ВСТУП 3
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ТА ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТРУДОВОГО ПРАВА ЄС 7
1.1. Історія розвитку трудового права в Європі 7
1.2. Визначення поняття «працівник» в праві ЄС 18
1.3. Заборона дискримінації працівників країн ЄС у сфері праці та зайнятості 28
РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН МІЖ РОБОТОДАВЦЕМ ТА ПРАЦІВНИКОМ В ЄС 44
2.1. Основні стандарти ЄС у сфері захисту прав працівників у країнах ЄС 44
2.2. Захист відповідної категорії працівників у разі неплатоспроможності роботодавця 52
РОЗДІЛ ІІІ. ДОТРИМАННЯ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ЄС У РАЗІ ЇХ ЗВІЛЬНЕННЯ 54
3.1. Права працівників Євросоюзу у разі звільнення 54
3.2. Захист робітників у випадку банкрутства підприємства 55
РОЗДІЛ IV. ПЕРСПЕКТИВИ ТА ПРОБЛЕМИ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ТРУДОВИХ СТАНДАРТІВ ЄС В УКРАЇНІ 58
ВИСНОВКИ 69
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 71
Загалом розвиток соціальної політики на європейському рівні залежав від періодів розвитку самого ЄС і був циклічним. Різні вектори європейської соціальної політики відображали політичні та інституційні напруження в ЄС і власну суперечливу природу щодо доцільності заходів соціальної політики на загальному європейському рівні. Політики періодично поверталися до мінімалістського підходу, який базується на неоліберальній моделі, хоча поступово перевагу було віддано моделі соціальної справедливості.
В історичному розвитку європейської соціальної політики виділяють сім основних етапів.
1. Період неолібералізму або м'якого ігнорування (1952-1972рр.)
Розвиток європейської соціальної політики у перші 15 років з моменту заснування ЄОВС отримав у науці назву «м'якого ігнорування». З кінця 1950-х рр. поширеним було уявлення про отримання вигоди від зростання конкуренції в рамках створених європейських співтовариств. Причому вигода від конкуренції мала поширюватися і на всі географічні і соціальні сектори ЄС. Зокрема, на погляди засновників ЄЕС вплинули висновки Комітету Міжнародної організації праці 1956 р. У висновках чітко визначалася відсутність необхідності гармонізації соціальної політики на європейському рівні. Від відкриття єдиного ринку очікувалося співпадіння вигоди монополій з вигодами середніх та дрібних підприємців та споживачів, що мало би гарантувати також економічний та соціальний прогрес для всіх учасників, без необхідності соціального втручання у ринок. [1, с.47]
Разом із тим, у цей період все ж таки були зроблені деякі важливі досягнення у соціальній сфері. Яскравим доказом цього є розділ «Соціальна політика» у Римському договорі про заснування Європейського економічного співтовариства 1957 р. Крім того, статтею 123 ЄЕС було створено Європейський соціальний фонд як механізм структурної допомоги для покращення можливостей у сфері зайнятості. Проте внаслідок обмеженого фінансування фонд був змушений спеціалізуватися на питаннях зайнятості, перепідготовки працівників. Важливим досягненням у розвитку соціальної сфери стало також закріплення у зазначеному договорі свободи переміщення працівників, що вимагало впровадження однакових соціальних, податкових правил з громадянами для працівників-мігрантів, рівності у соціальному забезпеченні. Для реалізації цієї свободи у 1968 р. було прийнято Регламент 1612/68 про вільне пересування працівників усередині Співтовариства. Гострим питанням, пов'язаним зі свободою вільного пересування працівників, було закріплення можливості залишатися працівникам-мігрантам після завершення трудової діяльності у відповідній державі ЄС. Вирішенню цієї проблеми сприяло прийняття у 1970 р. Регламенту 1251/70/ЄЕС про право працівника залишатися на території держави-члена після закінчення трудової діяльності у відповідній державі. Ще одним важливим документом стало прийняття Регламенту 1408/71/ЄЕС щодо застосування схем соціального забезпечення до найманих працівників, до підприємців та членів їхніх сімей, що переїжджають у межах Співтовариства. Ці три регламенти упродовж тривалого часу були одними з основних елементів вторинного законодавства ЄС у сфері трудового та соціального права.
