Перелік умовних скорочень.
Вступ.
Розділ 1. Методологічні засади аналізу виборчих систем.
1.1. Загальні питання методології аналізу виборчих систем.
1.2. Поняття виборчої системи. Історія дослідження питання.
1.3. Типологія та складові частини виборчих систем, загальні критерії їхньої ефективності.
Розділ 2. Мажоритарна виборча система та особливості її застосування на практиці.
2.1. Поняття і сутність мажоритарної виборчої системи, її основні види.
2.2. Ефективність мажоритарної виборчої системи, її переваги й недоліки.
2.3. Особливості застосування мажоритарної виборчої системи на практиці.
Розділ 3. Пропорційна виборча система та її вплив на політичні процеси.
3.1. Поняття і сутність пропорційної виборчої системи, її основні види та способи підрахунку голосів.
3.2. Ефективність пропорційної виборчої системи, її переваги й недоліки, вплив на політичні процеси.
Розділ 4. Історія застосування різних виборчих систем в Україні.
Висновки.
Список використаних джерел.
Додатки.

3.1. Поняття і сутність пропорційної виборчої системи, її основні види та способи підрахунку голосів (фрагмент).

... У зв'язку з труднощами, пов'язаними з конвертуванням частки отриманих політичною силою голосів у відповідну частку депутатських мандатів (адже перша частка становить кількість із сотими й тисячними, а друга завжди має бути цілою), при застосуванні пропорційних систем особливого значення набуває виборча формула, елементами якої є методи переведення голосів виборців у мандати, виборчий бар'єр, вирівнювальний розподіл мандатів.
Найпростіший спосіб обчислення квоти (проста квота, виборчий метр) – ділення загальної кількості голосів, отриманих політичною силою в межах виборчого округу, на кількість депутатських місць (мандатів), що обираються в цьому окрузі (у голосах чи в %). Проста квота (частка від зазначеного ділення) визначає кількість голосів або відсотків, які необхідно набрати, щоб отримати один мандат. Наприклад, у 5-мандатному окрузі проста квота, що дає змогу політичній силі претендувати на депутатське місце, становить 20% (100 : 5 = 20). Але в чистому вигляді просту квоту на практиці застосовувати неможливо, оскільки вона не дає змоги визначити повну кількість мандатів, що повинна належати кожній політичній силі. Тому після визначення простої квоти застосовуються різні методики, які автор аналізуватиме нижче.
Основними методами розподілу голосів є метод найбільших залишків і методи найбільшої середньої величини. При застосуванні методу найбільших залишків місця, що залишилися нерозподіленими після визначення простої квоти, надаються політичним силам, які мають найбільші залишки. Наприклад, у 5-мандатному окрузі проста квота становить 20% (див. вище). У виборах беруть участь 3 політичні сили (А, В, С) і отримують у відсотках наступний результат: А – 52%; В – 33%; С – 15%. За простою квотою політична сила А отримує 2 мандати (20 · 2 = 40) і має ще залишок 12% (52 - 40 = 12); політична сила В отримує один мандат (20 · 1 = 20) і має ще залишок 13% (33 - 20 = 13); політична сила С мандатів не отримує (оскільки не набрала 20%), але має залишок 15%. За допомогою простої квоти вже розподілені 3 мандати, але ще 2 залишилися нерозподіленими. Ці мандати віддаються політичним силам, які мають найбільші залишки – політичним силам С (залишок 15%) і В (залишок 13%). Отже, в підсумку кількість мандатів розподіляється наступним чином: політична сила А – 2 мандати; В – 2 мандати; С – один мандат. Можна зробити висновок, що метод найбільших залишків віддає перевагу малим політичним силам [21, 242-243]. Існують різні варіації цього методу (наприклад, Друпа чи Імперіалі).
