Вступ
Розділ І. Західноукраїнські землі під владою Австрійської та Угорської імперії
1.1. Загальна характеристика західноукраїнських земель
1.2. Суспільно-політичні процеси
Розділ ІІ. Державно-політичний устрій українських земель у складі імперії Габсбургів
2.1. Соціально-економічне становище
2.2. Суспільний лад
2.3. Державний лад
Розділ ІІІ. Розвиток права, суди і процес у Галичині, Північній Буковині і Закарпатті
3.1. Судова система
3.2. Правова система
Висновки
Список використаної літератури

Наприкінці XVIІІ ст. українські землі, за трьома поділами Польщі, потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Майже 150 років від кінця XVIІІ до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. За своїм політичним устроєм обидві держави були самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії – конституційна1.
У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії, Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії. Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати її як невід'ємну частину Росії, що на деякий час "випадково" була відірвана від неї.
Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну імперію: конгломерат двох великих народів - австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте най впливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців2.
У своєму управлінні монархіями імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії.
Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. Імперські бюрократи, які правили у ХІХ ст., вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. ї хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.
Наприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл українських земель. Внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею близько 60 тис.кв.км з населенням 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. українців. Крім того, з XVII ст. у складі австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало Закарпаття. На цих територіях українське населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного тиску з боку монархії. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5-6 днів3.
Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Серед західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Отже, у першій половині XIX ст. західноукраїнське суспільство, зокрема у Східній Галичині, складалося із двох соціальних верств: селянської маси і невеликого прошарку священиків. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади.
На початку XIX ст. промисловість краю залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносин на західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії - Австрії та Богемії.
Внаслідок революції 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.
Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.
Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань - Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості.
70-90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.
Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років - цукрові заводи4.
Проте більшість підприємств були дрібними: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині - 98,1 %. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX - на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7-11 % населення, тоді як у Нижній Австрії - 41%5.
Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво "вільного торгового міста" Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою - вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Список використаної літератури

1. Бонь О. І. Історія України. Курс лекцій. - К. : Вища школа, 2008. - 462, с.
2. Гарін В. Б. Історія України. - К.: Центр учбової літератури, 2011. - 235 с.
3. Греченко В. А. Історія України. - Харків: Торсінг плюс, 2009. - 383 с.
4. Губарев В. К. Історія України. - Донецьк : БАО, 2009. - 622, с.
5. Заруба В.М. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: "Т-во Знання". - 2008. – 432 с.
6. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. Посібник. – К.: МАУП, - 2002. ч.1. – 264 с.
7. Історія держави і права України. Ч. 1. підручник для юрид. вищих навч.закл. і факульт.: у 2 ч. /Рогожин В.Д. та ін. За заг.ред.акад.пр.наук України. - 2008. - 456 с.
8. Історія держави і права України: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факульт. – К.:Вентурі. - 2006. – 288 с.
9. Історія держави і права України: навч. посіб. для підготовки до іспитів / укл.: І. В. Тетарчук, Т. Є. Дяків. - К. : Центр учбової літератури, 2013. - 213 с.
10. Історія держави і права України: (збірник документів) / М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. Володимира Винниченка ; укл.: І. А. Козир, Т. М. Мілова. - 2-е вид., доп. - Кіровоград : [б. в.], 2010. - 267 с.
11. Історія держави і права України : Підручник / За ред. А. С. Чайковського ; Міністерство освіти і науки України (Київ). - К. : Юрінком Інтер, 2006. – 510 с.
12. Історія державності України : експериментальний підручник / За заг. ред. О. М. Бандурки, О. Н. Ярмиша. - Харків : Одіссей, 2004. - 606 с.
13. Кормич А. І. Історія вчень про державу і право : навч. посіб. / Анатолій Кормич ; М-во освіти і науки України. - К. : Правова єдність, 2009. - 310 с.
14. Король В. Ю. Історія України. - К.: Академія, 2008. - 495, с.
15. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтер П. Історія держави і права України. Навч посібник. – К.: Україна, - 2000. – 430 с.
16. Історія держави і права України: Підручник / За ред. А. С. Чайковського ; Міністерство освіти і науки України (Київ). - К. : Юрінком Інтер, 2006. - 510 с.