1. Вишновецька С. В. Міжнародні аспекти захисту прав людини в сфері праці / С. В. Вишновецька // Наукові записки. Серія «Право» / Остроз. акад. – Острог, 2012. – 563с.
2. Вісьтак М. Співвідношення норм національного і міжнародного трудового права / М. Вісьтак // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 9. – 573с.
3. Волохов О. С. Міжнародно-правове регулювання праці: поняття та принципи / О. С. Волохов // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – К., 2012. – Вип. 56. – 478с.
4. Гаєвая О. В. Щодо міжнародно-правового регулювання оплати праці / О. В. Гаєвая // Актуальні проблеми трудового права і права соціального забезпечення : тези доп. та наук. повідомл. учасн. V Міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 27–28 трав. 2013 р.). – Х., 2013. – 482с.
5. Гармонізація трудового законодавства України із законодавством Європейського Союзу / відп. ред. Н. М. Хуторян. – К. : Юрид. думка, 2010. – 304 с.
6. Гетьманцева Н. Д. Міжнародні договори у сфері праці / Н. Д. Гетьманцева // Науковий вісник Чернівецького університету. Правознавство. – 2012. – Вип. 147. – 472с.
7. Грекова М. Визначення поняття та ознак міжнародних трудових стандартів / М. Грекова // Право України. – 2011. – № 4. – 478с.
8. Грекова М. М. Характеристика правової природи впливу міжнародних трудових стандартів на національне законодавство / М. М. Грекова // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2013. – Вип. 40. – 247с.
9. Гуменюк І. О. Міжнародні стандарти в сфері соціального страхування / І. О. Гуменюк // Актуальні проблеми політики. – О., 2012. – Вип. 13/14. – 467с.
10. Довжук О. Місце міжнародного приватного трудового права в системі міжнародного приватного права / О. Довжук // Підприємництво, господарство і право. – 2013. – № 7. – 452с.
11. Жернаков В. В. Міжнародний аспект правового регулювання соціально-трудових відносин / В. Жернаков // Право України. – 2011. – № 4. – 367с.
12. Журавель В. Нормативно-правове регулювання взаємодії організацій працівників і роботодавців актами Міжнародної організації праці / В. Журавель // Публічне право. – 2012. – № 4. – 478с.
13. Зивс СЛ. Джерела права. М., 2011. – 456с.
14. Іваненко В.А., Іваненко B.C. Соціальні права людини і соціальні особливості держави. Київ., 2013. – 436с.
15. Іванов С.А. Проблеми міжнародного регулювання праці. Львів., 1964.
16. Ігітов І.В. Механізм реалізації Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод // Держава і право. 2010. №1. – 563с.
17. Ігнатенко Т.В. Міжнародне право / Під ред. Т.В. Ігнатенко, О.І. Тиунов. М., 2010. – 378с.
18. Іоннікова І. А. Міжнародні стандарти праці у сфері звільнень з ініціативи роботодавця / І. А. Іоннікова // Актуальні проблеми політики. – О., 2012. – Вип. 13/14. – 753с.
19. Козуб І. Г. Щодо визначення поняття «міжнародно-правові стандарти у сфері праці» / І. Козуб // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 2. – 437с.
20. Коробенко Н. П. Міжнародно-правове регулювання пенсійного забезпечення по інвалідності внаслідок загального захворювання / Н. П. Коробенко // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – К., 2012. – Вип. 57. – 467с.
21. Костюк В. Роль Організації Об'єднаних Націй та Міжнародної організації праці у міжнародно-правовому регулюванні трудової правосуб'єктності / В. Костюк // Публічне право. – 2012. – № 4. – 368с.
22. Краснов Є. В. Основні трудові права: міжнародні стандарти і законодавство України : [монографія] / Є. В. Краснов. – О. : Фенікс, 2012. – 178 с.
23. Лушникова М. В. Міжнародне й порівняльне трудове право і право соціального забезпечення: введення в курс : учб. посібн. / М. В. Лушникова, А. М. Лушников. – М. : Юрлітінформ, 2011. – 304 с.
