслювали велике значення навчання.

1. В.М. Беспалов, А.Ю. Вакула, А.М. Гострик, Інформатика для економістів : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів економічних спеціальностей. – к. : ЦУЛ, 2003. – 788 с.
2. Нємцов В.Д., Довгань Л.Є., Сімок Г.Ф. Менеджмент організацій: Навч. Посібник. – к : ТОВ «УВПК», «ЕксОб», 2000. – 392 с.
3. Руденко В.Д., Макарчик О.М., Патланжоглу М.О. Практичний курс інформатики / За ред. Мадзігона В.М. – к.: Фенікс, 2000. – 304 с.
4. Хміль Ф.І. Менеджмент : Підручник. – к. : Вища шк. ; 1995. – 351 с.

Вступ

Дана робота містить опис еволюції управлінської думки; показано, як розвивалося управління, перш ніж воно сформувалося в систематизовану наукову дисципліну і професію. Не існує ніяких універсальних прийомів чи твердих принципів, які б робили управління ефективним. Існують однак підходи, що допомагають керівникам підвищити імовірність ефективного досягнення цілей організації. Кожен з викладених далі підходів вніс помітний вклад у наше розуміння управління й організації.

Розвиток як наукової дисципліни не представляло собою серію послідовних кроків уперед. Швидше, це було кілька підходів, що часто збігалися.

Світ стає ареною швидких змін. Все більш частими і значними ставали науково - технічні нововведення і уряду почали усе більш рішуче визначатися у своєму відношенні до бізнесу. Ці та інші фактори змусили представників управлінської думки глибше усвідомити існування зовнішніх стосовно організації сил. Для цієї мети були розроблені нові підходи.

До теперішнього часу відомі чотири найважливіших підходи, які внесли істотний внесок у розвиток теорії і практики управління.

Підхід з позицій виділення різних шкіл в управлінні укладається в собі фактично чотири різних підходи. Тут управління розглядається з чотирьох різних точок зору.

Процесний підхід - розглядає управління як безперервну серію взаємозалежних управлінських функцій.

У системному підході підкреслюється, що керівники повинні розглядати організацію як сукупність взаємозв''язаних елементів, таких як люди, структура, завдання й технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища.

Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує безліч факторів, як у самій організації, так і в навколишньому середовищі, не існує єдиного «кращого» способу керувати організацією. Найефективнішим методом у конкретній ситуації є метод, який найбільше відповідає даній ситуації.

У першій половині двадцятого століття одержали розвиток чотири чітко помітні школи управлінської думки. Хронологічно вони можуть бути перераховані в наступному порядку: школа наукового управління, адміністративна школа, поведінкова школа, кількісна школа.

Висновок

У системі управління важливу роль виконує її організаційна структура.

Це, насамперед, розподіл формальних ролей в організації, що є об''єктом управління , визначення концепції керівника різних рівнів. Формування апарату управління - найвідповідальніший момент. Тут головне – характер взаємин, що складаються між керівником і апаратом. Хоча апарат освячує владу посади, а не особистості: « Король робить почет». Чи розуміє керівник (директор, президент) вибудувати систему впливу на апарат, здобути владу над ним? Адже інакше апарат може підкорити собі менеджера, паралізувати його волю. Диктат керівника чи апарату – згубний для фірми. Також неефективною стає структура управління, якщо кожен її підрозділ змушений діяти за суворими , розробленими на всі випадки життя інструкціями. А оскільки в будь-якій системі можливі збої, виникають нестандартні ситуації, то формальне використання інструкції прирікає фірму на невдачу. Недарма існує такий вид страйку – «робота за правилами». Особливо ефективний він там , де має дотримуватися суворий погодинний графік діяльності. Погано також, якщо фірма має надто ускладнену структуру. Інформація що проходить через багато ланок, нерідко надходить до координуючого органу перекрученою. Це називається «шумом» в інформаційній системі. Рішення прийняте центром, уже не буде оптимальним. Деформується власне механізм зв''язку між підрозділами , нема зворотного зв''язку. А внаслідок цього відносини між різними структурами виробництва й управління перестають бути тією сполучною ниткою, завдяки якій можлива керованість.