Вступ

Український культурний рух на початку ХХ ст.

Висновок

Список використаних джерел

Освіта. Захисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.
В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.
Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.
На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.

1. Гончарук Г. В. Культурологія: Навч. посіб. — Тернопіль: Карт-бланш, 2004. — 213 с.
2. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. — К., 1978. — С. 295.
3. Історія України в особах: Козаччина / Горобець В., Гурій В. — К.: Україна, 2000. — С. 30
4. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. С. М. Клапчук і ін. — 4-те вид., перероб. і доп. — К.: Знання-прес, 2002. — 351 с.
5. Культурологія. — Курс лекцій. / Під ред. А. Г. Баканурського і ін. — К.: ВД "Професіонал", 2004. — 208 с.
6. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994. — С. 188
7. Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994. — С. 47
8. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
9. Микола Кияниця. Українське бароко як явище світової культури // Образотворче мистецтво. −1990. — № 4.
10. Рассел Б. Історія західної філософії – К., 1994.
11. Рудницький О. П. Українське мистецтво у полі культурному просторі. — К, 2000. — С. 19
12. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.
13. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович і ін. — К.: Т-во "Знання" КОО, 2002. — 557 с.

Розвиток української культури відображав загальні процеси, що відбувалися в країні, і ці процеси мали складний та амбівалентний характер. Успішні досягнення були супроводжені значними труднощами та перешкодами, і сфера культури, зрозуміло, не була винятком. З одного боку, на неї впливав національно-визвольний рух, а особливо важливо було в період 1905— 1907 років, з іншого боку, російська царська влада здійснювала шовіністичну політику, спрямовану на русифікацію та репресії. Найбільший розмах ця політика набула після придушення революції, в період реакції.

Важливо також відзначити, що на початку XX століття розрив у розвитку культури в Україні поглибився: хоча деякі верстви суспільства намагалися досягти європейського рівня, переважна більшість населення не мала навіть базового знайомства з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень освіти в Україні був нижчий в порівнянні з середнім рівнем в Європейській Росії, де відсоток грамотних становив від 4 до 10%, в той час як у Московській та Петербурзькій губерніях він сягав 20%. Русифікаційна політика завдала серйозної шкоди освіті, заборонивши викладання українською мовою в університетах та перешкоджаючи прийому педагогів, які підозрювались у "мазепинстві" та "українському сепаратизмі". Багато з установ "Просвіту" були призупинені.

Початок нового етапу в розвитку української культури відзначився наприкінці XIX - на початку XX століття. Незважаючи на важкі випробування, що спіткали український народ, за словами М. Драгоманова, цей період був важливим для формування явища національної свідомості. Національна ідея стала більш виразною та об'єднала різні соціальні верстви та прошарки в одну загальнонаціональну культурну хвилю. Однією з центральних фігур того часу був Тарас Шевченко, який не лише об'єднав західно- та східноукраїнські території, а й закликав до національного прориву, виходячи із безнадії та відчаю до досягнення свободи для національного духу та культури. Українська культура стала більш загальнонаціональною, вона отримала новий імпульс для розвитку і вдосконалення своєї структури та професійного рівня.

Важливим символом цього періоду стало слово, яке виходило на передній план, підготовлюючи ґрунт для майбутніх боротьби за державність. Змінена національна свідомість спрямовувала зусилля на перегляд старих стереотипів історії, переважно через переосмислення минулого. Це переосмислення вражало своєю щирістю, відкритістю, суперечливістю та трагічністю, величчю поставлених завдань та стійкістю національного духу.