ВСТУП…..…………………………………………………………………………3
НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
У 60-80-Х РОКАХ ХХСТ..………………………………………………………4
ВИСНОВОК...……………………………………………………………………18
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…..…………………………………………………….19
Діяльність радянського і партійного керівництва не могло не подбати про історично-ідеологічне підґрунтя своєї діяльності. Тому в 70-х роках велась активна робота в історично-науковій площині. Протягом 1972-1979 років, вважає Я.Грицак, було здійснено "погром української історичної науки: припинили існування періодичні наукові збірники, готові монографії не видавались. Загалом під тиском функціонерів було змінено трактування історії України. Українців фактично позбавлено своєї власної історії. Так, наприклад, у 1973 році нищівній критиці була піддана брошура відомого українського краєзнавця М.П.Киценка "Хортиця в героїці і легендах", де автор оспівував героїку українського козацтва. Зрештою, ця брошура рішенням бюро Запорізького обкому партії від 20 березня 1973 року була вилучена з книжкових магазинів і бібліотек області .
Сучасні патріотичні діячі намагаються відновити історичну справедливість і повернути Україні її справжню історію, однак реакційні сили вперто тримаються з сфальшовані тези.
Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції українською мовою.
1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. − К.: Генеза, 2000.
2. Державний архів Донецької області. − Ф. 102, оп. 28, спр. 266. − Арк. 3.
3. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. − К.: "К.І.С.", 2004.НА ВСК. – Ф. 4 (РУ), папка 20. – Арк.6.
4. Народное образование и культура в СССР. Статистический сборник. – М.: Финансы и статистика, 1989.Правда. – 27 мая 1983 г.
5. Рекомендации Всесоюзной научно-теоретической конференции Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР // Русский язык и литература в школах УССР. – К. – 1979. -- №6. – С. 8-15.
6. Советская многонациональная школа в условиях развитого социализма. – М.: Педагогика, 1984.
7. ЦДАГО України. − Ф. 1, оп. 25, спр. 1281. − Арк. 13.
Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну) ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв''язана. Найбільш вагомими, на наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного планування у 70-80-х роках ХХ століття.
Після т.зв. "хрущовської відлиги" 60-х років, ініційованої і здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати доповідь Л.Брежнєва на ХХІV з''їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив тезу про необхідність формування нової історичної спільноти − радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, "проведення в життя цієї формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх народів СРСР".
Реалізація рішень ХХІV з''їзду здійснювалась як у площині кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнські настроєних функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади міністра освіти Ю.Даденкова. Ці та інші кадрові перестановки стали початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського: мови, культури, історії.
Отже, спираючись на аналізовані матеріали, можемо зазначити, що в останні десятиріччя існування Радянського Союзу в Україні здійснювалась антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було поступове і планомірне знищення української мови і культури. Процес русифікації охопив усі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Наріжним каменем у сфері русифікації стало встановлення на законодавчому рівні принципу добровільності у виборі мови навчання, який, у силу як об''єктивних, так і суб''єктивних причин, призвів до різкого скорочення українських шкіл та кількості учнів, що у них навчалися. Здійснювані заходи викликали різке зниження авторитету української мови, розуміння її як непрестижної. Наслідки такої мовної політики спостерігаємо і зараз. Молодь не бажає вчити державну мову, українське слово надто повільно повертається в радіо - і телеефір, громадськість, особливо на півдні і сході України, чинить опір усьому, що називається по-українськи.
