Вступ.
Розділ 1. Передумови та загальна характеристика літератури епохи Відродження.
Розділ 2. Італійський Проторенесанс. Данте Аліг'єрі.
Розділ 3. Література періоду Раннього Відродження в Італії.
3.1. Франческо Петрарка.
3.2. Джованні Боккаччо.
Розділ 4. Література періоду Зрілого (Високого) Відродження в Італії.
4.1. Перша половина XV ст.
4.2. Друга половина XV ст.
4.3. Високе Відродження XVI ст.
Розділ 5. Література періоду Пізнього Відродження в Італії.
Висновки.
Список використаних джерел.

Розділ 4. Література періоду Зрілого (Високого) Відродження в Італії.

4.2. Друга половина XV ст. (фрагмент).

... Головним меценатом гурту Медічі і водночас поетом-гуманістом, який сприяв еволюції культури Відродження, був Лоренцо Медічі на прізвисько Пишний (1449-1492 рр.), правитель Флоренції з 1469 р. Медічі в поетичній творчості звертався до досвіду античних авторів, водночас спираючись на традиції Петрарки і Боккаччо. Чимало у своїй творчості взяв він і з народної культури Флоренції. Діалект вольгаре він намагався зробити мовою італійської літератури. Будучи прихильником епікуреїзму, Медічі виявляв байдужість до питань ортодоксальної віри, і, славивши життя, широко використовував у своїй творчості поетичні форми й жанри народної італійської поезії. Головні жанри його творчості – поеми, еклоги, новели, танцювальні й карнавальні пісні. У "Карнавальних піснях" Л. Медічі звучить неоплатонічна поезія кохання, прославлення земних радощів, культ реального життя; це карнавальна поезія на античну тематику у формах народної пісні (наприклад, "Тріумф Вакха і Аріадни", 1490 р.).
Яскравими постатями італійського гуманізму 2-ї половини XV ст. були Піко делла Мірандола, Поліціано, Пульчі. Джованні Піко делла Мірандола (Pico della Mirandola) (1463-1494 рр.) – виходець із сім'ї графів Мірандола та сеньйорів Конкордії. Вже у 14 років він поступив до Болонського університету, потім вчився у Феррарі, Падуї (1480-1482 рр.), Павії (1483 р.), Парижі (1485-1486 рр.); вивчав нові та стародавні мови (латинську, грецьку, єврейську, арабську, халдейську). Піко делла Мірандола був наближений як до платонівської академії, так і до гурту Медічі. Його перу належить один з найвидатніших маніфестів гуманістичної думки "Промова про гідність людини" (1486 р.), в якому проголошується незалежність людини в її могутності. Бог дав людині властивість або спуститися до становища тварин, або піднестися на Божественні висоти. Останнього людина може досягти тільки тоді, коли буде свідомо прагнути до власного зростання й самовдосконалення. Гідний іменуватися людиною тільки той, хто свідомо прилучається до справжніх знань. Ця концепція фактично повторює східні релігійно-філософські та езотеричні концепції людського буття. Але у XV ст. в Європі висловлювати її було небезпечно.
У тому ж 1486 р. Піко делла Мірандола склав "900 тез про діалектику, мораль, фізику, математику для публічного обговорення", сподіваючись захищати ці тези на філософському диспуті в Римі. Однак ці тези було засуджено папською комісією, і перед загрозою переслідувань з боку інквізиції у 1488 р. письменник втік до Франції, але й там його було заарештовано й кинуто до Венсенської фортеці. Тільки заступництво Медічі врятувало його від смерті.
Анджело Поліціано (Poliziano) (псевдонім Анджело Амброджині) (1454-1494 рр.) – популяризатор як античної літератури (він переклав на латинську декілька пісень "Іліади" Гомера), так і народної поетичної традиції, писав поезії італійською, латинською, грецькою мовами, дбаючи про майстерність і витонченість форми поезій. Поліціано захищав поезію від риторики, відстоював життєві та історичні ідеали Відродження від низведення їх до рівня чисто літературних правил, канонів, догм, і в цьому була сутність справжнього ренесансного гуманізму. Його називають найбільш народним поетом 2-ї половини XV ст. в Італії, адже в його творчості латинські та народні поезії проникли один в одне й взаємно збагатилися, будучи формами визрівання єдиної цілісної культури Відродження.
В основі міфологічної драми Поліціано "Сказання про Орфея" (1471 р.) лежить античний сюжет, оброблений у формі італійської середньовічної містерії; автор спирається на канони латинської драми (Теренція, Сенеки), але головною ідеєю драми є заперечення аскетизму і ствердження радощів життя. Ця драма започаткувала розвиток т. з. "ученої" драми Відродження.
До гурту Медічі входив флорентієць Луїджі Пульчі (Pulci) (1432-1484 рр.), автор фантастичних лицарських поем "Турнір" (1469 р.) і "Морганте" (між 1478 і 1480 рр., перше видання 1482 р. під назвою "Великий Морганте"). Ці поеми проникнуті гуманістичним вільнодумством, елементами народної "сміхової" культури. Автор використав сюжети, мотиви, ритми народних пісень, народний гумор, що мав трохи грубуватий, плебейський характер. Останнє пов'язано з тим, що Пульчі близько стояв до творчості кантасторіїв – вуличних співців, народних буфонів, які розповідали про незвичайні пригоди, пересипаючи пісні блазенськими витівками. Серед кантасторіїв найпопулярнішими були французькі лицарські романи та епічні поеми, образи Роланда, Карла Великого, їхні історії. В піснях кантасторіїв було чимало авантюр, казкових елементів, лицарський світ поставав у них у плані іронічно-побутової інтерпретації, відповідаючи народному уявленню.
Стильовою домінантою лицарської поеми Пульчі "Морганте", яка складається з 28 пісень, є нагромадження неймовірних ситуацій: вона насичена захоплюючими дивовижними пригодами і героїкою. Дія розгортається швидко, опису чи аналізу деталей практично немає. Це велична буфонада, спрямована проти лицарства, адже поема пройнята іронією, і поруч з героїчними постатями автором введені комічні. Найголовніший з них – Морганте – велетень з країни невірних, якого Роланд взяв у полон і охрестив, після чого той став його вірним супутником. Цей добрий і мужній герой смішить надмірним апетитом, невіглаством, нестримною хвальбою. Інший персонаж – Маргутте – дотепний і вигадливий, але волоцюга, злодій і шахрай. Головний комічний прийом автора у цій поемі – перебільшення, нагромадження неймовірних пригод. У той же час поема відбиває іронічне ставлення народу до феодально-лицарських ідеалів, вона спрямована проти вищого патриціанського середовища, де захоплювалися лицарськими ідеалами. Пародуючи відомі у французькій літературі образи і ситуації, вигадуючи нові епізоди з чудовими пригодами, вводячи комічні фігури Морганте і Моргутте, які призвані реабілітувати людську плоть, автор органічно поєднав в одному творі героїчне й комічне, сучасні йому наукові уявлення та осміяння релігійних догматів, звороти рідного мовлення і класичну латинь. Поема Пульчі справила значного впливу на творчість французького гуманіста Франсуа Рабле (Rabelais) (1494-1553 рр.). Пульчі відомий також як автор єдиної новели – "Новели про Сієнця"...