Існують різні модифікації методу найбільшої середньої величини, найголовніші з них – методи д'Ондта й Санте-Лаге.
Метод (формула) д'Ондта (де'Хондта, d'Hondt) (відомий також як метод Джефферсона) належить до групи найбільших середніх формул (highest average). Він використовувався для розподілу місць у Палаті представників Конгресу США з 1790 до 1830 рр.; в Європі його вперше було застосовано в Данії у 1855 р. На сьогодні це найпоширеніший метод в Європі; він використовується в Австрії, Бельгії, Іспанії, Італії, Фінляндії, Португалії, Нідерландах, Греції та деяких інших країнах [21, 243] (див. Додаток 1). Цим методом передбачено, що для визначення мандатів кількість отриманих політичною силою голосів (частка або %) ділиться на дільники, представлені цілими – 1, 2, 3 і т. д. Політичні сили, які матимуть показники найбільшої середньої величини ("найбільші середні"), отримають місця за спадаючою. Наприклад, у 5-мандатному окрузі у виборах беруть участь 3 політичні сили (А, В, С) і отримують у наступний результат: А – 30000 голосів, або 52%; В – 19038 голосів, або 33%; С – 8654 голоси, або 15% (див. вище). Подальші операції ділення на дільники за методом д'Ондта представлені в табл. 2 ("Приклад підрахунку голосів за методом д'Ондта").
З табл. 2 обираються 5 найбільших чисел, які й визначають політичні сили, що отримають мандати. Найбільші середні та кількість мандатів відповідно до розрахунку голосів представлені в табл. 3 ("Результати підрахунку голосів за методом д'Ондта").
Отже, в підсумку політична сила А отримує 3 мандати, В – 2 мандати, С – не отримує жодного мандату. Метод д'Ондта найвигідніший для великих, сильних політичних сил. Цю формулу називають також поміркованим пропорціоналізмом. Найчастіше вона застосовується одночасно з формуванням невеликих виборчих округів та запровадженням виборчого бар'єра.
Метод (формула) Санте-Лаге (Sainte-Lague) (в США відомий також як метод Даніеля Уебстера) в окремих випадках використовувався для розподілу місць у Палаті представників Конгресу США з 1840 до 1930 рр. [21, 243]. На сьогодні він застосовується у Данії, Швеції, Норвегії. Від методу д'Ондта цей метод відрізняється дільниками – ними в класичному варіанті (модифіковані варіанти автор не розглядає) можуть бути лише непарні числа: 1, 3, 5, 7 і т. д. Наприклад, у 5-мандатному окрузі у виборах беруть участь 3 політичні сили (А, В, С) і отримують у наступний результат: А – 30000 голосів, або 52%; В – 19038 голосів, або 33%; С – 8654 голоси, або 15% (див. вище). Подальші операції ділення на дільники за методом Санте-Лаге представлені в табл. 4 ("Приклад підрахунку голосів за методом Санте-Лаге").
З табл. 4 обираються 5 найбільших чисел, які й визначають політичні сили, що отримають мандати. Найбільші середні та кількість мандатів відповідно до розрахунку голосів представлені в табл. 5 ("Результати підрахунку голосів за методом Санте-Лаге").
Отже, в підсумку політична сила А отримує 2 мандати, В – 2 мандати, С – один мандат. Таким чином, метод Санте-Лаге, в протилежність методу д'Ондта, більш вигідний для малих політичних сил...

