Вступ ………………………………………………………………….…..3

Філософська думка у Візантії у 4-7 ст ……………………………….…5

Висновок …………………………………………………………………19

Список літератури ……………………………………………………….20

Філософська думка в Середні століття розвивалася не тільки в Західній Європі, а й на Сході, у Візантії; якщо релігійним і культурним центром Заходу був Рим, то центром східно - християнського світу був Константинополь. Хоча середньовічна філософія Візантії має багато спільного із західноєвропейською, однак у неї є також і ряд особливостей, що відрізняють її від середньовічної думки Заходу.
Східна Римська імперія - Візантія - уникла варварського завоювання; в її історії важко провести таку ж чітку грань між античністю і середньовіччям, бо всі традиції греко - римського світу і елліністичного Сходу - економічні, політичні, культурні - зберігалися у Візантії не зупиняючись. Завдяки цьому протягом багатьох століть Візантія стояла попереду інших країн середньовічної Європи як центр високої і своєрідної культури.
У країні панувала християнська релігія в її Православної формі.
До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відома всім приказка « Навчання - світло, а невчення - тьма » поміщається знаменитим візантійським богословом і філософом Іваном Дамаскін ( 753 р. ) на самому початку його праці « Джерело знання » і супроводжується розлогим доказом. Візантійські філософи зберегли античне розуміння науки як суто умоглядного знання ( qeoria ) на противагу знанню досвідченому і прикладного, що вважався скоріше ремеслом. У згоді з античною традицією всі власне науки об'єднувалися під ім'ям філософії. Іоанн Дамаскін, пояснюючи, що таке філософія, призводить 6 найбільш важливих її визначень, які склалися ще в античності, але здаються йому абсолютно правильними:
1) філософія є знання природи сущого;
2 ) філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого;
3 ) філософія є вправа у смерті;
4 ) філософія є уподібнення Богові. А уподібнитися Богові людина може за допомогою 3 речей: мудрості, або знання істинного блага; справедливості, яка полягає у розподілі порівну і неупередженості в судженні; благочестя, яке вище справедливості, бо велить відповідати добром на зло;
5 ) філософія - початок усіх мистецтв і наук;
6 ) філософія є любов до мудрості. Оскільки ж справжня мудрість - це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.
На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають всі багатство думки грецьких філософів. Найрозвиненішим і впливовим філософським напрямом пізньої античності, останні представники якого жили у Візантії, був неоплатонізм. Філософія неоплатоніків справила величезний вплив на християнських мислителів Візантії. Найбільш значною фігурою з них був Псевдо- Діонісій Ареопагіт (V століття), який виклав християнське віровчення в термінах і поняттях неоплатонізму. Твори Діонісія лягли в основу подальшого розвитку містичного напряму в богослов'ї та філософії як Візантії, так і Заходу. Термінологія і аргументація неоплатоніків використовувалася і іншими мислителями ранньої Візантії - каппадокійців Василем Кесарійським, Григорієм Назіанзіном, Григорія Нісського.

1. Агафій Миринейський. Про царювання Юстиніана. - М., 1996. - 256 с.
2. Амміан Марцеллін. Римська історія. - СПб., 2000. - 576 с
3. Анна Комніна. Алексіада / Переклад Я.Н.Любарского. - СПб., 1996. - 704 с.
4. Візантійський землеробський закон / Пер. і коммент. Е.Е.Ліпшіц,
Візантійський медичний трактат XI - XIV ст. / Пер., Вступ. стаття, комент. і покажчики Г.Г.Літавріна. - СПб., 1997. - 158 с.
5. Візантійські історики про падіння Константинополя в 1453 році / За ред. Я.Н.Любарского, Т.І.Соболь. - СПб., 2006. - 192 с.
6. Візантійські легенди / Пер. С.В.Поляковой. - СПб., 2004. - 304 с.
7. Візантійські твори про іслам ( тексти перекладів та коментарі) / За редакцією Ю.В.Максімова. - М., 2006. - 230 с.
8. Георгій Акрополь. Історія / Пер., Вступ. ст., коммент. і дод. П.І.Жаворонкова; відп. ред. Г.Г.Літаврін. - СПб., 2005. - 415 с.
9. Дигести Юстиніана / Вибрані фрагменти в перекладі і з примітками І. С. Перетерского. - М., 1994. - 456 с.
10. Євагрій Схоластик. Церковна історія. - СПб., 2006. - 672 c.

