ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………………..3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНА БАЗА ДОСЛІЖЕНЬ СПІЛЬНОЇ БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ
1.1. Підходи до трактування поняття «безпекова політика»………………5
1.2. Спільна безпекова політика ЄС у теоріях європейської інтеграції…...9
1.3. Зародження і поширення ідеї «об’єднаної Європи»………………….14

РОЗДІЛ 2. УМОВИ ВИНИКНЕННЯ І ҐЕНЕЗА НОРМАТИВНО – ПРАВОВОЇ БАЗИ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТА БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2.1. Причини і передумови уніфікації політики безпеки європейських держав………………………………………………………………..…...…17
2.2. Формування та еволюція нормативно – правового фундаменту спільної політики безпеки і оборони…………………………..……………………20
2.3. Інституційно – правовий механізм безпекової сфери ЄС……………….24
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………...…29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………………..32

1.2. Спільна безпекова політика ЄС у теоріях європейської інтеграції

Наукові парадигми міжнародних відносин, як правило, головним актором визначають державу, коли йдеться про проблеми війни і миру, тому розвиток спільної безпекової і оборонної політики ЄС є певним викликом існуючим теоріям. Відтак, питання наукового пояснення вказаного феномену розглядається в рамках різноманітних підходів.
З позиції структурного реалізму, Європейський Союз не спроможний проводити вдалу безпекову політику, тому поглиблення його інтеграції в цьому напрямку є недоцільним [10, с. 25—26]. Частина дослідників в рамках реалізму трактують зародження спільної безпекової політики ЄС як форму прояву балансу сил [12, с. 7]
Неолібералізм, який акцентує увагу на економічних аспектах, теж не може належним чином дати пояснення розвитку державами – учасницями співпраці у безпековому напрямі. Неоліберальні трактування зосередженні на поясненні відсутності війни та наявності миру в багаторівневих і багатосторонніх організаціях. Представники даного напряму вважають, що військовим питанням відводиться надто багато уваги у вивченні міжнародних відносин, натомість доцільно фокусувати увагу на вивченні «мирних» аспектів.
У межах конструктивізму міжнародні відносини розглядаються відштовхуючись від норм і цінностей, а тому, з цього погляду, інтеграція у сфері безпеки є цілком природною. У той час, як неореалісти та неоліберали схильні до думок про те, що держави мають більш – менш усталені преференції, які зазнають впливу таких чинників, як національні інтереси чи міжнародна система, конструктивісти переконані у соціальній сконструйованості таких преференцій на основі ідей, ідентичності, нормативних переконань і соціалізації, які постійно еволюціонують. Щоправда, конструктивізму бракує теоретичних напрацювань, а це є причиною його дещо ідеалістичного спрямування, від чого страждає аналітичний аспект [1].
Федералізм є однією з перший теорій безпосереднього вивчення євроінтеграційних процесів в цілому і оборонно – безпекового аспекту зокрема. Суть класичного федералізму в контексті євроінтеграції полягала в підпорядкуванні національних управлінських структур наднаціональним органам влади, які належало створити. Як зазначає В.В. Копійка, формування європейської федерації бачилося як одноразовий міжнародно – правовий акт. Інакше кажучи, передбачалося утворення федеративної держави і перетворення держав – членів на складові суб’єкти такої федерації. Однак практичного втілення така ідея не знайшла через неготовність європейських держав до відмови від свого суверенітету [3, c. 21]. На нашу думку, ідея класичної федерації була поспішною, оскільки розглядалася як загроза національним інтересам, особливо у державах з багатовіковою традицією державності. Крім того, вважаємо за доцільне поступове створення наднаціональних органів влади по мірі необхідності в ході поглиблення інтеграції, а не для її пришвидшення. Ймовірно, такою логікою згодом й керувалися прихильники федералізму модернізувавши його у так званий «інтегральний» федералізм. Оновлена концепція розглядає інтеграцію як взаємодію європейських соціумів, що включає широку участь регіонів та національних меншин, які розглядалися як базові складові, що візьмуть на себе значну частину функцій держави [3, c. 21]. Щодо безпекової політики, то саме цей аспект інтеграції є доволі сильним аргументом прихильників федералізації Європи й сьогодні, оскільки поглиблена економічна інтеграція ставить об’єктивну вимогу уніфікації політики у сфері безпеки і оборони.