17. Левицька Н. М. Історія України. Україна в світі: історія і сучасність. - К.: Кондор, 2010. - 416 с.
18. Литовченко С. Д. Історія земель українських. - Харків: Фактор, 2008. - 197, с.
19. Мицик Ю. А. Історія України. - К.: Києво-Могилянська академія, 2010. - 594, с.
20. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. – 2-ге вид., випр. і доп. –К.: "Т-во Знання", - 2000. –622 с.
21. Світлична В. В. Історія України. - К.: Каравела, 2008. - 399 с.
22. Трофанчук Г. І. Історія вчень про державу і право : Навчальний посібник / Григорий Трофанчук, ; Мін-во освіти і науки України, Ун-т економіки та права "Крок". - К. : Магістр-ХХI сторіччя, 2005. – 254 с.
23. Терлюк І. Я. Історія держави і права України : Доновітний час: Навч. посіб. / Іван Терлюк ; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . - К. : Атіка, 2006. - 399 с.
24. Хрестоматія з історії держави і права України: навч. посіб. / М-во освіти і науки України; Упоряд.: А.С. Чайковский (кер.), О.Л. Копиленко та ін. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 654 с.
25. Швидько Г. К. Історія держави і права України (X - XIX cтоліття) : Навчальний посібник /Ганна Швидько; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова ; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. - Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1998. - 175 с.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.
Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 p., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб не допустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу — централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської — Закарпатська Україна.
Як усі імперії, Австрійська імперія Габсбургів являла собою величезний територіальний конгломерат, численне населення якого складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.
Незважаючи на відрив від материнської української території, Західна Україна, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, не загубилась у духовних пошуках своєї громадянської і державницької культури і, перебуваючи у складі Австрії, не втратила перерваної державницької традиції та її значущості для майбутнього державно-правового життя. Українці з Галичини, Буковини виступали активною політичною і громадською силою у руйнації світових імперій кінця XІX ст. Очевидно, що розвиток ідеї українського державотворення на західноукраїнських землях мав власну внутрішню логіку. Проблема обґрунтування ролі Західної України, як "українського П'ємонту" цікавила, зокрема, таких видатних вчених як М. Грушевський, С. Дністрянський, В. Старосольський та ін.
У вітчизняній історичній науці основна увага приділялася висвітленню соціально-економічного, політичного та правового становища західноукраїнських земель у різні історичні періоди. Цим питанням присвячені праці таких учених: Г.Гербільського, М.Кріля М.Кугутяка, В.Кульчицького, М.Лазаровича, М.Никифорака, Р. Петріватта ін. Зацікавленість істориків викликають також проблеми становлення державно-правових інститутів у Галичині та Буковині протягом тривалого періоду австрійського панування.
У рамках цієї різнопланової проблеми утвердження коронних країв та органів самоврядування на українських землях у складі імперії Габсбургів, сприятиме більш чіткому розумінню історичних особливостей в економіці, політиці, соціальних процесах на теренах Західної України. Цим і обумовлений вибір теми курсового дослідження: «Утвердження коронних країв та органів самоврядування на українських землях у складі імперії Габсбургів».
Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у виявленні та розкритті особливостей та тенденцій розвитку органів самоврядування на українських землях у складі імперії Габсбургів.
Відповідно до поставленої мети, були поставлені наступні завданя:
- висвітлити політичні чинники, які впливали на Західноукраїнські землі під владою Австрійської та Угорської імперії;
- визначити основні тенденції державно-політичного устрою українських земель у складі імперії Габсбургів;
- проаналізувати розвиток права, судів і процесу у Галичині, Північній Буковині та Закарпатті.
Об'єктом дослідження є соціально-економічні та політичні процеси в Західній Україні в другій половині ХІХ ст.
Предметом дослідження є особливості розвитку органів самоврядування та права на українських землях у складі імперії Габсбургів.
Практичне значення курсової роботи полягає в тому, що фактичний матеріал, його наукова інтерпретація та висновки, які містяться у дослідженні, можуть бути використані при підготовці до семінарських занять з історії України, при написанні різного роду наукових робіт, статей тощо.