І Джерела

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 7 серпня.
2. Про вибори народних депутатів України: Закон України // Урядовий кур'єр. – 1997. – 25 листопада (із змінами і доповненнями 1997-1999, 2004-2005 рр.).
3. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України № 1667-4 від 6 квітня 2004 р., з доповненнями, внесеними відповідно до Закону України від 12 грудня 2005 р. // ЛІГАБізнесІнформ.
4. Про внесення змін до Конституції України: Закон України № 2222-15 від 8 грудня 2004 р. // ЛІГАБізнесІнформ.
5. Угода про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання // Голос України. – 2006. – 24 червня. – С. 3-13.
6. Угода про створення Антикризової коаліції у Верховній Раді України V скликання між фракцією Партії регіонів, фракцією Соціалістичної партії України та фракцією Комуністичної партії України // Голос України. – 2006. – 26 червня. – С. 4-6.
7. Універсал національної єдності // Віче. – 2006. – № 9. – С. 8-9.

ІІ Посібники, підручники

8. Кирилюк Ф. М. Історія політології. – К.: Знання України, 2002. – 535 с.
9. Конституційне право зарубіжних країн / В. О. Ріяка (керівник авт. кол.), В. С. Семенов, М. В. Цвік та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 512 с.
10. Нартов В. В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. – Харків: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2006. – 352 с.
11. Піча В. М., Левківський К. М., Хома Н. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. – К.: "Каравела"; Львів: "Новий Світ-2000", 2002. – 176 с.
12. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія. – К.: "Каравела"; Львів: "Новий Світ-2000", 2002. – 344 с.
13. Політологія / Панов М. І. (керівник авторського колективу), Герасіна Л. М., Осипова Н. П. та ін. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2002. – 360 с.
14. Політологія / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – 3-є вид., перероб. і доп. – К.: Видавничий центр "Академія", 2006. – 568 с.
15. Політологія у запитаннях і відповідях / І. Г. Оніщенко, Д. Т. Дзюбко, І. І. Дуднікова та ін.; За заг. ред. К. М. Лемківського. – К.: Вища школа, 2003. – 263 с.
16. Політологія / Ф. М. Кирилюк, М. І. Обушний, М. І. Хилько та ін.; За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: Здоров'я, 2004. – 776 с. – С. 582-589.
17. Практикум з політології / За ред. Ф. М. Кирилюка. – К.: "Видавничий дім "Комп'ютер-прес"", 2003. – 622 с.
18. Холод В. В. Лекції з політології. – 2-ге вид., стер. – Суми: ВТД "Університетська книга", 2003. – 408 с.
19. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: АртЕК, Вища школа, 1997. – 264 с.
20. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

