Вступ……………………………………………………………………………...3
Правова система на українських землях у складі Великого князівства Литовського……………………………………………………………………...5
Висновок………………………………………………………………………..15
Список літератури……………………………………………………………..16

Правова система, що склалася в Україні нап¬рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс¬цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос¬ницького ладу в Україні.
В умовах своєрідного політичного становища українських зе¬мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.
Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель.
У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор¬мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько¬го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права.
Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монархії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників.
Князь як найвища судова інстанція розглядав скарги на рішення нижче стоячих судів, а як перша інстанція – справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення у державних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособово і сам виносив рішення; іноді він вирішував справи спільно з Пани-Радою, а іноді вона судила без участі князя, і тоді її рішення можна було оскаржити князю, який переглядав справу спільно з нею.
Правосуддя здійснювали також призначені воєводою за поданням земського суду і шляхти возні (дітські). У кожному повіті було кілька возних, головний з яких – генерал. За дорученням земського суду чи за зверненням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри заподіяної шкоди тощо, викликав сторони у суд, за потреби забезпечував явку відповідача чи обвинуваченого до суду.
Внаслідок перебування українських земель у складі кількох сусідніх держав в Україні діяли різноманітні джерела права, які ґрунтувались, передусім, на джерелах права Київської Русі, а саме, на звичаєвому праві і Руській Правді. У цілому правова система оформилась на основі поєднання місцевого звичаєвого права українських земель, яке тривалий час діяло поряд із нормами писаного права, та нормативних актів Польського королівства і Великого князівства Литовського – судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв тощо. Польське право не становило єдиної кодифікованої системи, натомість створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції та норми звичаєвого права, особливого значення набули Генрікові артикули 1572 р. На відміну, у Великому князівстві Литовському було здійснено 2 великі кодифікації – Судебник Великого князя Казимира 1468 р. та 3 Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр., і навіть після Люблінської унії 1569 р. на українських землях, крім Галичини, продовжували діяти обласні привілеї і Литовські статути, а не польське право.

1. Волинськi грамоти XVI ст. – Упорядники В.Б. Задорожній. А.М.Матвієнко. – К.: Наук. думка. – 1995. – 245 с.
2. Володимирський гродський суд. Подокументні описи актових книг: Довідник / Г. Сергійчук (склад.), Г. Боряк, Л. Демченко (наук. ред.); Державний комітет архівів, Центральний державний історичний архів України.– Вип. 1: Справи 1 – 5. 1566 – 1570. – К., 2002.
3. Гошко Т.Д. Нариси з історії магдебурзького права в Україні (XVI – початок XVII століття). – Львів, 2002. – 255 с.
4. Грушевський М.С. Iсторiя України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 5. – К.: Наук. думка, 1994. – 704 с.
5. Грушевський М.С. Барське староство: Історичні нариси (XV-XVIII ст.). – Львів, 1996. – 624 с.
6. Гурбик А. Еволюція інститутів громадського самоврядування в Україні XIV-XVI ст. // Середньовічна Україна. Зб. Наукових праць. – Вип. ІІ. – К., 1997. – С. 32 – 46.
7. Гурбик А. Копнi суди на Україні в XIV-XVI ст. // Український історичний журнал. – 1990. – № 10. – С. 24 – 31.
8. Гуслистий К. Нариси з історії України. – Вип. ІІ. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею (з XIV ст. по 1569 р.) – Вид-во АН УРСР. – К., 1939. – 194 с.
9. Історія держави і права України / За ред. В. Гончаренка. – К., 1995.
10. Історія держави і права України. Ч. 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін. / За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. – К.: Ін Юре. – 1996. – 555 с.

Дванадцятирічне існування незалежної Української держави відзначене бурхливим процесом наукового дослідження історії національного державного та правового життя. Інтерес до історії національного права викликаний прагненням ліквідувати білі плями ”, чиє виникнення й існування певною мірою було пов’язане з тривалими попередніми заборонами ідеологічного характеру щодо дослідження українського права; іншим чинником, що зумовив інтерес до правового минулого, стало усвідомлення необхідності відтворити об’єктивну, неупереджену картину ґенези та еволюції національної правової системи для визначення потенційних можливостей її подальшого розвитку.
У цьому зв’язку аналіз судової системи та судового процесу на українських землях Великого князівства Литовського видається корисним і актуальним у декількох аспектах. Вважаємо, що важливим чинником необхідності звертання до історії української правової системи литовського періоду є той факт, що період другої пол. XIV – першої пол. XVI ст. був визначальним для формування українського права як європейського за змістом і спрямованістю. Актуальність цього дослідження також вбачаємо в тому, що протягом останніх десятиліть відбулося накопичення значних за обсягом і принципових за значенням теоретичних набутків як у правознавчих, так і в суміжних науках (історичних, суспільствознавчих). Крім того, відмова від ідеологічних обмежень дала змогу оцінювати історичні процеси не тільки з марксистських позицій, а з урахуванням можливостей інших підходів. Це вимагає теоретичного переосмислення фактів і явищ доби, яка розглядається, на основі сучасних теоретичних та методологічних досягнень.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з другої пол. XIV ст. до кінця 80-х рр. XVІ ст., тобто з часу входження українських земель до складу Великого князівства Литовського до впровадження ІІІ Статуту Великого князівства Литовського (1588 р.).
Територіально дослідження окреслюється межами земель Волинської, Київської і східної частини Поділля, які у складі Великого князівства Литовського згодом утворили Волинське, Київське і Брацлавське воєводства і чия правова система і після входження до Корони Польської по Люблінській унії 1569 р. базувалася на Статуті Великого князівства Литовського 1566 року.

Таким чином, в початковий період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського діяли суди, які започатковані були ще в період Київської Русі. Це були суди глави держави, його намісників, церковні, вотчинні, вічові суди. Судова влада поглиналася адміністративною і не існувала як окрема гілка влади. Судовий процес був усним, гласним, змагальним.
Протягом XV – поч. XVI ст. в державі скасовується удільна система і спостерігається тенденція до централізації. Відбувається трансформація ранньофеодальної монархії в станово-представницьку. Ускладнюється і вдосконалюється державний апарат князівства.
Цей період розвитку судової системи Великого князівства Литовського пов’язаний із виникненням нових видів судів.
Безперечно, формування судової влади – процес тривалий і не позбавлений суперечностей. Поруч із повагою та інтересом до права в українському суспільстві спостерігалися численні випадки протистояння владі до насильства над членами суду включно, правовий нігілізм, нехтування своїми обов’язками з боку суддів і судових чиновників. Але загальна тенденція вкорінення правосвідомості переважала.
Еволюція судової системи на українських землях протягом незалежного існування Великого князівства Литовського свідчить про її здатність до розвитку, до пристосування до нових суспільних і державних умов, а також до сприйняття запозиченого досвіду. Судова система українських земель зберігає свою міцну основу, закладену з часів існування Київської Русі. Запозичення набувають характерного для української правосвідомості демократичного забарвлення. Еволюція судової системи на українських землях призводить до формування відокремленої від адміністрації судової влади.