ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ 6
1.1. Класики політичної ідеології першої половини XX ст. про громадянське суспільство і правову державу 6
1.2. Основні напрямки формування громадянського суспільства і правової держави в Україні у другій половині XX ст. 11
РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ XXI СТ. 15
2.1.Володимир Старосольский – соціал-демократичний діяч другої половини 1920-х – 190-х рр. 15
2.2.Сучасні українські вчені про розвиток українського суспільства 23
ВИСНОВКИ 29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 32

Постановка проблеми. Прагнення України стати повноправним членом єдиної Європи не може бути реалізовано без глибокого переосмислення процесу розвитку світової і вітчизняної теорії та головних аспектів парадигми демократичної держави та громадянського суспільства, а також - без здійснення ґрунтовних демократичних перетворень у межах існуючої в Україні політичної системи. Демократія є об’єктивною умовою формування і функціонування громадянського суспільства і правової держави, вона сприяє процесам національного визволення, забезпечення суверенітету нації, розвитку національної державності [1, с.62].
Однак упродовж усього періоду існування та через об’єктивні історичні події демократія в Україні перебуває лише на етапі свого формування, оскільки її політико-правовий і соціальний фундамент методично та жорстоко руйнувалися, а науковець О. Скрипнюк зазначає, що «...значна частина тих інститутів демократії, які ефективно діють і розвиваються в країнах усталеної демократії, в Україні характеризуються низьким рівнем ефективності» [2, с.26].
Останнє значною мірою можна пояснити й тим, що більшість інститутів прямої та опосередкованої демократії, зокрема місцеве самоврядування, яке закріплене юридично як самостійна структурно - функціональна система влади на місцях, переважно розглядаються окремо від механізму демократичної держави. Водночас демократія і самоврядування - різні поняття.
Процес вдосконалення національного законодавства у сфері місцевого самоврядування може стати набагато ефективнішим завдяки аналізу науково обґрунтованих ідей українських мислителів середини ХІХ - кінця ХХ століття стосовно української демократичної державно-правової концепції та місцевого самоврядування.
Самоврядування було і залишається однією з головних форм здійснення народовладдя у вигляді соціального управління шляхом спільного вирішення людьми питань місцевого значення. Для самоврядування притаманним є поєднання суб’єкта та об’єкта управління, що не є характерним для демократії. Однак місцеве самоврядування пов’язане з демократією, хоча перше - явище суспільне, а не державне, оскільки у сфері державного управління органи і посадові особи місцевого самоврядування уповноважені здійснювати повноваження, що делеговані їм державою. Отже, під час вирішення питань державного значення самоврядні структури «підключаються» до державного механізму організації та здійснення демократії і є невід’ємною складовою механізму народовладдя в державі.
У другій половині XIX ст., під впливом ідей М. Костомарова та інших кирило-мефодіївців, з’являється цілий напрям дослідників, які увійшли в історію під назвою народницької школи в українській політико-історичній науці, що розвивалася в руслі широкого руху українського народництва, яке виникло значно раніше за російське - у першій чверті XIX ст.
В. Винниченко, М. Грушевський, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлецький та інші вважаються найбільш видатними представниками української демократичної думки в державі і праві кінця ХІХ - початку ХХ ст. Поряд із питаннями щодо абсолютних ідей прав, свобод, рівності вони порушували проблеми української громади, розглядаючи її нерозривно з державою та вбачали у ній силу, здатну здійснити корінні соціально-політичні перетворення в суспільстві, твердо вірили у те, що власність громади стане економічною основою демократичної держави і права у суспільстві майбутнього.