ІІІ Довідкова література, енциклопедичні видання, словники

21. Кухта Б., Романюк А., Старецька Л., Угрин Л., Красівський О., Ткаченко Г. Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни. – Львів: Кальварія, 2003. – 500 с.
22. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В. П. Горбатенко; За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна, В. П. Горбатенька. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.
23. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навчальний словник-довідник для студентів. Уклали: В. М. Піча, Н. М. Хома. Наукова редакція В. М. Пічі. – К.: "Каравела"; Львів: "Новий Світ-2000", 2001. – 320 с.
24. Юридичні терміни. Тлумачний словник / В. Г. Гончаренко, П. П. Андрушко, Т. П. Базова та ін.; За ред. В. Г. Гончаренка. – 2-ге вид., стереотипне. – К.: Либідь, 2004. – 320 с.

IV Монографії та інші наукові видання, в т. ч. перекладні

25. Колбеч Г. К. Політика: основні концепції в суспільних науках / Пер. з англ. О. Дем'янчука. – К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. – 127 с.
26. Колодій А. Ф. На шляху до громадянського суспільства. Теоретичні засади й соціокультурні передумови демократичної трансформації в Україні. Монографія. – Львів: "Видавництво "Червона калина"", 2002. – 276 с.
27. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол.: Ф. М. Рудич (голова) та ін. – К.: Парламентське вид-во, 1998. – 352 с.
28. Стратегії розвитку України: теорія і практика / За ред. О. С. Власюка. – К.: НІСД, 2002. – 864 с.

V Матеріали з наукових та інформаційних вісників, збірників та інших джерел

29. Бічек О. С. Вибори та референдуми як форми участі громадян в управлінні державними справами // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ (науково-теоретичний журнал). – 2007. – № 1. – С. 79-89.
30. Богашева Н., Ключковський Ю. Еволюція виборчої системи в Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2005. – № 1, вересень. – С. 42-49.
31. Відомості Центральної виборчої комісії України. – Електронна адреса: http: // www.cvk.gov.ua /.
32. Завалевська В. Політичні партії України: участь у виборчому процесі з виборів народних депутатів України 2006 року // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2006. – № 2 (4), квітень. – С. 66-73.
33. Політичний процес в Україні: ключові питання і суперечності: Матеріали засідання "круглого столу". – К.: НІСД, 2004. – 58 с.

VI Статті з періодичних видань

34. Бебик В., Трач Н., Кобржицький В. Пропорційні вибори-2007: уроки на майбутнє // Віче. – 2008. – № 17 (230). – С. 16-17.
35. Давидович Я. "Бідні на вибори не ходять" (за результатами науково-практичної конференції "Вибори-2006. Досвід. Проблеми. Перспективи") // Віче. – 2006. – № 23-24. – С. 13-15.
36. Єхніч А. Електоральний простір: поняття, сутність, структура // Віче. – 2008. – № 4 (217). – С. 20-22.
37. Кисельов С. Вибори 2006: політика та демократія // Вибори та демократія. – 2006. – № 1 (7). – С. 45-49.
38. Козюбра М. Конституція України: стан і перспективи вдосконалення // Політика і час. – 2007. – № 7. – С. 30-33.
39. Корнієнко М. Місцеві вибори: порядок змінено, проблеми залишаються // Вибори та демократія. – 2005. – № 4 (6). – С. 4-7.
40. Леонов О. Пропорціональна та мажоритарна системи на місцевих виборах: переваги й недоліки // Аспекти самоврядування. – 2006. – № 1 (33), січень-лютий. – С. 56-58.
41. Надаис А. Выбор избирательных систем // Политические исследования. – 1993. – № 3. – С. 32-36.
42. Панейко Ю. Вплив виборчих систем на фаховість у самоврядуванні // Віче. – 2008. – № 11 (200). – С. 55-57.
43. Примуш М. Політичні партії на виборах: виборче законодавство як засіб організації партійної діяльності // Віче. – 2003. – № 10 (139), жовтень. – С. 47-52.
44. Розумний М. Брудні витоки Едемської ріки: результати парламентських виборів і становлення політичної системи // Віче. – 2006. – № 15-16. – С. 34-37.
45. Романюк А. Політичні наслідки застосування пропорційної виборчої системи під час виборів до парляменту в березні 2006 р. // Визвольний шлях. – 2005. – Кн. 12 (693), грудень. – Річник 58. – С. 6-9.
46. Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность // Политические исследования. – 1992. – № 5-6. – С. 24-31.
47. Чемшит А. А. К вопросу о теоретико-методологических основаниях исследования политических процессов // Грані. – 2004. – № 4. – С. 103-109.
48. Шведа Ю. Політичні наслідки виборчих систем: теорія та зарубіжна практика // Віче. – 2007. – № 15 (204). – С. 24-26; 2007. – № 17 (206). – С. 17-20.
49. Що таке "народна політична реформа"? // Віче. – 2006. – № 5-6. – С. 31.

