Вступ 3
1. Музейна галузь 1950-1980 років 4
2. Музейна галузь документально-комунікаційної діяльності 8
Висновки 10
Список літератури 12

Активізація зусиль, направлених на формування музеєзнавства як самостійна наукова дисципліна, почалася в другій половині XX в. і була характерна головним чином для східноєвропейських країн. Тільки з питання про предмет музеології тут в 1950-1980-е роки було опубліковано понад 600 робіт. Висловлені і їх концепції, а також наукові дискусії, що проводилися в цей час, показали, що зміст, який вкладається в поняття «музеєзнавство», вельми різноманітно і суперечливо [4, с.34].
Розкид існуючих думок про суть музеєзнавства спробував систематизувати словацький дослідник З. Странський. Він умовно виділив наступні підходи до музеєзнавства:
а) музеєзнавство – самостійна наукова дисципліна;
б) музеєзнавство – теорія і методика музейної роботи, тобто прикладна допоміжна наукова дисципліна;
в) музеєзнавство – сума методичних і технічних прийомів музейної діяльності;
г) повне заперечення можливості існування музеєзнавства як науки.
Оригінальне трактування музеєзнавства запропонував чеський вчений І. Неуступний. Вважаючи, що музеєзнавство може бути позначено як теорія і методологія музейної роботи, він розрізняв спеціальне і загальне музеєзнавство.
Спеціальне музеєзнавство, згідно його концепції, ґрунтується на використанні профільних музеїв наукових дисциплін. Наприклад, можна виділити історичне музеєзнавство або ж мистецтвознавче музеєзнавство, відмінності між якими обумовлені специфікою історії або мистецтвознавства [2, с.20].
Але і в діяльності музеїв, як і в них самих, незалежно від профілю існує щось загальне, синтезувати яке покликане загальне музеєзнавство.
Для музеєзнавства э характерним використання різноманітних дослідницьких прийомів, одні з яких повністю, а інші частково співпадають з методами інших наук.
В історичному музеєзнавстві застосовуються методи історичної науки і її допоміжних дисциплін, а також методи мистецтвознавства. В процесі дослідження музейних предметів широко вживаються методи археології, палеографії, етнографії, нумізматики, сфрагістики, літературознавства і мистецтвознавства.
В ході реставрації і консервації музейних предметів використовуються методи природних наук, наприклад, рентгенографія, спектрографія. Методи педагогіки і психології знаходять застосування при створенні експозиції і виставок, в різних формах культурно-освітньої діяльності, при вивченні музейної аудиторії [8, с.17].
Ця множинність окремих приватних методів, вживаних в музеєзнавстві, дає підставу для стверджень про те, що у музеєзнавства немає власних методів і бути не може. Але є дослідники, які заперечують проти такої постановки питання і аргументують свою позицію таким чином.
Метод наукової дисципліни – це не одиничний прийом і навіть не арифметична сума прийомів, а їх система. Для того, щоб судити про схожість і відмінність методів тієї або іншої науки, потрібно порівнювати систему.
Отримати інформацію про людину, суспільство, державу, про події, що відбувалися в різний час і в різних частинах миру, можна тільки спираючись на історичні джерела. Твори, які створюють люди в процесі усвідомленої, цілеспрямованої діяльності, служать їм для досягнення конкретної мети. Вони ж несуть цінну інформацію про тих людей і про той час, коли були створені. Щоб її отримати, необхідно розуміти особливості виникнення історичних джерел. Проте її треба не тільки витягнути, але і критично оцінити, правильно інтерпретувати.

1. «Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України: МУЗЕЙНА СПРАВА»; 2008 р.;
2. Авенье Ф. Приоритет публике: французский опыт / Ф. Авенье // Museum. – 2000. – №204. — С. 31—34.
3. Акулич Е.М. Музей как социокультурный институт: автореф. дис. … д - ра социол. н. : 22.00.04 / Акулич Евгений Михайлович; Тюменский гос. ун — т. — Тюмень, 2004. — 37 с.
4. Аметова Л. Факторы влияния на музейную аудиторию / Л. Аметова // Музей. — №2. — М., 2008. — С. 72—78.
5. Андерсон М.Л. Координация онлайновых музеев М.Л. Андерсон // Museum. — 2000. — № 204. — С. 25 — 30.
6. Андрущенко Т. Сучасний музей. Який він? / Т. Андрущенко // Образотворче мистецтво. — 2000. — №3/4. — С. 22—23.
7. Арефьева И.Л., Смирнова Л.И. Веселый МУЗОБРАЗ. Пособие по активным методам обучения взрослых в музее / И.Л. Арефьева, Л.И. Смирнова. — СПб., 2010. — 60 с.
8. Барб-Галль Ф. Як розмовляти з дітьми про мистецтво / Ф. Барб-Галль. [Пер. з фр. С. Рябчук]. — Львів: Вид-во Старого лева, 2014. — 192 с.
9. Барышева Т.А. Арттерапия в системе начального образования / Т.А. Барышева // Стратегия развития дошкольника и младшего школьника в ХХІ веке. — Спб., 2001. — С. 109.
10. Вайдахер Ф.; «Загальна музеологія»; Львів, 2006 р.;
11. Слободяник М.І.; «Структура сучасного документознавства»; К., 2003 р.,
12. Юренева Т.Ю.; «Музеєзнавство: Підручник для вищої школи»; М., 2004 р.;

