Вступ…………………………………………………………….……………….. 3
1. Поняття і сутність виборів………………………………………………. 5
2. Референдум………………………………………………………………... 7
Список використаних джерел………………………………………….……… 9

Термін "вибори" означає процес, в результаті якого певна спільність людей, почасти організована у політичне об'єднання, шляхом голосування формує державний орган чи заповнює вакантну виборну посаду. Утворені в результаті виборів органи або обрані посадові особи набувають права під час виконання своїх функцій виступати від імені певної спільноти людей і наділяються повноваженнями приймати загальнообов'язкові рішення.
За допомогою виборів формується значна частина органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Інакше кажучи, саме завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.
Вибори були відомі вже первіснообщинному ладу, де на загальних зборах того або іншого роду обирались старійшини, а пізніше — і воєначальники. З часом процедура виборів ускладнилась. Наприкінці XVIII ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів. Кожен депутат законодавчого органу представляє всю націю, а не тільки округ, від якого його обрано. Тому депутат повинен бути незалежним від своїх виборців під час виконання своїх повноважень. Цими ідеями керуються й нині. Таким чином, вибори розглядаються як передача влади від виборців до тих, кого вони обирають, в ході якої народ делегує владні повноваження своїм представникам.
З плином часу утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп: 1) норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів; 2) норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування; 3) норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Конституційний інститут виборів регламентує досить широке коло суспільних відносин. Частина його, а саме норми, що встановлюють загальні правила і вимоги до процедури виборів, та норми, які регламентують активне виборче право, зафіксована у розділі III "Вибори. Референдум" та у розділі XI "Місцеве самоврядування" Конституції України. Норми, які закріплюють пасивне виборче право, вміщено у розділах
Конституції, присвячених основам організації та діяльності конкретних виборних органів.

1. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради Української РСР, 1990, № 3, ст. 429.
2. Конституція України: Прийнята на пятий сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Голос України, 1996, 13 липня.
3. Закон України ”Про всеукраїнській та місцеві референдуми” // Відмості ВРУ, 1991, № 33, С. 904922.
4. Кравченко В.В. Конституційне право України: Навч. посібник. К., Атіка, 2000. С. 91
5. Основи конституційного права України. Під ред. проф. В.В. Копєйчикова. К., Юрінком Інтер, 1998.
6. Тодика Ю.М., Клименко Г.Б. Основи конституційного права: Навч. посібник. Харків, Консул. 1998.

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, наскільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. Найбільш ефективно такий вплив може здійснюватись у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.
Першою в історичному плані була саме ця форма народовладця. В умовах первісного суспільства вона здійснювалась у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях — у вигладі народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважались, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускались). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, повинна була забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні.
Класичним прикладом народних зборів як форми прояву безпосередньої демократії є організація державної влади в античних Афінах.
Із розвитком та ускладненням суспільних відносин класичні зразки прямого народовладдя внаслідок значного зростання кількості населення держав стало важко, а то і неможливо здійснювати з суто технічного боку. Крім того, народні збори стали перешкодою на шляху реалізації інтересів панівної верхівки суспільства, що й зумовило виникнення нових форм прояву безпосередньої демократії.
Так, у Стародавньому Римі народ поділявся на декілька центурій, до однієї з яких належав кожний вільний громадянин. У відповідних ценіуріях відбувались загальні збори їх членів. Рішення центурії формулювалось відповідно до волі більшості учасників зборів. Загальнодержавним визнавалось рішення, яке підтримувалось найбільшою кількістю 'центурій. При цьому незаможні плебеї, які становили абсолютну більшість серед римських громадян, утворювали лише одну центурію. А порівняно невелика кількість заможних патриціїв поділялась на декілька центурій. Така організація суспільства забезпечувала вирішальне значення голосів меншої частини громадян при прийнятті загальнодержавних рішень. Однак і в цьому разі у прийнятті загальнообов'язкових рішень брали безпосередню участь усі громадяни держави.

Референдум — це голосування усього населення держави (загальнодержавний референдум) або певної його частини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум і вибори мають спільний метод здійснення — голосування, але різняться предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка з точки зору більшості виборців найбільш достойна займати виборну посаду. Завданням референдуму є вирішення важливих питань, не пов'язаних з наданням юридичної сили мандатам якихось осіб. Це може бути затвердження, зміна чи скасування законів, розв'язання в межах держави проблем територіального устрою тощо.
У науковій літературі та законотворчій практиці нарівні з терміном "референдум" інколи вживається термін "плебісцит". У багатьох випадках їх зміст рівнозначний.
Однак між ними є й відмінність. Референдум регламентується нормами конституційного права певної держави, його предметом може бути досить широке коло питань. А підстави і порядок проведення плебісциту, в основному, регулюються міжнародно-правовими актами, його предметом у більшості випадків є вирішення територіальних спорів між державами.
Види референдуму Залежно від тих чи інших ознак, розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов'язковий і факультативний референдуми.
Імперативний і консультативний референдуми різняться юридичною силою їх результатів. Акт, прийнятий імперативним референдумом, набуває найвищої юридичної сили і не потребує затвердження іншими суб'єктами. А метою консультативного референдуму є виявлення точки зору населення щодо якогось питання, яка не має обов'язкової юридичної сили для державних органів. Цей вид референдуму ще називають всенародним опитуванням.
Конституційний референдум вирішує питання, пов'язані з прийняттям конституції тієї або іншої країни чи внесенням до неї поправок. Шляхом законодавчого референдуму приймаються закони, спрямовані на регулювання важливих проблем суспільного і державного життя.
Обов'язковий референдум проводиться у нашій країні з питань, які згідно з Конституцією можуть бути вирішені лише за його допомогою — щодо зміни територіальних меж України (повинен призначатися Верховною Радою), для затвердження змін до розділів І, III, ХПІ Основного Закону нашої держави (призначається Президентом). Всеукраїнський референдум може проголошуватися Президентом України за ініціативою народу. Цим покладено обов'язок на Президента призначати референдум для вирішення конкретного питання, якщо цього вимагають не менш як 3 млн громадян України, які мають право голосу.
Для набуття обов'язкової сили цієї вимоги для Президента необхідно, щоб підписи громадян на підтримку референдуму були зібрані не менш як у двох третинах областей України і не менш як по 100 тис. підписів у кожній із них.
Як й у багатьох інших державах, в Україні для прийняття законопроектів, що стосуються податків, бюджету та амністії, проведення референдуму не допускається.
Конкретні питання, пов'язані з організацією та проведенням виборів і референдуму, регламентуються Законом від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнський та місцеві референдуми", Законом від 5 липня 1991 р. "Про вибори Президента України" та іншими нормативно-правовими актами.