Після проголошення незалежності у 1991 р. Україна задекларувала, що стає на демократичний шлях суспільного розвитку, а отже, на шлях розбудови та забезпечення виборчого права (як системи правових норм, що регламентують вибори, і як реального права громадян обирати та бути обраними на виборні посади в державному апараті та органах місцевого самоврядування) [24, 37]. Важливим принципом сучасної демократії є також принцип політичної участі, яка здійснюється прямо (безпосереднє волевиявлення громадян через референдуми, опитування, голосування, демонстрації, страйки) або через представництво (делегування громадянами частини своїх повноважень довіреним особам – носіям влади). Демократія, заснована на представництві, передбачає повноважне представництво народу в органах держави та місцевого самоврядування, через яке здійснюється його постійна участь в управлінні державними та суспільними справами, і таке представництво здійснюється лише через процедуру виборів і завдяки дії певної виборчої системи. Вибір тієї чи іншої виборчої системи надзвичайно важливий з точки зору його впливу на розвиток чи гальмування демократичних процесів. При цьому зробити вибір, який забезпечив би максимальну ефективність певної виборчої системи, дуже складно; Україна вже майже два десятиліття перебуває в стані періодичної трансформації виборчого законодавства (і, відповідно, виборчої системи), проте бажаних результатів ця трансформація поки що не досягла. З огляду на це важко недооцінити актуальність теми даного дослідження, результати якого можуть стати в пригоді при розробці подальших шляхів удосконалення виборчого законодавства України.
Мета кваліфікаційної роботи – визначити сутність та особливості виборчих систем сучасності, охарактеризувати їхні основні види, ефективність, переваги й недоліки, проаналізувати застосування в країнах світу та історію застосування в незалежній Україні.
Автор ставить перед роботою наступні основні завдання:
• дослідити методологічні засади аналізу виборчих систем, окреслити основні методи дослідження;
• з'ясувати сутність поняття виборчої системи як складової політичної системи суспільства;
• коротко простежити історію дослідження виборчих систем, навести основні напрямки досліджень;
• розглянути загальну типологію та складові частини виборчих систем;
• виявити можливі критерії ефективності виборчих систем, обґрунтувати важливість вибору тієї чи іншої системи;
• розкрити сутність та особливості мажоритарних і пропорційних виборчих систем, як у цілому, так і їхніх окремих видів;
• навести найбільш розповсюджені способи трансформації отриманих політичною силою голосів у депутатські мандати при застосуванні пропорційних виборчих систем;
• дати оцінку ефективності мажоритарних і пропорційних виборчих систем, ступеня їхнього впливу на політичні процеси, обґрунтувати їхні конкретні переваги та недоліки, надати відповідні порівняльні характеристики;
• проілюструвати застосування різних виборчих систем у практиці країн світу, порівняти ефективність такого застосування на прикладах різних країн;
• простежити історію застосування різних виборчих систем в Україні в контексті еволюції політичної системи, охарактеризувати позитивні та негативні сторони застосування різних виборчих систем на прикладі України, дати прогноз та сформулювати пропозиції щодо подальших трансформацій виборчого законодавства в Україні.
Об'єкт дослідження – виборча система як складова політичної системи суспільства та її види.
Предмет дослідження – характерні особливості виборчих систем, основні параметри, види, складові частини, досвід застосування в різних умовах тощо.
При дослідженні виборчих систем сучасності автором були використані загальнотеоретичні методи – функціональний, структурно-функціональний, системний, нормативно-ціннісний, метод порівняльного аналізу, а також діяльнісний, соціологічний, культурологічний підходи (останні три – в розділі IV), загальнологічні методи – аналіз і синтез, абстрагування і конкретизація, поєднання історичного й логічного аналізу, прогнозування (більш докладно див. підрозділ 1.1.).
При роботі над кваліфікаційною роботою автором було опрацьовано значний комплекс джерел і літератури, до якого входять законодавчі та нормативні акти (джерельна база), підручники й посібники з політології та політичних наук, історії політології, історії України, конституційного права, словники та енциклопедичні видання, наукові й науково-дослідницькі праці, статті та інші матеріали. Основу джерельної бази склали Конституція України й законодавчі акти України, що безпосередньо стосуються виборчого законодавства [1-4]. Серед використаних монографій та окремих наукових видань слід відзначити колективні роботи українських науковців "Стратегії розвитку України…" [28] та "Політична система сучасної України" [27], дослідження сучасних політичних концепцій Г. Колбеча [25] та інші. У дослідженні використані матеріали наукового та інформативного характеру ЦВК України [30-32], Київського національного університету внутрішніх справ [29], матеріали засідань і наукових конференцій. Також автором були опрацьовані та використані наукові й науково-дослідницькі статті різних авторів з таких періодичних видань, як "Віче", "Вибори та демократія", "Політичні дослідження" (російське), "Політика і час", "Визвольний шлях", "Грані", "Аспекти самоврядування". Особливо хотілося б відзначити дослідження Ю. Шведи про політичні наслідки виборчих систем, А. Надаїса про стратегії вибору виборчих систем, М. Примуша про роль політичних сил у виборчому процесі, О. Леонова про особливості застосування виборчих систем на місцевих виборах, а також чимало інших.
