Вступ …………………………………………………………………….….3
Біографія Олеся Ульяненка …………………………………………….…4
Критичність твору Дофін Сатани ………………………………………..10
Висновок …………………………………………………………………...14
Список використаних джерел …………………………………………….16
Народився письменник, у м. Хорол на Полтавщині. Помер у Києві у власній квартирі за офіційною версією від серцевої недостатності, проте люди з близького оточення, вважають смерть Ульяненка загадковою і підозрілою.
Олесь Ульяненко перший і останній на сьогодні автор, твори якого офіційно заборонялися до розповсюдження в Україні, під загрозою тюремного ув’язнення за кримінальною статтею «Поширення порнографії», що передбачала санкцію до трьох років позбавлення волі. Це трапилося, коли у 2008 році Національна Експерта комісія з питань захисту суспільної моралі визнала його роман «Жінка його мрії» – порнографічним. Перший український письменник, який відстояв право на свободу творчості у суді. І відстояв це право. На захист Ульяненка виступала українська інтелігенція, російський Пен–центр. Інцедент з Ульяненком включено до звіту про порушення прав людини Державного Департаменту США за 2008 рік.
Суд завершився мировою угодою і книгу «Жінка його мрії» було перевидано. Після підписання мирової угоди Олесь Ульяненко прожив ще вісім місяців.
Ульяненко автор 20 романів, а також численних оповідань, есеїв, кіносценаріїв. За життя вийшло 11 книжок
«Зимова повість» Спілка письменників України, 1995. – 58 с. – (Серія: Перша книга письменника). – м.Київ, «Вогненне око» Український письменник, 1999. – 229 с. – м.Київ, «Сталінка» – Кальварія, 2000. – 124 с. – м.Львів, «Сталінка/Дофін Сатани» – Фоліо, 2003. – 382 с. – м. Харків, «Богемна рапсодія» – Піраміда, 2006. – 232 с. – (Серія: Приватна колекція). – м.Львів, «Син тіні» – Джура, 2006. – 221 с. – м.Тернопіль, «Знак Саваофа» – Нора–Друк, 2006. – 292 с. – м.Київ, «Серафима» – Нора–Друк, 2007. – 240 с. – м.Київ, «Жінка його мрії» – КСД –Харків (тираж вилучений з продажу), «Жінка його мрії» – Треант, 2010. – 221 с. – м.Харків, «Там, де південь» – Треант, 2010. – 160 с. – м.Харків.
1. Бриних М. З Олесем Ульяненком на край ночі: [Інтерв'ю] // Україна. – 1994. – Ч. 19–20;
2. Бриних М. Про уродів і підарасів (те, що дохтур прописав) (Олесь Ульяненко. Сталінка. – Львів: Кальварія, 2000) // Книжник review. – 2000. – Ч.4;
3. Воловод Н. М. Категория смерти в творчестве современных украинских писателей / Надежда Николаевна Воловод / / Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: науч.–метод. сб. / [Отв. ред. В. А. Глущенко]. – Славянск, 2003. – Вып. XI. – Ч. 2. – С. 176–184.
4. Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози // Гаврилів Т. Знаки часу: Спроба прочитання. – Івано–Франківськ: Лілея–НВ, 2001. – С.175–184; Шевченківські лауреати 1962–2001:
5. Зборовська Н. Містична безодня у прозі Олеся Ульяненка // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999. – С. 160–178;
6. Зборовська Н. Олесь Ульяненко – поет і містик // Кур'єр Кривбасу. – 1999. – Ч. 110;
7. Кононович Л. Убити генерала, або Окреслений кінець революції (Олесь Ульяненко. Зимова повість: Роман // Українські проблеми. – 1994. – Ч.1) // Слово і час. – 1994. – Ч.7;
8. МасенкоЛ. їхнє зло прийшло перед лице моє: [Про роман Олеся Ульяненка «Сталінка»] // Кур'єр Кривбасу. – 1998. – Ч.97–98;
9. Харчук Р. Світле–темне // Сучасність. – 1996. – Ч.6;
10. Хрупкая Н. Проза О. Ульяненко: диалог между Богом и сатаной / Надежда Хрупкая / / Научные записки. Серия: Литературоведение / под ред. проф. М. Ткачука. – Тернополь. 2008. – Вып. 25. – С. 95–107.
