ВСТУП

1. Історія стародавньої риторики

2. Риторика в середньому столітті та в епоху Відродження. Розквіт риторики у Західній Європі та в Росії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Найбільшим майстром усної, по перевазі політичної, мови став великий афінський оратор Демосфен (385 - 322 рр..). На початку свого творчого шляху Демосфен виступав із судовими мовами, але надалі він усе більше втягувався в бурхливе політичне життя Афін. Незабаром він став ведучим політичним діячем, часто виступаючи з трибуни Народних зборів. Улітературній спадщині Демосфена (до нас дійшла 61 мова, але не всі, мабуть, є справжніми) саме політичні промови визначають його місце в історії грецького ораторського мистецтва.
Найвидатнішим афінським оратором класичної епохи в області судового красномовства був, безсумнівно, Лісій (бл. 415-380 рр.. До н. Е..). Він заклав основу жанру судової мови, створивши своєрідний еталон стилю, композиції і самій аргументації - наступні покоління ораторів багато в чому йому випливали. Особливо великі його заслуги в створенні літературноїмови аттичної прози.
Що в жанрі судового красномовства зробив Лісій, то в жанрі урочистого красномовства зробив Ісократ (бл. 436 - 338 рр..), Який походив із заможної колись, але розорилася афінської родини. Особливістю стилю Ісократа є складні періоди, що володіють, однак, ясною і чіткою конструкцією і тому легкодоступні для розуміння[2,c. 89].

1. Антологія сучасної риторики. Навчальний посібник. Відп. редактор та упорядник професорМ.І.Панов. К., 2010.- 345 с.
2. Дюбуа Ж., Эделін Ф. Загальна риторика. – К., 2009.- 389 с.
3. Єрмоленко С. Я. Нариси з української словесності. Стилістика та культура мови. – К., 2009- 567 с.
4. Зязюн І. А., Сагач Г М. Краса педагогічної дії. – К., 2007.- 321 с.
5. Іванова С. Ф. Шлях до сучасної риторики. – К., 2008. – 289 с.
6. Качуровський І.А. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тропи.–К., 2011. – 278 с.
7. Клюєв Е. В. Риторика. Інвенція. Диспозиція. Элокуція. – К., 2010.- 432 с.
8. Корж Н. Г., Луцька Ф. І. Із скарбниці античної мудрості. – К., 2008. – 213 с.
9. Корнилова А. Н. Риторика – мистецтво переконувати. – К., 2008.- 456 с.
10. Кочан І. М. Лінгвістичний аналіз тексту. –Л., 2009. – 567 с.
11. Кошанский Н.Ф. Загальна риторика. – Харків.,2011.- 456 с.

Вчення красномовства виникло з узагальнення і систематизації тих прийомів і методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що одержали широке розповсюдження в античній Греції з її розвитим політичним життям і боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їх фактами, впливати не тільки на розум, але й на почуття й емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення.

От чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго до того, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні і моральні основи й принципи, на які повинні спиратися суперечка, діалог, диспут або полеміка. Точніше кажучи, ці принципи й методи формувалися поступово в процесі узагальнення і систематизації тих прийомів, доводів і способів ведення полеміки або диспуту, що практикувалися в публічних промовах.

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький поет, філософ і лікар Емпедокл (біля 490–430 р. до н. е.). Вихідці з грецьких поселень у Сицилії ритори Коракс і Тисій склали перші систематичні посібники з красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, у якому головну роль грало знання законів і звичаїв, у Давній Греції розробляються прийоми політичного і художнього красномовства[1,c. 103].

А саме: вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на питання, говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього опонента), сперечатися проти очевидності, збивати і плутати супротивника в суперечці.

Не можна сказати, що зростання інтересу до риторики, притаманне нашому часу, не має соціальних коренів. Адже протягом століть Європу турбували релігійні, цивільні і міжнаціональні війни. Але після розгрому нацизму майже півстоліття на її території панував мир, а риторичні доводи особливо сильні, коли мовчить зброя. І все ж розквіт риторики має свої, більш важливі причини.

В останній третині XIX ст. загальним напрямком мистецтва став імпресіонізм, а потім символізм. Абстрактні класифікації різних видів знаків отримували, таким чином, матеріальне втілення в мистецтві, насамперед у поезії, наділеною величезної впливає силою. Поступове розуміння того, що досвід античної та середньовічної риторики необхідно вивчати, відроджує інтерес до давно забутого інвентарю виразно-зображальних засобів.

З'являється фундаментальна праця. Це книга Г. Лаусберга «Керівництво з літературної риторики».

Отже, повільно, але неухильно зростає розуміння того, що успішний досвід використання риторичних засобів може залежати не тільки від таланту та інтуїції, а й від незаслужено забутих теоретичних знань. Це призводить до появи ряду робіт, що виражають безпосередні рекомендації відродити риторику в тій чи іншій формі. Про це писали У. Кроль, Г. Ліч, Б. Штольт, К. Лахман, M. Л. Гаспаров, С. І. Гиндин, А. К. Авеличев, і інші вчені. Іноді лунають і дуже різкі голоси,що протиставляють риторику всім іншим видам словесності. Так, Т. Конлі пише в огляді «Про деякі істотні досягнення у вивченні риторики»: «Ми вступили в новий період історії ідей, коли відродження інтересу до риторики - це результат консенсусу між мислячими людьми, що панівні філософські та наукові методи і принципи застаріли, вичерпали себе або збанкрутували».