У роботі авторські положення підкріплені думками й цитатами багатьох українських і зарубіжних учених, політологів, політиків, представників українських мас-медіа та державного апарату, наприклад, відомого в Європі українського політолога і правника середини ХХ ст. Ю. Панейка, американського вченого М. Уоллерстайна, українських теоретиків політичних наук Ф. Рудича, В. Холода, В. Шаповала, М. Розумного, М. Козюбри, політолога-практика, голови правління Центру прикладної політології "Пента" В. Фесенка, колишніх представників ЦВК Я. Давидовича, В. Завалевської, представника депутатського корпусу С. Кисельова, активіста українського самоврядування М. Корнієнка, журналіста А. Романюка тощо. Зіставлення думок і позицій різних авторів, представників різних професій та концепцій допомогло авторові провести всебічне ретельне дослідження проблем, які підлягали аналізу, дати аргументовані пояснення тих чи інших питань, пов'язаних із теоретичними і практичними аспектами виборчих систем сучасності.
Структурно кваліфікаційна робота складається з чотирьох розділів. Загальнотеоретичний перший розділ "Методологічні засади аналізу виборчих систем" відкриває вступний підрозділ 1.1. "Загальні питання методології аналізу виборчих систем". У підрозділі 1.2. "Поняття виборчої системи. Історія дослідження питання" автор визначає загальне поняття виборчої системи у зв'язку з поняттями виборів і виборчого процесу, аналізує найголовніші її функції, дає короткий історичний огляд дослідників, які вивчали дану проблему, та їхніх окремих праць. У підрозділі 1.3. "Типологія та складові частини виборчих систем, загальні критерії їхньої ефективності" даються основні класифікації виборчих систем за загальними видами, характеризуються їхні загальні складові та невід'ємні елементи, окреслюються критерії, за якими автор дає оцінки щодо ефективності застосування та можливостей вибору тієї чи іншої виборчої системи за певних умов.
Другий і третій розділи роботи, присвячені відповідно мажоритарній та пропорційній виборчим системам, являються стрижневими. Другий розділ "Мажоритарна виборча система та особливості її застосування на практиці" складається з трьох підрозділів. Зміст підрозділу 2.1. повністю відбито в його назві: "Поняття і сутність мажоритарної виборчої системи, її основні види"; в ньому розглядаються зокрема право більшості, особливості використання різних моделей виборчих округів при різних мажоритарних системах, порівнюються їхні види. У підрозділі 2.2. "Ефективність мажоритарної виборчої системи, її переваги й недоліки" з різних боків аналізуються та зіставляються позитивні та негативні сторони мажоритарної системи на державному та місцевому рівнях, а також окремих її видів. Підрозділ 2.3. "Особливості застосування мажоритарної виборчої системи на практиці" містить аналіз зв'язків між мажоритарними виборчими системами і формами державного правління, їхнього впливу на партійні системи, інших аспектів практичного застосування мажоритарних систем на прикладах Великобританії, США, Канади, Японії, Франції та інших країн.
Третій розділ "Пропорційна виборча система та її вплив на політичні процеси" включає в себе два підрозділи. У підрозділі 3.1. "Поняття і сутність пропорційної виборчої системи, її основні види та способи підрахунку голосів" даються загальні визначення пропорційної системи, простежується історія її становлення та поширення, розглядаються пропорційні системи з різними видами списків, характеризуються складові виборчої формули та наводяться способи трансформації отриманих політичною силою голосів у депутатські мандати. Підрозділ 3.2. "Ефективність пропорційної виборчої системи, її переваги й недоліки, вплив на політичні процеси" присвячений результатам різнобічного аналізу ефективності, переваг і недоліків пропорційної системи на загальнодержавному та місцевому рівнях, різних видів та варіантів пропорційних систем за списками й методами підрахунку голосів; у цьому ж підрозділі автор намагається з'ясувати ступінь демократичності пропорційних систем, особливості їхнього впливу на політичні процеси.
У четвертому розділі "Історія застосування різних виборчих систем в Україні" окреслюється шлях, який пройшла незалежна Україна від мажоритарної через змішану до пропорційної виборчої системи, аналізуються трансформації національного виборчого законодавства, політичні наслідки парламентських виборів, що були проведені за різними виборчими системами, порівнюється вплив тих чи інших систем на суспільно-політичне життя України; в цьому розділі також надано прогноз та сформульовано пропозиції щодо подальших трансформацій виборчого законодавства в Україні.
До роботи додаються Додатки. У Додатку 1 представлені деякі параметри виборчих систем, що застосовуються сьогодні в різних країнах Європи; вони ілюструють теоретичні положення щодо типології виборчих систем, категоричного та упорядкувального голосування тощо. У Додатку 2 подані показники індексу пропорційності при застосуванні різних виборчих систем на прикладі деяких європейських країн.

