Вступ 2
1. Історія військової медицини Україні 3
2. Роль українських лікарів у розвитку військової медицини, медичної науки і освіти 6
3. Військова медицина в незалежній Україні 9
Висновки 13
Список використаних джерел 15

Процес створення, становлення і розвитку української військової медицини впродовж 1991-2004 рр. умовно можна розділити на три етапи. Перший з них (листопад 1991 - листопад 1993 рр.) - це етап підготовки і початку практичного становлення української військової медицини в незалежній державі. Медичну службу Збройних Сил незалежної України, керівним органом якої на той час було Військово-медичне управління (ВМУ) штабу Тилу, очолював генерал-майор Г.В. Циганок, перший генерал медичної служби у нашій державі. Заступником начальника ВМУ був полковник медичної служби Л.М. Павловський. Головними складовими цього важливого в новітній історії військової медицини України етапу були: усвідомлення необхідності створення в збройних силах нової організаційної структури медичної служби; створення і затвердження концепції реформування медичних військових формувань колишнього СРСР, що були дислоковані та території України, та опрацювання шляхів практичної реалізації цієї концепції.
Впродовж 1992 р. та першої половини 1993 р. в Україну за власним бажанням повернулася велика група військових лікарів-українців для подальшого проходження військової служби у рідній державі. Відповідні структури ВМУ займалися їх прийомом та підготовкою документів для наступного призначення на відповідні посади. Першим кроком ВМУ штабу Тилу ЗС України в плані практичного створення української військової медицини було реформування медичної служби трьох військових округів (Київського, Одеського і Прикарпатського) та частин, з'єднань і об'єднань Військово-Повітряних Сил (ВПС), військ Протиповітряної Оборони (ППО), 43 ракетної армії, залізничних військ, військово-будівельних органів та Чорноморського флоту колишнього СРСР у медичну службу ЗС України. Медичні служби зазначених вище військових об'єднань були самостійними одиницями і підпорядковувались начальникам тилу військових округів, а зі спеціальних питань - Центральному військово-медичному управлінню Міністерства оборони СРСР. Постачання медикаментів і медичного майна було повністю централізованим [5].
На цей же період припадає і початок створення в Україні національної системи військово-медичної освіти і науки: створення організаційного ядра Військово-медичного відділення при Українському державному медичному університеті імені О.О. Богомольця (ВМВ при УДМУ), опрацювання штату ВМВ , методик і технологій навчально-педагогічного процесу, навчальних планів і програм підготовки слухачів, затвердження і введення в дію штату ВМВ , перший набір до ВМВ слухачів (липень-серпень 1993 р.). В організації цієї роботи основну роль відіграли викладачі військових кафедр Київського медичного інституту імені О.О. Богомольця, Київського інституту удосконалення лікарів, а також військові медики - вихідці з України, які проходили службу в різних регіонах колишнього Радянського Союзу і повернулися на Батьківщину. Це генерал-лейтенант медичної служби В.В. Пасько, полковники медичної служби А.О. Буханевич, І.П. Дмитренко, М.Г. Лагус, Б.Є. Лісничий, Б.А. Клішевич. В.І. Осадчук, Ф.І. Панов, В.П. Печиборщ, Я.Ф. Радиш, А.І . Романенко, Ю.Г. Сіренко, Ю.М. Скалецький, В.П. Токарчук, В.М. Гулько, В.В. Солярик, О.І. Заєць, В.В. Трохимчук, О.І. Щербак, О.Г. Шекера, В.М. Денисенко, В.Д. Пінчук, В.М Величко, полковники П.Л. Бауман, І.Т. Нечаєнко, О.П. Шелех, О.Г. Корнієнко та ін.