Структура дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури (14 найменувань). І має загальний обсяг 34 сторінки друкованого тексту.

Висновки

Історичні умови розвитку суспільно-політичного ладу і права в Україні в період, який розглядається, не були однорідними ні в часі, ні в просторі.
Західноукраїнські землі потрапили під владу монархії Габсбургів після поділів Речі Посполитої (1772 р. - Галичина) та Османської імперії (1774 р. - Північна Буковина). Державний та адміністративний лад українських земель в складі цієї держави хронологічно можна поділити на два періоди - до і після революції 1848 р. Центральні органи влади знаходилися у столиці Австрії - Відні. Вся повнота законодавчої, виконавчої, судової та військової влади належала імператору з династії Габсбургів. 3 1867 р. держава стала дуалістичною монархією - Австро-Угорщиною. В управлінні імперією король і цісар спирався на уряд - кабінет міністрів на чолі з президентом міністрів, придворні ради, головні управління, надвірні канцелярії. Дорадчим органом була Державна рада. Діяв і парламент - рейхстаг, який поділявся на дві палати: верхню (палату панів) та нижню (палату послів). Опорою монархії на місцях була аристократична олігархія - австрійського та місцевого (польського, угорського, румунського) походження. Силовими структурами слугували поліція, жандармерія, армія. Означена центральна система управляла провінціями, серед яких українськими (руськими) вважалися Галичина, Буковина та Закарпаття.
Галичина з 1774 до 1849 р. називалася "королівством Галіції та Лодомерії" на чолі з призначеним цісарем губернатором. Поділялася на 6 (потім 18) циркулів (округів) з окружними старостами на чолі та 59 дистриктів (районів). Діяли міські магістрати (ради), яких призначав губернатор. Після революції край став намісництвом на чолі з призначеним імператором - намісником (штатгальтером), a територію розділили на 74 повіти (староства) зі старостами на чолі та на гміни (сільські громади) на чолі з войтом (старостою). Діяв галицький крайовий сейм, яким керував крайовий маршалок.
Буковина у 1849 р. виділилася зі складу Галичини в окремий коронний край з 9 повітів на чолі з крайовим президентом (ландшегром). Йому підпорядковувалося крайове правління та крайовий сейм, керований крайовим маршалком.
Закарпаття, яке ще в XI ст. захопила Угорщина, вважалося її невід'ємною частиною і не виділялося в окрему провінцію. Воно поділялося на 4 жупи (області) на чолі з жупаном та його помічниками - наджупаном та піджупаном. Області мали господарсько-територіальні одиниці - домінії, що належали великим землевласникам, та райони - комітати, на чолі з окружним начальником журатом. Села (громади) очолювали старости. Вся система влади в усіх трьох частинах Західної України була строго централізована і бюрократизована. Велику допомогу владі в управлінні надавала християнська церква різних конфесій, яка теж мала адміністративний поділ на єпархії, очолювані єпископами.
Австро-Угорська монархія протягом XIX ст. залишалася аграрною країною, основу економіки якої було поміщицьке землеволодіння і феодальні соціально-економічні відносини. Населення поділялося на три великі групи: землевласників, міських обивателів та найчисельніше селянство.
Отже, за суспільним устроєм західноукраїнські землі майже все XIX ст. залишалися переважно феодальними з елементами прискореного розвитку товарно-ринкових відносин та формуванням буржуазії і пролетаріату.
3 приєднанням Галичини до Австрійської монархії в ній, разом з Буковиною, зберігалася стара, статутна, станова система судів, яка складалася з кількох самостійних гілок: шляхетських, міських, духовних, громадських та домініальних. До структури державних судів належали: шляхетські земські та гродські суди, апеляції від яких ішли до імператорсько-королівського галицького трибуналу, далі - до галицького сенату у Львові. Верховна судова палата у Відні була вищою судовою інстанцією в державі. 3 1781 р. в державних судах заведено інститут адвокатів. Селян судив поміщик або призначений ним війт з присяжними. Судом другої інстанції для домініального і громадського суду вважався комітатський суд (на Закарпатті). Для духовенства і в справах релігійних правопорушень діяли церковні (єпископські) суди.
