**
«Закони Хаммурапі» – це, власне, ще не кодекс законів, а лише добре упорядкована збірка звичаєвого права, в центрі уваги якої – юридичний захист власності та правове оформлення використання чужої праці. Закони згруповані в ній окремими блоками, які стосуються процесуальних норм і основних принципів вавилонського правосуддя (§ 1–5), охорони державної та приватної власності (§ 6–25), майна, одержаного від царя за службу (§ 26–41), операцій з нерухомим майном і відповідних правопорушень (§ 42–50), торгових стосунків (§ 50–126), норм сімейного права (§ 127–195), покарань за вчинення навмисних і ненавмисних тілесних ушкоджень (§ 196–214), операцій з рухомим майном та відповідних правопорушень. Структурно «Закони Хаммурапі» складаються з трьох частин: вступу, самого тексту законів і висновку.
У «Законах Хаммурапі» відображені не всі сторони життя вавилонського суспільства. В них, скажімо, навіть не згадується досить численна в Старовавилонському царстві соціальна група хапіру (люди, що втратили засоби для існування й часто-густо займалися розбоєм), нічого не говориться про соціально-економічний стан монастирів, про стосунки між царською адміністрацією та общинами міст, про сферу використання рабської праці тощо. До того ж ці закони, найімовірніше, не були єдиною правовою основою вавилонського суспільства, крім них діяли й інші законодавчі акти та норми звичаєвого права. Отож є підстави вважати, що «Закони Хаммурапі» – казуїстична пам’ятка, тобто, вони відображали лише спірні випадки, коли потребувався верховний арбітраж царя та Його чиновників. Вони свідчать про те, що вавилонське право ще не поділялося на карне, цивільне, процесуальне, державне. Цей збірник законів встановлював відразу й норми поведінки, й відповідальність за їх порушення.
Якщо вважати власність на засоби виробництва категорією соціально-економічною, тобто такими відносинами в суспільстві, коли одні, не власники, працюють на інших, власників, то аналіз «Законів Хаммурапі» дає підставу з високою вірогідністю стверджувати, що в Стародавньому Вавилоні співіснували три форми власності на землю: державна, общинна і приватна, з явним переважанням першої. Земля з державного фонду роздавалася в службове користування воїнам, чиновникам, персоналу царсько-храмового господарства тощо. Користування царською землею, як це видно з § 40 «Законів Хаммурапі», обумовлювалось виконанням певних повинностей на державу (ільк). У § 71 згадуються не-ількові, тобто не обкладені повинністю на державу, приватні, господарства. Втім, приватне землеволодіння в ті далекі часи не існувало в чистому вигляді, воно зберігало елементи общинної власності. Індивідуальний власник ще перебував у певній залежності віл общини.
1. Авдиев В. І. Історія Стародавнього Сходу. М., 1990. 125 с.
2. Белявський В.А. Вавилон легендарний і Вавилон історичний. М., 2001. 178 с.
3. Бікерман Е. Хронологія Стародавнього світу. М .: Наука, 1995. 200 с.
4. Васильєв Л. С. Історія Сходу. У 2 Т. М .: Вища школа, 2003. 136 с.
5. Вейс Г. Історія цивілізації. У 3 т. М .: Ексмо-Пресс, 2008.. 142 с.
**
**