М. Драгоманов посідав особливе місце у розвитку демократичної течії української політичної думки XIX ст. Стрижнем його політичної програми були провідні на тоді ідеї конституціоналізму та політичної свободи в поєднанні зі свободою особистості та повагою до людської гідності. Він виступав за політичну децентралізацію, впровадження широкого місцевого самоврядування як засобу подолання конфліктів між державою та суспільством, уважаючи демократію можливою лише за умови надання широким масам змоги брати безпосередню участь у здійсненні влади та впливу на неї. Він схилявся до особливого поцінування громадської самоорганізації як противаги деспотичній державній владі. Його позитивні ідеали формувався, зокрема під впливом устрою Швейцарської федерації, життєдіяльність якої він досліджував під час еміграції та під впливом ідей французького соціаліста анархічного спрямування - П.-Ж. Прудона. М. Драгоманов пропонував долати конфлікти між державою і суспільством за допомогою максимально можливої політичної децентралізації й широкого місцевого самоврядування.

1. Арон Р. Етапи розвитку соціологічної думки / Р. Арон. – К.: Либідь, 2013. – 204 с.
2. Бабенко С.С. Соціологія тендеру: навч.метод, посіб. / С.С. Бабенко. – X.: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2008. – 44 с.
3. Бебик В. М. Політологія для політика і громадянина : монографія. – К. : МАУП, 2013.
4. Віперман В. Європейський фашизм / В. Віперман; пер. В. Швед, Р. Дізер. – К.: Дух і Літера, 2008. – 278 с.
5. Гелів С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. - 5-те вид., перероб. і доп. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2013. - 645 с.
6. Головатий М. Ф. Соціологія політики : навч. посібник. – К., 2013. 4. Кирилюк Ф. М. Історія політології. – К., 2011.
7. Громадська думка населення України -- березень 2013р. // Український Центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова. -- К., 2013.
8. Дашутін Г. Політичний ідеал модернізації України. – К.: Знання України, 2006. – 40 с.
9. Декларація Української Громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2011. – С. 267-269.
10. Дубінін В.В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку політичної системи суспільства: Монографія. – Краматорськ: ДДМА, 2006. – 260 с.
11. Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) // Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2013. – 144 с.
12. Кармазіна М. Політичні інститути: питання методології дослідження / М. Кармазіна // Іст. журн. – 2013. – № 12. – С. 3–8.
13. Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності / Клаус фон Байме; пер. з нім. М. Култаєвої та М. Бойченка. – К.: Стилос, 2008. – 396 с. – (Серія «Сучасна гуманітарна бібліотека»).
14. Кухта Б. Нариси з історії європейської політичної думки / Б. Кухта. – Л.: Кальварія, 2008. – 558 с.
15. Литвин Ю. Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи // Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9 т. Т. 8.:40-ві – 80-ті роки XX ст.: Дніпро, 2011. – С. 342 -348.
16. Наталя Трофимова, «День», Андрій КРАВЕЦЬ, №160, п'ятниця, 7 вересня 2011
17. Павко А. Соціал-демократичний реформізм С. Бернштейна: історичний досвід і сучасність // Віче. – 2011. – № 1. – С. 31–33.
18. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. - 5-те вид., виправ. І допов. - Львів: «Магнолія 2006», 2008. - 304 с.
19. Політична історія України ХХ століття: У 6-ти т. / І.Ф. Курас (голов. ред.); Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К.: Генеза, 2012. – Т. 6. – 694 с.
20. Політичний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2-е вид., доп. і перероб. – К.: Генеза, 2013. – 736 с.
21. Політологічний енциклопедичний словник / за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. – К., 2013.
22. Політологія : підручник. – Видання 2-ге, перероблене, доповнене / за ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К. : Академія, 2006.
23. Політологія: наука про політику / за ред. В. Г. Кременя, M. Л. Горлача. – К., 2011.
24. Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / За заг. ред. Л.М. Герасіної, О.Г. Данильяна. – К.: Право, 2008. – 320 с.
25. Романюк А.С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А.С. Романюк. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 331.
26. Сучасний словник із суспільних наук / О.Г. Данильян, М.І. Панов (ред.). – Х.: Прапор, 2006. – 432 с.
27. Україна після президентських виборів 2010 р.: нові перспективи розвитку держави: Збірн. матер. «круглого столу» (Одеса, 22 квітня 2011 р. Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень) / За заг. ред. О.О. Воловича. – Одеса: Фенікс, 2011. – 128 с.