Рухливий процес національного і культурного відродження України зумовлює необхідність залучення і осмислення безцінного духовного потенціалу набутого минулими поколіннями. У цьому контексті особливу увагу привертає діяльність музейних закладів, які навіть у складних і суперечливих умовах функціонування тоталітарної системи зуміли зберегти і донести до нащадків унікальні пам’ятки історії та культури, яскраво демонстрували непересічність і самобутність українського народу, стали важливим засобом піднесення його національної свідомості.
У складних і суперечливих умовах сучасного розвитку молодої української державності особливого значення набуває досягнення злагоди і консолідації у суспільстві, об’єднання його на засадах патріотизму, духовності, загальнонаціональних цінностей. Важливим чинником формування національної самосвідомості, історичної пам’яті, почуття національної гордості нашого народу було і залишається українське музейництво. У наш час, коли роль музеїв неухильно зростає, музеєзнавство розглядається як важлива складова розвитку науки і культури.
Повнішому і ефективному використанню величезного потенціалу вітчизняного музейництва сприяє збереження і детальне вивчення кращих здобутків попереднього періоду, ретельне дослідження етапів становлення і розвитку музейної справи.

Невід'ємною рисою музейництва досліджуваного періоду стало розгортання етнографічних комплексів, ідея яких вирувала в суспільстві вже в перші післявоєнні роки. Зокрема, вагомою за своїм значенням справою стало будівництво Музею народної архітектури і побуту України, яке здійснювалося Українським товариством охорони пам'яток історії і культури, опорою якого став широкий краєзнавчий актив республіки. Проведена робота дозволила не лише поповнити Музей народної архітектури і побуту України необхідними експонатами, а й скласти загальне уявлення про наявність даного виду історико-культурних пам'яток. Надзвичайно важливо, що етнографічні комплекси створювалися також у Львові, Ужгороді, Переяслав-Хмельницькому, інших регіонах України.
Характеризуючи українське музейництво, не можна обминути своєю увагою громадський рух за створення музеїв і музейних кімнат. Незважаючи на певну заорганізованість, жорсткий контроль з боку партійних та радянських органів, громадське музейництво залучало до вивчення власної історії і культури десятки тисяч дослідників рідного краю, людей найрізноманітніших професій, давало їм навички пошукової та науково-дослідної роботи, виховувало у них почуття гордості за здобутки минулих поколінь. Не можна не погодитися з тим, що громадські музеї на рівні населеного пункту (міста, селища, села), окремого підприємства сприяли виявленню оригінальних пам'яток, які нерідко були відсутніми в експозиціях державних музеїв;
Таким чином, в українському музейництві кінця 50-х – 80-х рр. спостерігаються як позитивні, так і негативні тенденції. Причому перші були визначальними. Все це дозволило сформувати унікальний за своїм змістом і значенням музейний фонд України, який сьогодні служить визначним надбанням українського народу, європейської і світової культур.
У контексті подальшого розвитку українського музейництва, доцільно висловити такі практичні рекомендації:
 назріла необхідність створення перспективної науково-обгрунтованої програми створення державних музеїв, історико-культурних та архітектурно-історичних заповідників, яка б визначала основні напрями цієї роботи;
 було б своєчасним проведення спільними зусиллями Міністерства культури та громадських організацій обстеження та атестації громадських музеїв на предмет їх подальшого функціонування. Подібні заходи дозволили б позбутись тих закладів, які не відповідають належному рівню, додали б авторитету громадському музейництву;
 важливим значенням для поліпшення музейної справи стало б видання багатотомного каталога-довідника "Музейний фонд України", ідея якого зацікавлено обговорювалася ще на початку 70-х рр.
Реалізація цих та інших засобів відкрила б нові можливості перед українським музейництвом, поставила б його на якісно новий, більш високий рівень.