ЗМІСТ

Вступ…………………………………...…...……………………..……3
1. Досвід та уроки буття українського народу………………….……5
Висновки………………..……..……...…………..………....…..….…13
Список використаних джерел………..…………………………....…15

1. Досвід та уроки буття українського народу
Український народ за більш як півтора тисячолітню історію свого існування, пройшов шлях від невеликого слов’янського етносу до понад 50 мільйонної нації, представники якої розпорошені по всім континентам земної кулі.
Вчених-українознавців взагалі, й українських етнологів зокрема дуже хвилює й цікавить тривалий процес становлення і розвитку вітчизняного етно - і націєгенезу, його головні етапи, уроки та перспективи.
Я твердо переконана в тому, що без достатнього знання власного минулого, неможливо вірно осягнути сьогодення та фахово передбачити своє майбуття. Саме тому відомі вчені –українознавці Петро і Тарас Кононенки наголошують: “Тому кожне покоління на питання: коли виник український етнос, яким був і є його зв'язок з нацією, державою та вселюдством; що він вносить у загальноосвітній розвиток цивілізації і культури - повинне знайти свою відповідь. Без цього ми не будемо господарями своєї долі” [3, с. 3]
Українська національна ідея утримувала народ від розпаду і зникнення до ХХ ст. Українознавство стало могутнім стимулом національної революції 1917–20 років, потім і державно-культурного відродження 20-х років. Доля українознавства в 30–80-ті роки також ідентифікувалася з долею української нації і держави: його знищували заборонами, знищували судовими процесами, тюрмами, нищенням інтелігенції, геноцидами і чорнобилями. Часом – вербуванням в ряди інквізиторів цинічних манкуртів і самих українців. Історія повторилася на грані ХХ–ХХІ століть: українознавство постало як речник оновлюваної України.
Слід зазначити, що існує три найпопулярніші концепції походження українців, які тепер відстоюються з різним успіхом науковцями, політиками, романтичними аматорами: трипільсько-арійська (3-2 тис. до н. е.), ранньосередньовічна (VI-VIII ст.), пізньосередньовічна (XVI-XV ст.).

Список використаних джерел
1. Калакура Я. С. Історичні засади українознавства. – К., 2007. – С. 14.
2. Капсамун Іван. Ризикована “реорганізація”. Петро Кононенко: Інститут всесвітньої історії має створюватися на базі Національної академії наук України // День, № 45(3446), середа, 16 березня 2011.– С. 4.
3. Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис – Обухів. 2003 – С. 3.
4. Макарчук С. А. Етнічна історія України. – К., 2008. – С. 24
5. П. П., Кононенко Т. П. Українознавство ХХІ століття: проблеми методології і шляхи їх розв’язання. – К., 2008. – С. 12.
6. Фігурний Ю. С. Історичні витоки українського лицарства: Нариси про зародження і розвиток козацької традиційної культури та національне військове мистецтво в українознавчому вимірі. – К., 2004. – С. 222.
7. Фігурний Ю. С. Передмова // Баран В.Д., Баран Я.В. У пошуках джерел українського народу. Вибрані наукові праці. – К., ННДІУ. – 2011. – С. 3.
8. Фігурний Ю. С. Український етнос у просторі й часі: українознавчі дослідження етнічних, державотворчих і націєтворчих процесів в Україні: - К., НДІУ. – 2009. – 522 с.

Вступ
Тільки українознавство, що розвивається на основі принципу інтеграції знань галузевих наук (природничих і гуманітарних), може перед собою і вирішити завдання цілісного пізнання феномена України й українства в такому визначальному аспекті їхнього розвитку, як досвід і уроки буття українського народу.
Вся філософія українознавства бачиться не інакше, як його рефлексія на цілісне вивчення досвіду й уроків життєдіяльності народу. Це зовсім не означає, що українознавство монопольно володіє цим правом. Кожна наука має справу з досвідом і уроками буття. Але тільки українознавство може і повинно вивчати їх у цілісності.
За своїм функціональним призначенням досвід постає як багатогранний відбиток буття: і як певний результат чи здобуток природотворчого процесу та практичної діяльності людей, і як рівень розвитку їхньої свідомості, і як універсальний засіб, і головний стрижень розвитку всього існуючого, і як чинник єдності і тяглості історичного процесу, його пізнання і самопізнання людей зокрема.
Люди здатні відійти від сприйняття природи, історичного і власного розвитку, як стихійного і непередбачуваного тільки тоді, коли вони спроможні критично переосмислити досвід історії і власний досвід.
Вивчення досвіду та уроків буття українського народу важливе не своєю конкретикою, яка вже ніколи не може повторитись, а з’ясуванням причин – чому саме так проявилась ця конкретика і чи є в ній якісь закономірності для прояву будь-якої іншої конкретики. І в цьому випадку історичний досвід постає як матеріалізована форма прояву закономірностей історичного процесу.

Висновки
Таким чином, підсумовуючи вищенаведене, можна зазначити, що в окремих народів за певних умов з'являється оманливе відчуття, що їх етнонаціональна культура, духовні цінності стають домінантними, а тому мають виконувати місію загальнолюдських. А в їх лідерів (політичних і духовних провідників) виникає спокуса накинути іншим народам своє світобачення, свої ціннісні орієнтири, форми організації та суспільного устрою, особливо на фоні занепаду духовних потенцій цих народів. А із застосуванням новітніх інформаційних технологій тепер це вдається робити у ще більшій мірі.
Та досягнуте таким чином задоволення політичних, духовних амбіцій здається, по меншій мірі, легковажним, оскільки з часом неодмінно приведе до найгірших розчарувань. В кінці кінців такі дії суттєво обмежать і обшири, і зміст досвіду не лише на особистісному й етнонаціональному, а й загальнолюдському рівнях, а значить, суттєво збіднять і самих тимчасових “тріумфаторів”, які втратять перспективу власного самовдосконалення.
Ось чому позначені тенденції повинні турбувати не лише окремі народи, а й людство в цілому.