(Посилання дані у вигляді виносок у тексті роботи).

1. Андреев М. Л. Итальянская литература зрелого и позднего Возрождения / М. Л. Андреев, Р. И. Хлодовский. – М.: Наука, 1988. – 296 с.
2. Андреев М. Л. Культура Возрождения / М. Л. Андреев // История мировой культуры. Наследие Запада. – М.: РГГУ, 1998. – С. 319-411.
3. Баткин Л. М. Итальянское Возрождение: проблемы и люди / Л. М. Баткин. – М.: РГГУ, 1995. – С. 45-208.
4. Боккаччо Джованни. Декамерон / Дж. Боккаччо. – Библиотека всемирной литературы. – Серия 1, т. 29. – Пер. Н. Любимова. – М.: Художественная литература, 1970. – 703 с.
5. Брагина Л. М. Итальянский гуманизм. Этические учения XIV-XV веков / Л. М. Брагина. – М.: Высшая школа, 1977. – 256 с.
6. Гречанюк С. С. Вічні книги / С. С. Гречанюк. – К.: Молодь, 1988. – 328 с.
7. Гуковский М. А. Итальянское Возрождение / М. А. Гуковский. – Т. 1-2. – Л.: Издательство Государственного Эрмитажа, 1961.
8. Данте Алигьери. Божественная комедия / А. Данте / Пер с итал.
М. Лозинского; Вступ. ст. Б. Кржевского. – Мн.: Маст. літ., 1987. – 575 с.
9. Доброхотов А. Л. Данте Алигьери / А. Л. Доброхотов. – М.: Мысль, 1990. – 207 с.
10. Европейская новелла Возрождения. – Библиотека всемирной литературы. – Серия 1, т. 31. – М.: Художественная литература, 1974. – 654 с.
11. Европейские поэты Возрождения. – Библиотека всемирной литературы. – Серия 1, т. 32. – М.: Художественная литература, 1974. – 735 с.
12. История зарубежной литературы. Средние века и Возрождение /
М. П. Алексеев, В. М. Жирмунский, С. С. Мокульский, А. А. Смирнов. – М.: Высшая школа, 1987. – С. 139-395.
13. Итальянское Возрождение: Сборник статей. – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1966. – 142 с.
14. Ковалева Т. В. Литература средних веков и Возрождения / Т. В. Ковалева, И. Л. Лапин, Н. А. Паньков. – Под ред. Я. Н. Засурского. – Минск: Изд-во "Университетское", 1988. – 238 с.
15. Литература эпохи Возрождения и проблемы всемирной литературы. – Институт мировой литературы им. А. М. Горького. – М.: Наука, 1967. – 514 с.
16. Луков В. А. История литературы: Зарубежная литература от истоков до наших дней / В. А. Луков. – М.: Издательский центр "Академия", 2003. – 512 с.
17. Мелетинский Е. М. Классическая новелла эпохи Возрождения / Е. М. Мелетинский // Мелетинский Е. М. Историческая поэтика новеллы. – М.: Наука, 1990. – С. 75-135.
18. Петрарка Ф. Сонеты; Канцоны, секстины, баллады, мадригалы, автобиографическая проза / Ф. Петрарка; Предисловие и примечание
Н. Томашевского. – М.: Правда, 1984.
19. Пинский Л. Е. Реализм эпохи Возрождения / Л. Е. Пинский. – М.: Художественная литература, 1961. – 336 с.
20. Прокаєв Ф. І. Зарубіжна література / Ф. І. Прокаєв, Б. В. Кучинський, І. В. Долганов. – К.: Вища школа, 1987. – 302 с.
21. Пуришев Б. И. Литература эпохи Возрождения: Курс лекций / Б. И. Пуришев. – М.: Высшая школа, 1996. – 366 с.
22. Самарин Р. М. Зарубежная литература / Р. М. Самарин. – Составитель М. Р. Волкова; Предисловие А. В. Русаковой; Послесловие Б. Л. Сучкова. – М.: Высшая школа, 1978. – 464 с.
23. Санктис де Ф. История итальянской литературы / Франческо де Санктис. – Т. 1. – Пер. Ю. Добровольской, Р. Хлодовского. – М.: Издательство иностранной литературы, 1963. – 536 с.
24. Соколов В. В. Европейская философия XV-XVII вв. / В. В. Соколов. – М.: Высшая школа, 1984. – 448 с. – С. 8-201.
25. Томашевский Н. Франческо Петрарка. Лирика. Автобиографическая проза. Петрарка в русском поэтическом слове / Н. Томашевский. – М.: Правда, 1989. – 187 с.
26. Хлодовский Р. И. Декамерон. Поэтика и стиль / Р. И. Хлодовский. – М.: Наука, 1982. – 329 с.