Виборча система – це сукупність упорядкованих суспільних відносин, пов'язаних із виборами до представницьких органів державної влади й місцевого самоврядування, законодавчо встановлених правил організації та проведення виборів, критеріїв визначення їхніх результатів. Вибори – це державно-правова процедура, в ході якої громадяни віддають свої голоси за кандидата чи політичну силу з метою призначення посадових виборних осіб і членів представницьких органів. Вибори як такі є результатом тривалого процесу історичного пошуку суспільством кращої моделі формування і функціонування держави; пошук вдалої та ефективної виборчої системи також можна розглядати як тривалий історичний процес, адже саме ефективна виборча система, яка в сучасному демократичному суспільстві є явищем складним і динамічним, повинна забезпечити реальне представництво волі народу і сформувати життєздатні органи влади.
Виборчі системи традиційно поділяють на мажоритарні, пропорційні, змішані (мажоритарно-пропорційні), причому останні поєднують у собі риси перших двох. Усі виборчі системи мають загальні складові – виборчий закон, який, діючи в електоральному просторі, встановлює порядок виборчого процесу й визначає різнобічні параметри проведення виборів (фінансування, умови агітації, розподіл мандатів тощо), електорат (виборці) та політичні сили – політичні партії чи виборчі блоки партій, а також таку важливу складову, як виборчий процес, що включає кілька послідовних стадій. До елементів виборчої системи належать також виборчі округи – територіальні одиниці для проведення виборів, які поділяються на одномандатні та багатомандатні, середня "ціна" парламентського місця (в разі парламентських виборів), виборча формула, поняття якої не слід плутати з поняттям виборчої системи, – правила, що визначають, якого кандидата обрано і в який спосіб відбувається перетворення голосів на кількість мандатів. Голосування за типами може бути категоричним, за якого виборець віддає один голос, і впорядкувальним, за якого він може визначати порядок кандидатів у списку.
Ефективність виборчої системи виражається її більш вираженими перевагами та менш вираженими недоліками в порівнянні з іншими, політичними наслідками її дії (політична стабільність, тривалість існування урядів тощо), ступенями повноти відбиття виборчих преференцій та деформації результатів виборів. Останнє явище характеризується ефектами надпрезентації та підпрезентації політичних сил, що визначаються індексом пропорційності, а в кінцевому підсумку ефектом диспропорційності, який тягне за собою утворення штучних більшостей. При виборі виборчої системи, окрім критерію ефективності, беруть до уваги процедурний критерій.
Мажоритарна виборча система – це система процедурної більшості, яка традиційно вважається найпершою засадою демократичного способу прийняття спільних рішень. З іншої точки зору, більшість не завжди можна вважати найбільш вдалою умовою обрання того чи іншого кандидата на виборну посаду. Абсолютна більшість передбачає перевагу над опонентами більш ніж у 50%; для відносної більшості достатньо простої переваги хоча б в один голос; кваліфікована більшість потребує підтримки певної відсоткової кількості голосів від усіх, хто брав участь у голосуванні. Відповідно, мажоритарні виборчі системи поділяють на системи абсолютної, відносної (плюральні) та кваліфікованої більшості. В разі необрання кандидата за системою абсолютної більшості існують варіанти повторного та альтернативного голосування. Перший варіант передбачає проведення другого і т. д. турів до обрання, за другим остаточна підтримка кандидатів визначається сумою преференцій, зроблених виборцями у списку претендентів. Система відносної більшості, або плюральна, передбачає перемогу того з кандидатів, хто набрав більше голосів, аніж кожен із опонентів, взятий окремо (в класичному варіанті як мінімум на один голос більше). При дії системи абсолютної більшості голосування частіше проводиться в одномандатних округах, відносної – у багатомандатних.
Мажоритарні системи різного типу застосовуються у багатьох країнах світу: у Великобританії, США й Канаді діють виборчі системи відносної більшості при виборах в одномандатних округах, у Туреччині та Японії вибори відбуваються в багатомандатних округах, Франція і Конго демонструють приклад використання систем абсолютної більшості повторного голосування в одномандатних округах з відносною більшістю у другому турі, Австралія застосовує систему альтернативного голосування, в Німеччині діє змішана виборча система.
Пропорційна виборча система виникла пізніше за мажоритарну (у другій половині ХІХ ст.), вона передбачає голосування за партійними списками і розподіл мандатів між політичними силами пропорційно до кількості голосів, поданих за кожний список у багатомандатному окрузі. За обсягом вибору, який може здійснювати виборець у межах списку, списки можуть бути жорсткими, коли виборець обирає списки загалом, м'якими, коли виборець має право робити преференції (тоді порядковий номер кандидата у списку не має значення), і напівжорсткими, коли виборець має право, по-перше, голосувати за список у цілому, по-друге, визначати преференції, зробивши позначку проти прізвища одного чи кількох кандидатів (або вписавши в бюлетень нові прізвища). При панашажуванні виборець отримує право "збирати" кандидатів із кількох списків. Система єдиного голосу, що передається, передбачає голосування з наданням преференцій та підрахунок голосів з урахуванням "перших", "других" і т. д. місць, отриманих по кожному з бюлетенів, за якого на кожному з етапів підрахунку відбувається "передача" голосу; перевагами цієї системи є значна міра свободи виборців та найповніше відбиття їхніх виборчих преференцій. При застосуванні пропорційних систем з різними видами списків застосовуються різні методи переведення голосів виборців у мандати. Основними з них є методи найбільших залишків і найбільшої середньої величини; серед модифікацій методу найбільшої середньої величини найчастіше застосовуються методи д'Ондта (кращий для великих політичних сил) і Санте-Лаге (краще забезпечує представництво невеликих політичних сил). Як правило, при дії пропорційних систем встановлюється виборчий бар'єр, який передбачає заздалегідь уведений мінімальний відсоток голосів, що їх має отримати політична сила для участі у розподілі мандатів. Вирівнювальний розподіл мандатів передбачає можливість здійснення корекції результатів виборів на загальнонаціональному рівні з метою зменшення втрат політичних сил, які зазнали поразки на рівні виборчих округів. На сьогодні пропорційні виборчі системи успішно застосовуються у більшості країн Європи – Австрії, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції тощо.