У 1849 р. цісар ухвалив "Положення про суди". За ним судова влада відокремлювалася від законодавчої та виконавчої і оголошувалася незалежною. Станові суди замінили єдиною системою державних судів, оголосивши їх рівними, гласними, незалежними від адміністрації, об'єктивними та професійними. Окрім загальних, створювалися спеціальні суди: військові, промислові, комерційні, мирові, присяжних (мужів довіри), крайові суди. Структура загальних судів від нищих до вищих інстанцій така: повітові суди - повітові колегіальні - окружні - Вищий крайовий суд у Львові (Чернівцях) - Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні. Для призначення на посаду судді вводився віковий, статевий, майновий та освітній ценз.
У 1850 р. в Австрійській імперії створено прокуратуру, якій підпорядковували систему державних судів. До крайових судів та окружних судів впроваджено посаду державних прокурорів, а до Вищого судового та касаційного трибуналу та Вищого крайового суду - посаду генерального прокурора. Процесуальні дії регулювалися законом про компетенцію суду 1852 p., та законом про судочинство із безспірних справ 1854 р.
До системи правоохоронних органів належала цивільна поліція та політична жандармерія, структура яких будувалася відповідно до адміністративного поділу імперії і слугувала захисту монархії від посягань антисоціальних елементів та політичних противників.
У кінці XVIII ст. на Західній Україні впроваджується вповні австрійська правова система, витіснивши звідти стару польську, яка ґрунтувалася на королівському законодавстві, магдебурзькому праві та Третьому Литовському статуті. Джерелами права для Галичини, Буковини та Закарпаття, окрім звичаєвого права, було австрійське і угорське законодавство, зокрема кодифіковане право, закони (патенти, вироки, мандати, новели, "накази і закони для всіх", декрети) та конституції імператора.
Цивільне право ґрунтувалося на Цивільних кодексах 1797 р. та 1812 р. Останній діяв аж до 1933 p. і мав 1502 параграфи. Кодекс вексельного права 1763 р. регулював кредити. 1863 р. ухвалено Торговельний кодекс. Провідними засадами цивільно-правових відносин імперії можна назвати такі:
- охорона приватної власності (землі, майна) і передусім землевласників та буржуазії; для селян у кінці XVII1 ст. зберігалося право успадковувати землю, яку обробляли їхні батьки;
- рівність громадян перед законом;
- свобода договірних відносин, спадкоємство, опіка;
- цивільний і церковний шлюб, розширення прав жінок та позашлюбних дітей;
- у Галичині вдова або вдівець розпоряджалися всім майном;
- кодекси виділяли в окремі статті процес, особисті права, речові докази, речові, майнові права.
Кримінальне право мало за основу Кодекс законів про злочини і покарання 1787, 1803 та 1852 рр. (останній діяв аж до 1932 р.) та "Провінційний звід законів". Головними принципами кримінального права можна вважати поділ правопорушень на злочини і тяжкі поліцейські проступки (до 1852 p.), а згодом на злочини і проступки.
Констатувалося, що немає злочину, непередбаченого законом, і немає кари, не передбаченої законом. До 1787 р. існувала жорстока система покарань (спалення, тортури, каліцтво), яку замінили тимчасовим скасуванням смертної кари, а відновивши її, ввели повішення у закритому приміщенні, а також різні види позбавлення волі. За проступки встановлювалися штрафи, арешт, покарання палицями, заборона на проживання. Як злочин з Кодексу вилучено факт добровільних позашлюбних стосунків дорослих людей. Проте посилено кари щодо революціонерів, грабіжників, казнокрадів, розтратників державного майна, порушників громадського спокою.
Процесуальне право у кримінальному процесі спочатку мало інквізиційний характер, а з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу 1853 р. та 1873 p. і Військового кримінально-процесуального кодексу 1912 р. вводився суд присяжних, вільна оцінка доказів сторонами і суддями, усність, гласність, змагальність процесу. Означені буржуазні принципи процесу стосувалися і цивільно-процесуальних дій, які регламентувалися Цивільно-процесуальними кодексами 1786, 1807 та 1895 pp. і Положенням про екзекуції 1896 р.