24. Мамедова Р. Міжнародно-правові основи регулювання профспілкової діяльності / Р. Я. Мамедова // Публічне право. – 2013. – № 3. – 356с.
25. Мельник Н. С. Функція визначення загальної політики МОП / Н. О. Мельник // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 2. – 378с.
26. Міжнародне право. Основні галузі / за ред. В. Г. Буткевич. – К. : Либідь, 2012. – 816 с.
27. Міжнародне приватне право : підручник / за ред.: В. П. Жушман, І. А. Шуміло. – Х. : Право, 2012. – 320 с.
28. Новіков В. М. Міжнародний досвід становлення колективно-договірного регулювання трудових відносин / В. М. Новіков // Вісник господарського судочинства. – 2012. – № 3. – 467с.
29. Охорона праці: європейські і міжнародні стандарти та законодавство України (порівняльний аналіз) : у 2 т. – Х. ; К., 2010. – Т. 1. – 713 с.
30. Охорона праці: збірник актів acquis communautaire : у 2 т. – Х. ; К., 2011. – Т. 2. – 718 с.
31. Прилипко С. М. Конвенції та рекомендації Міжнародної організації праці як джерела права соціального забезпечення / С. М. Прилипко // Актуальні проблеми державного управління : у 2 ч. – Х., 2013. – № 2, ч. 2. – С. 219–225.
32. Прокопчук Ю. М. Міжнародно-правові аспекти охорони праці інвалідів / Ю. М. Прокопчук // Часопис Київського університету права. – 2010. – № 3. – 237с.
33. Процишен М. Врегулювання права на страйк на міжнародно-правовому рівні / М. Процишен // Юридична Україна. – 2010. – № 11. – 378с.
34. Середа О. Міжнародні стандарти з охорони праці: сучасний стан та перспективи адаптації законодавства України / О. Середа // Публічне право. – 2013. – № 2. – 384с.
35. Степанюк А. А. Міжнародне приватне право : підручник / А. А. Степанюк. – Х. : Кроссроуд, 2012. – 696 с.
36. Твердовський І. М. Заборона дискримінації у сфері праці: міжнародно-правовий аспект / І. М. Твердовський // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – К., 2011. – Вип. 51. – 467с.
37. Шашкова-Журавель І. О. Міжнародно-правові аспекти захисту праці осіб похилого віку / І. О. Шашкова-Журавель // Часопис Київського університету права. – 2009. – № 3. – 454с.
38. Юшко А. М. Міжнародні соціальні стандарти [Електронний ресурс] : навч. посіб. / А. М. Юшко, Н. М. Швець. – Х., 2013. – 121 с.
39. Cazes S., Nesporova A. Employment Protection Regulation and Labour Market Performance. Paris, 2014. – 674с.
40. Achiagbor D. EMU and the Shift in the European Labour Law Agenda: from «Social policy» to «Employment policy» // European Law Journal. 2012. №7. – 457с.
41. Bertola G. Job Security Employment and wages // European Economic Review. 2010. № 34. – 564с.
42. Gert N., Craig P., de Borca G. EU Law: text, cases, and materials. Oxford, 2012. – 376с.
43. Gomien D., Harris D., Zwaak L. Law and Practice of the European Convention on Human Rights and the European Social Charter. Strasbourg, 2013. – 674с.
44. Gordon P. The Evolution of International Human Rights: Visions Seen. Philadelphia, 2012. – 655с.
45. Guide to Labour and Social affairs. Madrid, 2011. – 542с.
Актуальність теми полягає в тому, що з давніх часів у всьому світі праця є важливою умовою життєдіяльності людей. Завдяки праці людина створює різноманітні матеріальні і духовні цінності, задовольняє свої матеріальні та моральні потреби шляхом вступу у відносини з іншими суб''єктами за трудовими угодами для виробництва матеріальних благ або надання послуг.