Своєрідне місце у філософії Середньовіччя займає філософія Візантії, що довго зберігала залишки античної спадщини. До освіти і науки візантійці ставилися з великою повагою. Відоме всім прислів''я «Вчення – світло, а неуцтво – пітьма» проголошене знаменитим візантійським богословом і філософом Іоанном Дамаскіним на початку праці «Джерело знання» і супроводжуване великим доказом. Іоанн Дамаскін, пояснюючи, що таке філософія, наводить шість найважливіших її визначень, що склалися ще в античності, але здаються йому цілком правильними: по-перше, філософія є знання природи сущого; по-друге, філософія є знання божественних і людських справ, тобто всього видимого і невидимого; по-третє, філософія є вправа в смерті; по-четверте, філософія є уподібнення Богу, а уподібнюватися Богу людина може з допомогою трьох речей: мудрості, знання або щирого блага; по-п''яте, філософія – прагнення справедливості, що полягає в поділі порівно, і безпристрасності в судженні; по-шосте, філософія – це благочестя, яке вище справедливості, тому що велить відповідати Добром на Зло. Філософія – початок усіх мистецтв і наук; любов до мудрості. Оскільки ж справжня мудрість – це Бог, то любов до Бога і є справжня філософія.

На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають усе багатство думки грецьких філософів. Найвпливовішим філософським вченням пізньої античності, представники якого жили у Візантії, є неоплатонізм, що систематизував вчення Платона про окремо існуючі ідеї пізнання світу як єдино справжнє буття за допомогою методів арістотелівської логіки. Для неоплатоніків увесь світ виник як ієрархічна система, де кожний нижчий ступінь залежить від існування вищого. На самому верху сходинок міститься єдине: воно ж Бог, воно ж благо або, інакше, «те, що по той бік всього сущого», тобто трансценденція. Єдине є причина і насамперед – мета всякого буття, усе суще існує остільки, оскільки прагне до єдиного, або до блага; саме воно не причетне буттю і тому незбагненне ні для Розуму, ні для Слова – про Бога не можна сказати нічого.

Другий ступінь – це Розум ідеї; це – чисте буття, породжене єдиним, тому що мислення і буття в платонічній традиції тотожні. Нижчий – третій ступінь – Душа – вже не єдина, як Розум, але поділена між живими тілами (душа космосу, тому що космос для платоніків жива істота, душі демонів, людей, тварин, рослин); крім того, душа рухома, розвивається: душа – джерело всякого руху, а отже, усіх хвилювань і пристрастей. Ще нижчий – четвертий ступінь – тіло. Як душа одержує кращі свої властивості - розумність, гармонію – від розуму, так і тіло одержує завдяки душі форму; інші ж якості – безжиттєвість, відсталість, інертність – те від матерії. Матерія не існує. Матерія ні в якому разі не причетна Розуму, тобто буттю; тому також не може бути збагненна – розумом і словом. Про її наявність люди довідуються чисто негативно, заперечливо: якщо від усіх тіл відняти їх форму (тобто всі скільки-небудь визначені їх характеристики: якість, кількість, положення тощо), те, що залишиться, буде матерія.

Візантійська богословська і аскетична література багато в чому визначила склад давньоруської духовної культури. Вона зробила вплив і на формування філософії народів Кавказу і Закавказзя, що входили частково до складу Візантійської держави.

На відміну від Західної Європи, у Візантії ніколи не переривалася антична філософська традиція; саме візантійські богослови засвоюють і зберігають всі багатство думки грецьких філософів. Найрозвиненішим і впливовим філософським напрямом пізньої античності, останні представники якого жили у Візантії, був неоплатонізм.

Не всі галузі знання, що входили до складу античної філософії, розроблялися візантійськими мислителями в однаковій мірі. Так, в тому, що стосувалося загальних питань природознавства, космології, астрономії, фізики і великою мірою також математики, візантійська наука обмежувалася переважно вивченням та інтерпретацією античних теорій. Зате в тих галузях знання, які були необхідні для вирішення власне богословських питань, візантійці створювали оригінальні вчення. У т. н. « Тринітарних суперечках » ( суперечках про єдність Бога в трьох Особах ) розроблялася філософська онтологія, або вчення про буття; в суперечках христологических - антропологія і психологія, вчення про людську особистість, про душу і тіло; пізніше (у VIII- IX століттях) в иконоборческих суперечках розроблялося вчення про образ і символі.