28. Український вибір: політичні системи ХХ століття і пошук власної моделі суспільного розвитку / В.Ф. Солдатенко (керівник). – К.: Парламентське вид-во, 2007. – 576 с.
29. Філософія політики: підручник / за ред. В. Андрущенка. – К., 2013.
30. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. – М.: Изд-во АСП, 2013. – 603 с.
31. Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки): підручник. – К., 2012.
32. Янко В.В. Ідеї соціальної та національної справедливості в українському дисидентському русі 1960-1980-ті роки // Гілея: збірник наукових праць. К, 2007. – Вип. 8. С. 117-124.

Сьогодні в повсякденному житті ми часто стикаємося з порушеннями прав людини, з ігноруванням законів та не виконанням обов’язків – все це є наслідком радянського стримування людського творчого потенціалу, нав’язування стандартів життя, утиск вільного розвитку мови та культури. Отже, щоб боротися за права людини, щоб боротися за демократичну, правову й дійсно незалежну Україну, необхідно вивчати корені сучасних проблем, а також досвід боротьби попередніх поколінь.
В умовах активного розвитку української державності, розширення сфер правового регулювання, підвищення ролі законності та правопорядку у забезпеченні соціального прогресу питання правосвідомості громадян, шляхів, форм і засобів її формування набувають особливого значення.
Але сьогодні, попри велику кількість проблем, вихід все ж таки є. На нашу думку, розбудова соціальної правової держави і громадянського суспільства передбачає такі пріоритетні напрями розвитку, як політичний, ідеологічний, публічний і економічний.
Політичний напрям - закріплення багатопартійності, створення державою на основі закону рівних умов для діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян; заборона будь - якій політичній партії чи громадській організації привласнювати собі право здійснювати державну владу; проведення виборів на реальній багатопартійній основі. Ідеологічний напрям - будь - яка ідеологія не може зводитися до рангу державної і закріплюватись у законодавчому порядку, не кажучи вже про конституційний рівень; відокремлення церкви від держави; деідеологізація освіти, науки і культури, всієї духовної сфери суспільства на основі конституційно гарантованого права на свободу думки, совісті і релігії. У сфері публічного владарювання - децентралізація публічної влади, зміцнення місцевого самоврядування, зняття надмірної державної опіки над «територіями». В економічному секторі - приватизація державних і комунальних підприємств; невтручання держави та її структур у безпосередню господарську діяльність підприємств незалежно від форм власності; свобода підприємництва і договорів.
Теоретичну базу нашого дослідження склали праці наступних науковців, а саме: С. Бабія, Є. Базовкіна, А. Білоуса, В. Кременя, В. Полохала, В. Ребкала, Ф. Рудича, С. Рябова, В. Ткаченка, П. Шляхтуна, В. Бабкіна, В. Копєйчикова, М. Михальченка, О. Скрипнюка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка.
Об’єктом дослідження є українська політична думка XІX-XX ст.
Предметом дослідження є процес формування суспільно-політичних поглядів українських видатних діячів.
Метою дослідження є вивчення основних суспільно-політичних ідей представників даного періоду та з’ясування їх значення для подальшого розвитку політичної думки України.
Реалізація мети передбачає виконання наступних завдань:
1. Вивчити наукову літературу з даної проблематики.
2. Дослідити суспільно-політичні погляди науковців.
3. Узагальнити матеріал та зробити висновки.
Методологією дослідження є використання як загальнонаукових, так і спеціальних методів. Серед них, метод аналізу та синтезу, узагальнюючий метод, історичний метод, системний метод.
Структура курсової роботи складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку літератури.
Матеріал курсової роботи може бути рекомендований студентам при вивченні навчальних дисциплін «Історія української політичної думки», «Загальна теорія політики», та всім, хто цікавиться історією українського дисидентського руху.
