Вступ 2

1. Українські народні думи та пісні XV – XVII ст., 3

їх тематика та особливості 3

2. Культура українського народу в контексті європейської культури 8

Висновки 11

Список використаної літератури: 12

Великий російський революціонер-демократ М. Добролюбов дав дуже влучну характеристику українським думам: «Пісня і дума становлять... народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів, у них дихає і чисте, ніжне почуття жіночої любові, особливо любові материнської... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється у пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим».
Дума — це своєрідний імпровізаційно-речитативний епічний твір для голосу в супроводі бандури. Думи продовжують традицію билин часів Київської Русі, хоч за манерою виконання ближчі до народних плачів, голосінь.
Цей вид народної творчості зароджується в козацькому середовищі наприкінці XV — в XVI ст. Думи сформувались одночасно з історичними піснями, нерідко в обох жанрах оспівувалися ті самі герої.
Разом з тим дума помітно відрізняється від пісні манерою виконання, великими розмірами, наявністю інструментального супроводу. Творцями і виконавцями дум були кобзарі. Це народні музиканти, часто незрячі, які в минулому нерідко були учасниками повстань, військових походів. Траплялось так, що молодий козак потрапляв у татарську чи турецьку неволю, тікав і, коли втеча була невдалою, його осліпляли. До військової справи він був уже не придатним, і йому залишалось або йти в старці, або опанувати кобзарське мистецтво, якого ці народні музики навчалися один в одного.
До речі, Тарас Шевченко в поемі «Сліпий» описує подібний випадок: Степан повертається в рідну домівку незрячим кобзарем і у створеній ним думі розповідає людям про свою гірку долю, виливає своє горе.
У пожовтневі часи в радянських учбових закладах було відкрито класи бандури, де готують музикантів-професіоналів, хоч давня форма навчання подекуди залишилась і до наших днів.
Історія думи нараховує понад п'ять століть. За цей час з'явилася величезна кількість творів, які умовно можна поділити на кілька груп за темами.
1. У найдавніших думах (XVI — початок XVII ст.) мовиться про турецьку неволю («Плач невольника», «Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів із Азова»), про героїчну смерть козака («Хведір Безродний», «Іван Коновченко»), про щасливе повернення «козаків з неволі («Самійло Кішка», «Олексій Попович»). Місцем подій у цих творах є степ, море, турецьке місто, галера. їх герої — часто безіменні або легендарні постаті, тобто узагальнені художні типи (образи). Ці думи мають переважно лірико-драматичний характер і пройняті сумним настроєм.

У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз''єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури.

Та й за цих несприятливих умов культурний поступ в Україні не припинявся. Українська культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків, чуйно реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, що їх переживало українське суспільство. Одночасно з цим в Україні ширилися ідеї європейського Відродження, Ренесансу (від франц. Renaissance — Відродження) XIV — XVI ст. Це, передусім, були ідеї Гуманізму (від лат. hymanus — людський, людяний) і Реформації. Гуманісти виступали проти феодально-релігійної ідеології, церковних догм, проти підпорядкування життя людини церковним канонам, проти проповіді аскетизму, за право людини на вільний розвиток і земне щастя.

Діячі української культури, ґрунтуючись на рідній спадщині, зокрема часів Київської Русі, і виявляючи підвищений інтерес до античної культури, творчо запозичуючи ідеї європейського Відродження, намагалися вивільнити інтелектуальну діяльність людини з-під влади церкви, поширювати в народі освіту й наукові знання, підносити його людську гідність, розвивати українську мову й національну культуру. Для цього засновувалися школи, налагоджувалося книговидання, розвивалися світські науки — логіка, філософія, астрономія, природознавство, історія, література та ін. Нові, гуманістичні ідеї й стиль Відродження проникали в живопис, музику, театр та інші галузі мистецтва.

Отже, протягом XIV — першої половини XVII ст., в складних умовах роз''єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.