В сучасних умовах розвиток міжнародних зв''язків України, відкритість суспільства зумовили широку трудову міграцію працездатного населення до інших країн у пошуках роботи. Це в свою чергу, зумовлює необхідність врегулювання цих відносин і, крім того, створює підстави для удосконалення національного трудового законодавства з метою найбільшого наближення його до міжнародних норм (стандартів), які встановлені Міжнародною Організацією Праці (МОП) і застосовується як при регулюванні міжнародних питань, пов''язаних із застосуванням найманої праці, так і з метою вдосконалення національного законодавства.
Міжнародна організація праці (МОП) (англ. International Labour Organization) — спеціалізована установа Ліги Націй, а після Другої світової війни — Організації Об''єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 році урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. У 20 столітті першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
В роботі МОП беруть участь представники роботодавців, організацій трудящих та представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 185 країн.
МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й охорони здоров''я.
Безпосередньо впливають на розв''язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.
Вивчення порівняльного трудового права сприяє не тільки вдосконаленню знань з трудового права, але й сприяє здобуттю нових.
Слід зазначити, що наприкінці 1940-х pp. при обговоренні економічної інтеграції Європи соціальні питання входили до кола першочергових. У резолюціях Конгресу 1948 р. в Гаазі наголошувалося на тому, що «...великі зміни в нашій економічній та індустріальній організації, як і зміни у політичних перспективах, відчувають значну потребу у підтримці звичайних працівників усіх європейських держав». Визнавалося, що тільки об''єднана Європа може дати перспективу зростання стандартів життя та покращення соціальних умов. Серед довгострокових завдань та цілей такого Союзу значилися - мобільність ринку праці та вирішення проблеми впливу вільного переміщення на соціальні умови життя. Питання скасування економічних бар''єрів та свободи переміщення працівників розглядалися спільно з проблемами забезпечення повної зайнятості як економічної, соціальної та моральної необхідності, а також необхідності надання працівникам-мігрантам економічних і соціальних прав на рівні з громадянами.
Соціальні ідеї були закріплені в 1957 р. Римським договором про заснування Європейського економічного співтовариства, в якому, зокрема, було визначено, що Співтовариство та держави-члени мають сприяти покращенню умов праці та життя працівників. Поступово відбувалося становлення соціальної сфери та сфери зайнятості ЄС. У Договорі про заснування Європейського Союзу 1992 р. ці сфери визначалися як цілі діяльності ЄС. У цілому закріплення питань соціальної політики як однієї з цілей, на яких сфокусовано діяльність Євросоюзу, свідчило про існування європейського соціального виміру.
Соціальні положення були доповнені Лісабонським договором. Відповідно до ст. З ДЄС (у редакції за Лісабонським договором) Союз намагається забезпечити наявність конкурентної спроможності соціальної ринкової економіки, що прагне повної зайнятості й соціального прогресу, сприяє соціальній справедливості й соціальному захисту, рівності жінок і чоловіків, солідарності поколінь, економічному, соціальному й територіальному єднанню і солідарності держав-членів.
Основні цілі соціальної політики деталізуються у ст. 151 ДФЄС, зокрема: підвищення зайнятості, поліпшення умов життя й праці, що забезпечує їхнє вирівнювання при одночасному прогресі, адекватний соціальний захист, соціальний діалог, розвиток людських ресурсів. Для досягнення цих цілей Європарламент і Рада підтримують та доповнюють діяльність держав-членів шляхом запровадження заходів, які покликані заохочувати співробітництво держав-членів, у тому числі за допомогою ініціатив у сфері навчання, розвитку, обміну інформацією. Парламент і Рада можуть за допомогою директив встановлювати мінімальні вимоги, але в чітко визначених сферах (ст. 153 ДФЄС). Разом із тим, будь-яка гармонізація не передбачається.
Окрім розділу X «Соціальна політика», ДФЄС містить розділ IX «Зайнятість», в якому визначається компетенція ЄС у питаннях зайнятості. Відповідно до статей 145 та 147 ДФЄС Євросоюз спільно з державами розробляє скоординовану стратегію та заохочує співробітництво держав-членів, підтримуючи та, за необхідності, доповнюючи їхні заходи (статті 145, 147 ДФЄС). Проте заходи, приймати які уповноважені органи ЄС у сфері зайнятості, як і в галузі соціальної політики, не передбачають гармонізації законодавчих та інших положень держав-членів (ст. 149 ДФЄС).