27. Хлодовский Р. И. Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма / Р. И. Хлодовский. – М.: Наука, 1974. – 176 с.
28. Шаповалова М. С. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження / М. С. Шаповалова, Г. Л. Рубанова, В. А. Моторний. – Львів: Світ, 1993. – 312 с.

Актуальність теми. Однією з найбільш світлих епох у розвитку людської думки, філософії людини та її буття була епоха Відродження, або Ренесансу. Творчість діячів Відродження у різних сферах культури та мистецтва пронизана вірою у безмежні можливості людини, його волі та розуму, запереченням схоластики та аскетизму. Пафос утвердження ідеалу гармонійної, розкутої творчої особистості, краси та гармонії дійсності, звернення до людини як до вищого начала буття, відчуття цілісності й закономірності світобудови надають мистецтву Відродження величезної ідейної значимості, величного героїчного масштабу. Література Відродження, так само як архітектура, живопис, музика, філософія, створила безцінні пам'ятки словесної творчості, і на першому місці в цьому процесі стояла саме італійська література. З огляду на це звернення до літератури гуманістичної епохи Відродження в Італії є цікавим та актуальним. Оскільки ж ця епоха тривала більш ніж два століття, розвиток гуманізму та гуманістичної літератури необхідно розглядати як еволюційний процес.
Мета роботи – дослідити еволюцію італійської літератури гуманістичної епохи Відродження, пояснити ті чи інші зміни, що відбувалися в ході цієї еволюції, охарактеризувати творчість найвидатніших діячів італійського гуманізму в галузі літератури епохи Відродження.
Об'єкт дослідження – італійська література епохи Відродження.
Предмет дослідження – історичні події в Італії XIV-XVI століть, життя і твори видатних поетів та письменників зазначеної доби.
Структура роботи. Оскільки йдеться про довготривалу еволюцію, в роботі застосовано хронологічний порядок викладення результатів дослідження – за певними етапами (періодами) розвитку гуманістичних ідей в Італії. Відповідним чином побудовано і структуру роботи, що в цілому відбиває основні періоди еволюції італійського гуманізму.
Робота складається з п'яти розділів. У першому розділі ставиться завдання окреслити загальні поняття Відродження (Ренесансу) та гуманізму, визначити характерні ознаки гуманізму, дослідити передумови літератури епохи Відродження, вказати на найбільш важливі постаті європейської ренесансної літератури різних країн. Другий розділ присвячений італійському Проторенесансу і творчості Данте Аліг'єрі як провісника італійського гуманізму. В інших розділах ставиться завдання докладно розглянути еволюцію гуманістичної епохи Відродження в Італії від Петрарки і Боккаччо до Тассо і Бруно. Кожний із розділів присвячений літературі конкретного періоду еволюції гуманізму – Раннього, Зрілого (Високого) та Пізнього Відродження.
Використані джерела. В ході дослідження автором використано три блоки джерел. Перший блок – це оригінальні тексти творів італійських поетів та письменників епохи Проторенесансу та Відродження ("Божественна комедія" Данте, сонети та канцони Петрарки, "Декамерон" Боккаччо, окремі тексти з поетичних творів Пульчі, Боярдо, Аріосто, Тассо та інших, новели Саккетті, Мазуччо, Банделло, Чинціо та інших). Другий блок складають посібники та монографії Т. Ковалевої, В. Лукова, Р. Самаріна, М. Шаповалової та інших авторів, присвячені історії європейської та всесвітньої літератури. До третього блоку входять монографії, наукові праці та статті М. Андрєєвої та Р. Хлодовського, М. Гуковського, В. Рутенбурга на тему італійської гуманістичної літератури епохи Відродження та її основних представників.

