Вступ.
1. Мовлення і орфоепія; орфоепічні норми сучасної української літературної мови.
2. Орфоепічна правильність вимови голосних.
3. Орфоепічна правильність вимови приголосних та їх звукосполучень.
4. Зв'язок орфоепічних норм зі стилями мовлення.
5. Причини і приклади орфоепічної неправильності мовлення.
Висновки.
Список використаних джерел.
Контрольні тести.

... Основною причиною орфоепічної неправильності мовлення є випадки елементарного порушення норм орфоепії, які, у свою чергу, можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, тиском діалектних фонетичних систем, взаємним накладанням орфоепічних норм споріднених та інших мов [6, 81-82].
Приклади орфоепічної неправильності мовлення – вимовні помилки, серед яких виділяють фонологічні й фонетичні.
Фонологічні вимовні помилки зумовлюються незнанням мовцями звукового складу сучасної української літературної мови і проявляються у заміні фонем іншими фонемами, наприклад: ка|з|ка → ка|с|ка; ве|з|ти → ве|с|ти; приві|д| → приві|т|; м|о|стити → м|а|стити.
Фонетичні вимовні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у певній вимові різних варіантів фонем. Однією з головних причин таких помилок є перенесення з діалектів чи споріднених мов варіантів фонем, які не властиві фонетичній системі української літературної мови. Так, якщо [т'] стоїть після [c'], воно нормативно може наближатися до [ц'] (наприклад: молодість - [мóлод'іс'т'ц']), але в інших випадках подібне наближення неприпустиме, наприклад, неправильно вимовляти слово тіло як [т'ц'іло]. Поширеними помилками українського розмовного мовлення, що робляться під впливом російської орфоепії, є наближення у ненаголошеній позиції голосного [о] до [а] ("акання") або м'яка вимова шиплячих в кінці слова і складу чи перед голосними (наприклад: [дóщ'], [ч'огó]).
Крім того, слід мати на увазі, що, уніфікуючись, орфоепічні норми можуть повільно змінюватися [5, 85]. Так, згідно з орфоепічною нормою звукосполучення –ться вимовляється як [ц': - а], проте у розмовному мовленні все частіше зустрічаємо вимову [т'с': - а] (наприклад: [крýтит'с':а]) ...

1. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. 2-ге вид., доповнене. Харків: Торсінг, 2002. 448 с.
2. Новий довідник: Українська мова та література. Київ: ТОВ "КАЗКА", 2005. 864 с.
3. Орфоепічний словник. [Уклад. М. І. Погрібний]. Київ: Радянська школа, 1983. 629 с.
4. Орфоепічний словник української мови. [Уклад.: М. М. Пещак та ін.]. – У 2-х т. Київ: Довіра, Т. 1: 2001; Т. 2: 2003.
5. Сучасна українська літературна мова: підручник. [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.; За ред. М. Я. Плющ]. Київ: Вища школа, 1994. 414 с.
6. Сучасна українська літературна мова: підручник. [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка]. 2-ге вид., перероб. і доп. Київ: Вища школа, 1997. 493 с.
7. Українська мова: Енциклопедія. [Редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Вид-во "Укр. енцикл." ім. М. П. Бажана, 2004. 824 с.

Актуальність теми, що розглядається у рефераті, пов’язана з нагальною потребою підвищення в суспільстві культури мовлення, яка полягає насамперед у збереженні мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань, у нормативності й літературності, що виявляються у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості мовлення [1, 300]. Культура мовлення у широкому смислі вимагає логічної послідовності викладу думок і несуперечності їх між собою; знання і правильного розуміння значення слів, понять, знання термінів, якими ці поняття передаються, доречного їх вживання, точності описів і т. п.; логічного наголосу домінантних слів, особливо інформативних, з погляду того, про що йдеться; правильного наголошування слів і намагання уникати діалектних і просторічних наголосів); виразності і образності тощо. Але культура мовлення прямо залежить і від ступеня відповідності мовлення нормам орфоепії (тобто вимови), іншими словами, вимагає дотримання основних сучасних орфоепічних норм. Отже, орфоепічна правильність мовлення – невід'ємна складова культури мовлення в цілому.
Реферат побудовано переважно на розгляді найважливіших орфоепічних норм та правил сучасної української літературної мови, оскільки без їх засвоєння орфоепічна правильність мовлення неможлива. Проте, у рефераті розглядаються і деякі суміжні питання, які розкривають загальну тему орфоепічної правильності мовлення. До реферату додаються також розроблені нами контрольні тести на засвоєння орфоепічних норм сучасної української літературної мови.
Перш ніж переходити до розгляду поставлених питань, необхідно зробити декілька зауважень. Правильність транскрипційної передачі слів згідно із сучасними орфоепічними нормами у прикладах і тестах перевірено за двотомним Орфоепічним словником української мови (К., 2001-2003) [4]; для порівняння у передачі окремих транскрипційних знаків також використано Орфоепічний словник М. І. Погрібного (К., 1983) [3]. За еталони взяті транскрипційні знаки двотомника, що відповідають автоматизованій системі. Наприклад, літері й у двотомнику відповідає транскрипційний знак [й], тоді як в інших варіантах іноді вживаються знаки [j], [ĭ]. За технічних причин м'якість та напівм'якість приголосних передаються одним знаком, а над голосним [і] у наголошених позиціях не стоїть знак наголосу.

Орфоепічна правильність мовлення є невід'ємною складовою культури мовлення і залежить насамперед від неухильного дотримання у мовленні орфоепічних норм сучасної української літературної мови. Згідно з найголовнішими із них, голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]; голосні [е] та [и] у ненаголошених позиціях звучать із наближенням [е] до [и], а [и] до [е]; в українському мовленні розрізняється вимова щілинного [г] і проривного [ґ]; губні приголосні вимовляються твердо (окрім позиції перед [і]; буквосполучення дж, дз вимовляються як зімкнені африкати (якщо вони передають один звук у межах морфеми) або як два окремі звуки (якщо належать до різних морфем); для правильного українського мовлення характерна тверда вимова шиплячих; у закінченнях деяких дієслів у результаті асиміляції норми вимови певних звукосполучень не співпадають з орфографічними нормами, а в окремих групах приголосних для вимови характерним є і спрощення.