Список використаних джерел

1. Про створення Української воєнно-медичної академії : Постанова Кабінету Міністрів України від 16.10. 1995 No 380. URL http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP950820.html.
2. Власенко О.М., Скибінська Т.Р., Москаленко В.В. Підготовка лікарів для Збройних сил України. URL : https://web.archive.org/web/20141208072232/http://www.nmu.edu.ua/e8.php.
3. Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця. Нариси історії ФПЛЗСУ. URL : http://nmuofficial.com/zagalni-vidomosti/fakultety/pidgotovky-likariv-dlya-zbrojnyh-syl-ukrayiny/narys-istoriyi-fplzsu/.
4. Командування медичних сил третє за чисельністю в ЗСУ. Інтерв’ю АрміяFM начальник Головного медичного управління ЗС України генерал-майор медичної служби Ігор Хоменко (5 березня 2020 р.). URL : http://www.armyfm.com.ua/ komanduvannya-medichnih-sil-tretye-za-chiselnistyu-v-zsu/.
5. Підготовка офіцерів запасу. Історія УВМА. URL : https://drive.google.com/file/d/1ZleZOJ54slUIN87_Xp_
NSWpS06SEIqSf/view.

Вступ

Історія медицини як галузь науки на землях України пройшла складний і важкий шлях. Описання в літописах діянь монахів-лічців Агапіта, Пантелеймона, Феодосія та інших можемо вважати одними з перших зачатків для пізніших «словників українських лікарів», подібні описання перших лічців-лікарів становлять початки всесвітньої історії медицини. Матеріали до історії народної медицини, монастирської, козацької, цехової медицини знаходяться в давніх рукописах і першодруках.
Проте Україна, позбавлена державності, не могла стати на шлях нормального розвитку своєї культури, науки і освіти. Протягом століть поневолення наукові установи знаходилися в руках влади, переважно вороже настроєної до культури і мови корінного українського населення. Згадаймо хоча б Валуєвський та Емський укази царського режиму, ліквідацію польською санаційною владою українських кафедр у Львівському університеті та numerus clausus на прийом студентів-українців.

Висновки

На основі проведеного дослідження варто зробити наступні висновки:
На теренах підросійської України першим науковцем – істориком медицини можемо вважати Петра Пелехіна (1790-1871, уродженець Черкащини) – професора Петербурзької медико-хірургічної академії та медичного класу Києво-Могилянської академії, який викладав історію медицини. Проте тривалий час історія медицини, як і всі медичні науки, розвивалися на українській землі неукраїнцями, мовою панівних держав і в їхньому дусі, як російська, австрійська або польська наука.
Історію медицини на українських землях досліджували російські автори (В.Рихтер. История медицины в России. М. 1814,1820; Оранский В.С. Материалы для истории отечественной медицины. М. 1866; Куприянов Н. История медицины в России в царствование Петра Великого. СПб. 1872; Материалы для истории медицины в России.Вып.1. СПб. 1981; Змеев Л.Ф. Былое врачебной России. СПб 1890; Чтения по врачебной истории России. СПб 1896; Материалы к истории медицины в России. М. 1907; Старинные памятники медицинской письменности. М. 1911 та ін.), проте трактували її як історію виключно російської медицини. Подібно характеризувалася історія медицини у київських виданнях того часу (Лесеневич В.М. Очерки из истории медицины. Киев. Вып.1. 1895; Вып.2. 1896).
Мало активізувався розвиток медико-історичної науки з відкриттям в підросійській Україні університетів – Харківського, Київського та Одеського. Історією медицини займалися професори В.О.Караваєв (1811-1892), Микола Козлов (1814-1889),Олександр Вальтер (1817-1889), Хрістіан Гюббенет (1822-1873), Карл-Георгій Гейбель (1839-?), Фрідріх Мерінг (1822-1887). В більшості інонаціональні професори висвітлювали питання всесвітньої історії медицини.
Наприкінці ХІХ ст. відомим на українських землях істориком медицини став Савелій Григорович Ковнер (1837-1896, уродженець м. Вільна). Він вчився в рабинській школі, був викладачем єврейського училища, опісля закінчив Університет св. Володимира і став земським лікарем, працював довгий час у м. Ніжині, згодом у Києві. Знав багато мов, в тому числі стародавніх, підготував основані на першоджерелах фундаментальні праці із всесвітньої історії медицини