Як показують дослідження, існує зв'язок між виборчими системами і формами державного правління: мажоритарні системи (особливо відносної більшості) краще відповідають президентській формі правління, пропорційні – парламентській.
Мажоритарні системи більшою мірою враховують особистісні якості кандидатів, дають змогу виборцям більш ефективно впливати на обраних депутатів у процесі їхньої діяльності в представницьких органах, краще забезпечують стабільність уряду, міцність парламентської більшості та її вплив на уряд, особливо за умов сталої двопартійної системи. Будучи більш вигідними для великих політичних сил, вони водночас усувають від парламентської діяльності політичні сили менш впливові, а тому заважають представництву на державному рівні всієї багатоманітності суспільних інтересів. Деформація результатів виборів у мажоритарних системах сильніша за подібну деформацію у пропорційних, оскільки мажоритарні системи меншою мірою забезпечують відповідність між кількістю голосів і кількістю отриманих мандатів. При дії мажоритарних систем абсолютної більшості втрачається чимало голосів, а це засвідчує їхню відносно малу результативність; системи відносної більшості у порівнянні з системами абсолютної більшості забезпечують міцніший зв'язок між виборцями й депутатами. За дії останніх, натомість, до представницького органу можуть пройти політичні сили, представники яких реально набрали меншу кількість голосів по округах.
Найголовнішими перевагами пропорційних систем можна назвати більш адекватне настроям виборців представництво політичних сил у виборних органах, усталення політичної структуризації суспільства, зростання ролі та значення політичних сил, посилення їхньої політичної відповідальності, упорядкування партійної системи. Пропорційні системи на відміну від мажоритарних дають змогу голосувати не за особисті позиції, а за політичні платформи. Але, з іншого боку, їм притаманні істотні недоліки: вони можуть забезпечувати лише відносну пропорційність, наслідком їхнього застосування є надмірне розпорошення мандатів, висока загальна фракційність партійної системи, хоча в разі ефективної дії вони зовсім не обов'язково будуть сприяти зменшенню стабільності політичної системи. Важливим недоліком виступають також порівняно складні механізми обчислення відповідної пропорції здобутих голосів та отриманих мандатів, які далеко не завжди можуть бути зрозумілі більшості виборців. Виборчий бар'єр, забезпечуючи зменшення ступеня "розпорошення мандатів", водночас збільшує втрати, викликані неможливістю отримати повну кореляцію при переведенні отриманих голосів у мандати.
Ефективність виборчих систем зростає з ростом індексу пропорційності, на що впливають ріст величини виборчих округів (чим більший округ, тим менша деформація результатів виборів), переважання багатомандатних округів, більша середня кількість мандатів на один виборчий округ, стабілізація партійної системи, зменшення ефективної кількості політичних сил. За рівнем пропорційності розрізняють виборчі системи істотно пропорційні, помірно деформаційні та дискримінаційні.
Україна отримала в спадщину від СРСР мажоритарну систему абсолютної більшості, яка в нових умовах політичного плюралізму виявила свою недієздатність, що проявилася насамперед в катастрофічно низькій результативності парламентських виборів 1994 р. Інтереси більшості виборців не були представлені у виборних органах, діюча система не сприяла становленню впливових політичних сил, підвищенню їхньої ролі в суспільстві, політичній структурованості парламенту. З огляду на це восени 1997 р. було внесено зміни до законодавства і запроваджено змішану систему на виборах до ВРУ (місцеві вибори за новим законом проводилися за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних округах); ця система передбачала обрання половини депутатів в одномандатних мажоритарних округах на основі відносної більшості, іншої половини – у багатомандатному загальнодержавному окрузі за жорсткими партійними списками. За такою системою було проведено парламентські вибори 1998 і 2002 рр., але й вона не досягла політичного структурування парламенту, зберегла істотні деформації виборчих преференцій, не сприяла підвищенню відповідальності депутатів перед виборцями.
Пропорційну систему (як на парламентських, так і на місцевих виборах) було введено в рамках конституційної реформи з 2006 р. з метою забезпечення переходу до парламентсько-президентської моделі державного управління, трансформації наявного негативного політичного становища у раціональний ефективний демократичний механізм. За пропорційною системою відбулися вибори 2006 та 2007 рр., проте задекларованої мети досягнуто не було. Навпаки, в стінах парламенту посилився розбрат, захист корпоративних і приватних інтересів замість загальнонаціональних, було знищено або деформовано представництво регіональних інтересів у ВРУ; долю депутатства вирішували фактично не виборці, а партійні менеджери, які працювали на певні фінансово-олігархічні клани. Як самі вибори, так і післявиборча поведінка "народних обранців" засвідчили повну відсутність політичного конструктивізму.
За таких умов виборче законодавство України потребує нових змін. Між тим, питання щодо доцільності обрання конкретного напряму таких змін є неймовірно складним, оскільки Україна вже має невдалий досвід застосування різних виборчих систем. Зважаючи на це, в подальшому автор вважає за найбільш перспективне та актуальне вирішення питання, в якому напрямі доцільніше змінювати виборчу систему в Україні, щоб не повторити помилок, яких припускалися наші політичні еліти за останні десятиріччя.