Таким чином, трудове та соціальне право ЄС ніколи не входило до виключної компетенції ЄС, а залишалося предметом спільного ведення у сфері політики координації та співпраці. Це пояснюється великим розмаїттям стандартів життя та умов існування як у різних європейських країнах, так і в межах окремих держав. Трудове і соціальне право в широкому розумінні є основою соціальної політики ЄС та встановлюють положення щодо регулювання зайнятості, регламентуючи, зокрема, заборону дискримінації працівників за багатьма ознаками, забезпечуючи захист працівників при реструктуризації компанії-роботодавця, стандарти гідних та безпечних умов праці, а також регулювання соціального захисту громадян ЄС, забороняючи, серед іншого, дискримінацію у сфері соціального забезпечення.
Об''єктом дослідження виступає правове регулювання праці в Європейському союзі.
Предмет дослідження – юриспруденція як наука і її особливості в трудовому праві ЄС.
Мета дослідження полягає в описі основних особливостей правового регулювання праці в ЄС в порівнянні з Україною.
Завдання дослідження:
визначити особливості теоретико-правових засади та історичного розвитку трудового права ЄС;
вивчити різні шляхи, перспективи та проблеми імплементації трудових стандартів ЄС в Україні;
описати правове регулювання відносин між роботодавцем та працівником в ЄС.
Періодизації основних етапів становлення та розвитку трудового права ЄС пов''язані із формуванням спільної соціальної політики Союзу, роллю європейських соціальних партнерів у становленні трудового права, важливими віхами економічного, політичного та правого розвитку Європейського Союзу, проте не прив''язані до них жорстко в часі.
Трудове право ЄС є важливою складовою соціальної політики Союзу, тому автор приєднується до точки зору, що формування трудового права відбувалося у рамках спільної соціальної політики Союзу. Водночас зазначається, що ці поняття не є тотожними, оскільки соціальна політика охоплює більш широку сферу відносин.
У підрозділі відзначається, що відправною точкою еволюції соціальної політики ЄС та трудового права виступають окремі положення Договору про створення Європейського об''єднання вугілля та сталі 1951 року, а не Римського договору 1957 року. У рамках економічної мети нового Об''єднання вирішуються деякі питання трудового права, що стосуються оплати праці, вільного пересування працівників, питань забезпечення зайнятості працівників.
Незважаючи на позицію окремих країн, поступово держави-члени усвідомлюють, що економічна політика не може розвиватися без удосконалення соціальної складової Співтовариства. Важливим у цьому відношенні стає Єдиний європейський акт, яким внесено суттєві зміни до Договорів (зокрема, Римський договір доповнено ст. 118 а), яка дала поштовх для розвитку законодавства ЄС в сфері охорони праці).
Важливе значення для розвитку соціального і трудового законодавства ЄС мала Хартія Співтовариства про основоположні соціальні права трудящих 1989 року, яка закріплює широкий спектр основних трудових і соціальних стандартів. Хоча Хартія і не набула обов''язкової юридичної сили, вона визначила подальший шлях розвитку трудового права Співтовариства.
У 1992 році був прийнятий Договір про Європейський Союз. Через опозицію Великобританії та з метою досягнення консенсусу соціальні питання були викладені в Протоколі про соціальну політику, в якому було визначено рамки діяльності соціальних партнерів у трудовій сфері на наднаціональному рівні. Так, зокрема закріплено перелік питань, з яких Комісія при прийнятті актів законодавства зобов''язана консультуватися із соціальними партнерами та враховувати їх пропозиції.
Подальший розвиток трудового права ЄС пов''язується з прийняттям Хартії про основоположні права ЄС 2000 року, в якій закріплюються основні трудові стандарти. Після ратифікації Лісабонського договору 2007 року, Хартія наділяється такою ж правовою цінністю як і Договори. Із прийняттям і набуттям юридичної обов''язковості Хартією ЄС про основоположні права, трудове право виходить на якісно новий етап розвитку.