Впливовими серед євроінтеграційних теорій вважаються функціоналізм та неофункціоналізм. Функціоналізм базується на ідею про більш ефективне управління в гуманітарній сфері фаховими спеціалістами, що часто критикується за не демократичність. Такий підхід, на думку прихильників зазначеної теорії, дасть змогу раціональнішого розподілу ресурсів і мінімізації ризиків виникнення конфліктних ситуацій. За формою управлінські інституції, на думку функціоналістів, мають відповідати своїм функціям. З функціоналізму витікає неофункціоналізм – теорія, яка акцентує увагу на дослідженні недержавних акторів управління (групи інтересів, Європейська Комісія тощо). Один із засновників неофункціоналізму Е. Хаас вводить поняття «переливу», що означає появу неочікуваного ефекту внаслідок раніше прийнятих інтеграційних рішень, що веде до потреби розширення сфер та інтенсивності інтеграції. У неофункціоналізмі перевага надається регіональному управлінню, на відміну від технократичного пріоритету функціоналізму [1, с. 92 – 93]. Відзначимо, що ефект «переливу» у теоріях неофункціоналістів не стосувався безпекової сфери, адже даний напрям не розглядав інтеграцію у цій сфері. Даний напрямок критикують за нехтування внутрішніми державними процесами й надто малу увагу до міжнародного контексту, а також його відбиття на інтеграційних процесах, зокрема і в сфері безпеки. Суттєвою перевагою неофункціоналізму можемо вважати розгляд процесів прийняття рішень на усіх рівнях, а також дослідження ролі груп інтересів, транснаціональних компаній, інших неофіційних акторів у зазначених процесах [4, c. 35 – 37].
Одним із головних наукових напрямків дослідження спільної безпекової політики ЄС є так званий міжурядовий підхід (інтерговерменталізм). Стенлі Гофман, – один із перших представників цього напряму, вважав інтеграцію в політичних сферах можливою тільки при умові, що вигоди від неї переважатимуть затрати. Разом з тим, згідно вченому, таке правило не буде стосуватися сфери «високих політик», тобто основоположних, куди Гофман відносить і безпекову політику [6, c. 26]. Науковець вважає, що відмінності між державами – учасницями будуть збільшуватися з огляду на такі обставини як закономірний плюралізм європейських соціумів, їх небажання поступатися національними інтересами можуть негативно відобразитися на подальшій інтеграції. Проте, критики міжурядового підходу заперечують ЄС як міжурядову систему і розуміють його складнішою структурою. Вони закидають інтерговерменталістам перебільшене зосередження уваги на диференціації. Адже це призвело до ігнорування фактів пов’язаних з отриманням державами ЄС певної доданої вартості внаслідок інтеграції [20].
У рамках зазначеного підходу сформувався ліберальний міжурядовий підхід (Ендрю Моравчик), згідно якого, окрім держав, варто брати до уваги й інших акторів, що можуть впливати на вироблення різних політик. Одначе за державами вчений залишає пріоритет на остаточне рішення. Безпекова політика в рамках підходу розглядається як недоцільна для інтеграції. Узагальнивши положення ліберального міжурядового підходу, можемо дійти висновку, що його суть зводиться до того, що мотивацією до інтеграції є державні інтереси. Г. Оянен припустив спроможність обґрунтування наявності спільної безпекової політики міжурядовим підходом у разі нівелювання різниці між «високими» і «низькими» політиками. Інтеграція є цілком можливою при умові реалізації національних інтересів учасниками інтеграційного процесу [1].
Авторитетний дослідник оборонної і безпекової політики ЄС Джоліон Говорт пропонує власне бачення європейських інтергаційних процесів і пропонує теорію «наднаціонального міжурядового підходу». Суть його у зростанні «брюселізації» – стабільній тенденції щодо прийняття найважливіших рішень у бельгійській столиці, де розміщені міжурядові управлінські структури ЄС [11, с. 30].
Крім зазначених підходів до розуміння спільної безпекової політики, існують й інші. Тож розглянемо і їх.