У сучасному літературному процесі критики й оглядачі дуже люблять навішувати ярлики на того чи іншого письменника, той, мовляв, пише «порнографію», «брутальну прозу» або щось «безсоромне».
Проза Олеся Ульяненка жорстка, безкомпромісна, пройнята шаленим ритмом – коли починаєш читати, захоплюєшся: від першої до останньої сторінки відірватися неможливо, тексти вражають своєю якоюсь оголеною майже до кістяка відвертістю. Про один зі своїх передостанніх творів «Жінка його мрії» Ульяненко казав, що намагається написати його так, як знімають кіно. І це йому дійсно вдалося.
Років за сорок до теперішнього часу можна було б говорити і про данину «суворому стилю», проте «суворий стиль» був доцільним за радянських часів, це навіть здебільшого стосувалося живопису Ніконова, Е. Моісеєнко, Віктора Попкова. Література тоді повинна була переважно відповідати канонам офіційного соцреалістичного методу. Безкомпромісні літератори займалися здебільшого перекладами, перекладацька школа тоді була дійсно блискучою, однак, як завжди, не завдяки, а всупереч. Поезія та проза шістдесятників була певною мірою більш романтичною, на відміну від наших сучасних прозаїків, яких поглинає урбаністичне світосприйняття за часів всесвітньої глобалізації.
Можна багато дискутувати з приводу явища реалізму в сучасній прозі – зараз, мовляв, серед тридцяти–сорокарічних російських письменників говорять про «новий реалізм»: це ніби кадрування щоденного життя, бажано на чорно–білій плівці – це справді виглядає як високе мистецтво, тільки би читач не нудьгував.
У постмодерністський період відбувається специфічна заміна поняття «смерть» в суспільстві. Фізична смерть стає менш важливою (в реальності), ніж різноманітні культурологічні новації, коли страждання приймається за реальність вигадану, віртуальну.
Поряд з витісненням реалістичної смерті спостерігаємо і зміна значення самого життя. Сучасне суспільство характеризується ослабленим переживанням смерті Іншого, оскільки обмеженість контакту з справжньою смертю порушує у людини розуміння і відчуття межі між життям і смертю, перетворює існування в тотальність ілюзійний безсмертя. Разом з тим, потяг до смерті проявляється в самих негативних формах агресії, насильства, жорстокості і руйнування. Суб''єкт, який не відчуває наближення ні власної смерті, ні чужої, перестає сам існувати як щось конкретно приречене на смерть.
Образи смерті, представлені у творах О. Ульяненка, символізують центричність постмодерністської епохи, її психологічну двополюсність. У прозі О. Ульяненка спостерігається нагнітання некрофільний тенденції.
Заради видовищності смерті О. Ульяненко використовує шокуючу натуралістичну поетику, розвінчує егоцентричний індивідуалізм.
Характерною тенденцією прози стає нагнітання різного роду психопатологий, вбивств і збочень, або так звана демонізованими танатологія. Письменникові вдається створити небачену раніше в українській літературі некрофільську стилістику, яка передбачає творення образів, пов''язаних з руйнуванням. Найбільшим позитивом цієї творчості є відмова від спрощеного розуміння зла на основі його художньої об''єктивізації: зображенні складної психології різного роду маргіналів без суб''єктивного авторського втручання – емоційної або моральної оцінки.
Художній танатології О. Ульяненко притаманний демонічний містицизм, основою якого є натуралістичне виявлення психологічної тіні в душі людського суб''єкта, який прагне незвичайної самореалізації. Поштовхом до злочинності стає, як правило, естетично, а не психологічно пережита подія смерті. Отже, О. Ульяненко розвінчує не тільки модернізм з його культовим індивідуалізмом, а й постмодернізм з його культом гри.