Епоха Відродження (Ренесансу) – це період у культурному та ідейному розвитку країн Західної та Центральної Європи XIV-XVI століть, що є перехідним від середньовічної культури до культури нового часу. Найбільш специфічною рисою письменників-гуманістів епохи Відродження було намагання не тільки широко й правдиво відтворити реальну дійсність, але й розкрити причини подій, що мають місце у цій дійсності, їхній взаємний зв'язок та обумовленість. Головне відкриття гуманізму – поетизація вільної людини, яка усвідомлює свою духовність і творчі можливості, розуміє складну діалектику людської душі. Особливість реалістичної літератури Відродження полягає в її тісному зв'язку з народною творчістю, з якої, окрім античності, вона брала сюжети, образи, художні засоби вираження, мову. З фольклором пов'язане також характерне для ренесансного реалізму поєднання реального й фантастичного начал.
Початок еволюції італійського гуманізму епохи Відродження припадає на кінець ХІІІ - початок XIV століть, на період Проторенесансу, під час якого жив і творив провісник італійського гуманізму Данте Аліг'єрі, автор "Божественної комедії". Данте першим довів гідність людини, можливість нею досягнення високих розумових та духовних форм; завдяки ньому виник ренесансний антропоцентризм і зародився гуманізм епохи Відродження в Італії.
У період Раннього Відродження (XIV ст.) людську свідомість було визволено від схоластичного мислення, підвищилася роль індивідуального начала в італійській літературі. Головну роль у цьому відіграли Петрарка, автор поетичної збірки "Книга пісень", який звільнив поезію від старих умовностей, створивши новий ренесансний стиль, і Боккаччо, автор "Декамерону", розробник жанру новели, засновник психологізму в європейській літературі. Важливим чинником є те, що завдяки ним фактично склалася жива італійська літературна мова.
Петрарка і Боккаччо заклали підвалини для розквіту гуманістичної літератури у XV ст., яке разом з першими 30-ма роками XVI ст. охоплює період Зрілого (або Високого) Відродження. Саме в цей період повністю сформувався ідеал внутрішньо вільної, всебічно розвинутої, соціально активної людини, яка творить власну долю. Головною задачею гуманізму стало виховання нової людини, яка б гармонійно поєднувала особисті та суспільні інтереси. Гуманізм втратив свою замкненість і перетворився на активний суспільний рух, висунувши своїм головним завданням саме виховати людину нового типу, в якій гармонійно поєднувалися б індивідуалізм і громадянська свідомість. Італійська мова поруч із латинською стала повноправною мовою національної літератури. Основними літературними діячами цього періоду були Валла, Альберті, Л. Медічі та наближені до гурту Медічі Піко делла Мірандола, Поліціано, Пульчі. Високе Відродження захопило й перші 30 років XVI ст., протягом яких з'явилася поема Аріосто "Шалений Роланд", в якій оспівується земне життя й велич людини.
Проте об'єктивні причини призвели до краху італійського гуманізму в XVI ст. Представник Пізнього Відродження Тассо творив уже за умов папської цензури та інквізиції. Його героїчна поема "Звільнений Єрусалим" вважається останнім великим надбанням італійського гуманізму епохи Відродження.
Перспективи дослідження теми нашої роботи полягають у двох напрямках. По-перше, це розширення кола культурних та літературних діячів італійського гуманізму епохи Відродження, які підлягають науковому аналізу. Інший напрямок – використання порівняльного методу з метою всебічної характеристики ренесансного гуманізму в європейських масштабах.