Новизна роботи. Практична значущість дослідження вбачається у можливості використання деяких її положень і висновків: при підготовці аналітичних матеріалів, пов'язаних з проблематикою, яка становить предмет дослідницької роботи; для подальшого вивчення розглянутих в роботі та суміжних у ній тем; а також, певною мірою, при вирішенні відповідних питань з метою реалізації практичних завдань .

Отже, на початку ХХ ст. у світі виникла нова політична реальність. Вона пов’язана з оформленням масових політичних партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових засобів масової інформації, здатних значною мірою впливати на громадську свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування / підпорядкування у суспільстві. Тому вже наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними.
Особливості української політичної думки XIX-XX ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.
Україна впродовж XIX-XX ст. перебувала майже виключно в російській (радянській) сфері впливу. Тому українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.
З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX-XX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.
Важливим стимулом розвитку політичних концепцій та угруповувань стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Однак вже у 20-х роках XX ст. майже всі політичні теорії підпали під вплив комуністичної концепції та партії і були фактично заборонені.
По-перше, політична думка України 60-80-х років XX ст. знайшла свій вияв у діяльності дисидентського руху та Української Гельсінської спілки. На їх діяльність вплинули антикомуністичні виступи у країнах так званого «соціалістичного табору», розпад світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х pp., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».
По-друге, суспільно-політичні погляди дисидентів стосувалися, перш за все, виходу України з СРСР, надання їй статусу незалежної, демократичної, соборної держави. Їх ідеї мали національно-демократичний характер, підкреслювалася необхідність національної само визначеності українців. Також, вважливими є ідеї представленні УГС. В них відтворюється необхідність захищати права та свободи як людини, так і націй.
По-третє, всі ідеї, висунені як представниками усіх течій дисидентського руху, так і учасниками Української Гельсінської спілки, мали своє вирішальне значення для подальшого розвитку України. Їх ідеї не були чимось абсолютно новим, адже схожі погляди мали і представники націоналізму початку століття, вони лише підкреслювали той стан речей, який необхідно було змінити докорінно. Звичайно, можна вважати, що саме завдяки інакомислячим було розвалено СРСР, але все ж більшість дослідників наполягає на тому, що вони стали тією силою, яка підштовхнула систему, що вже і так розвалювалася на очах.
Потрібно зазначити, що найактуальнішою для країни є проблема формування не суспільства, а саме стабільної держави, що здатна задовільно виконувати свої головні функції, які не в політичній риториці, а на ділі «працюватимуть» на користь суспільства. Тільки через це можлива поява неконфронтаційного владі громадянського суспільства, що має з нею спільні інтереси. Державі потрібне не тіньове, а насправді активне суспільство, оскільки без його підтримки ці інтереси не можуть бути задоволені. А для цього воно повинне запропонувати зрозумілі орієнтири, які будуть прийняті.
Українська влада мусить усвідомити, що захист і дотримання прав і свобод людини і громадянина є не тільки пріоритетним завданням держави, й сенсом його існування як соціального інституту. У цьому і полягає одна з головних ідей сучасного розвитку України.
Оскільки основна проблема українського суспільства полягає в пошуку підстав для соціальної злагоди, і саме праву в цьому відводиться вирішальна роль, є сенс перенести акценти при розгляді суті права на його функції.
Право визначається тією роллю, яку воно відіграє в суспільстві, а не тим фактом, що воно є виразом чиєїсь волі. Суспільство наразі потребує інститутів, які б могли виступити посередниками між різними «життєвими світами», і право виконує насамперед комунікативну функцію, право відводить на задній план той факт, що при цьому воно не перестає користуватися різноманітними засобами державного примусу [7, с.113].
Отже, створення і функціонування в Україні правової держави, правової держави не в декларативному сенсі, а як системи нормативного та організаційного забезпечення прав людини, уможливить створення ефективного механізму участі суб'єктів громадянського суспільства в реалізації державної політики. І, на нашу думку, це дасть змогу прискорити процес інституціоналізації громадянського суспільства в сучасній Україні.