Варті уваги й теорії інституціоналізму, які не лише пояснюють і передбачають подальші процеси СПБО, а й роблять спроби спрогнозувати ймовірну поведінку головних акторів у даній сфері.
Існують й альтернативні теорії пояснення СПБО ЄС. Так, існує гіпотетична модель, у якій міжнародні актори представлені у формі бюрократичних автономних одиниць. Така автономія є наслідком, по – перше, законності цінностей, які вони презентують; по – друге, контроль цих організацій над інформацією і спеціальними знаннями. З такого погляду, ЄС має цілком достатньо високий рівень автономності та можливостей щодо впливу на держави – учасниці [1].
Факт існування наднаціональних органів, глобалізаційні тенденції та доцентрові сили, що виникають внаслідок діяльності зацікавлених акторів ведуть до делегування ЄС усе більших повноважень. Особливо це стосується безпекової політики, адже такий підхід цілком відповідає принципу субсидіарності. Тож, через СПБО ЄС стане спроможним керувати військовими потужностями держав – учасниць для захисту їх інтересів і союзу в цілому. Вдатися до застосування сили ЄС може у випадку загрози стабільності поблизу своїх кордонів [7, с. 198].
Підхід «безпекового управління» окреслює п’ять чинників, які притаманні СПБО ЄС: поява поліархічного управління внаслідок розвитку СПБ ЄС і перехід до високоінституціоналізованого стану на заміну міжурядовому; збільшення рівня фрагментування моніторингу, забезпечення і координації у сфери безпеки; високий рівень інституціоналізованості СПБ; укріплення спільних ідей і норм ЄС; наявність спільної мети і розвиток безпекової політики в ЄС [ 20].
На завершення огляду підходів до трактування феномену європейської безпекової політики візьмемо теорію мереж політики, згідно якої мережі політики – це арени зіткнень і поєднань інтересів різноманітних акторів, де відбувається вироблення і прийняття рішень. Політичні мережі на наднаціональному рівні ЄС є дуже ефективними у сферах, яким притаманна певна закріпленість тих чи інших політик; де наявна чітка система процедур щодо ухвалення рішень, які є корисними для всіх учасників [4, с. 75].
Підсумовуючи, відзначимо, що виникнення і розвиток СПБО ЄС стало викликам існуючим теоріям міжнародних відносин, які відводили головну безпекову роль державам. Відтак у рамках існуючих теорій почалися спроби теоретичного обґрунтування даного феномену.
Так, структурний функціоналізм, інтерговерменталізм та близькі до них течії скептично оцінювали можливості успіху в побудові спільної європейської системи безпеки. Неолібералізм відчув значний теоретичний голод у поясненні СПБ ЄС і не в змозі адекватно оцінювати і пояснювати інтеграційні тенденції в безпековій сфері.
Крім того, починають виникати нові підходи: «міжурядовий підхід», інституціоналізм, «підхід безпекового управління», теорія «мереж політики».
Найбільш системним видається федералістський напрямок, втілення теоретичних положень якого, одначе, гальмувалося надто поспішним прагненням глибокої інтеграції, а відповідно і різким звуженням суверенітету держав – учасниць.

1.3. Зародження і поширення ідеї «об’єднаної Європи»

Ідея «об’єднаної Європи» доволі давня і ґрунтується на тезах про цивілізаційну спільність і культурну спорідненість народів. Розпад Римської імперії не став на заваді перетворенню Європи на важливий економічний, політичний і культурний центр, хоча даний перехід відбувався століттями [19, c. 6].
Найбільш ранньою пропозицією втілення цієї ідеї був проект «Християнської республіки» француза П. Дюбуа. Наступна така ініціатива походить від короля Іржі Побебрада (1458 – 1471 рр.), який намагався популяризувати ідеї об’єднання серед європейських правителів. Найпершим завданням такого об’єднання мав бути захист від могутніх і агресивних держав. Ту ж думку прослідковуємо у «Великому проекті» (1639р.) герцога Сюллі, що передбачав утворення Федерації європейських держав. Згодом виникли пропозиції утворення загальноєвропейських управлінських органів. У 1693 році англієць У. Пенн висуває ідею європейського парламентаризму. На його думку, «мозаїка держав у Європі» має стати історією. Видатний філософ Є. Бентам йде ще далі, запропонувавши створення спільної європейської армії [12, c. 9].
У 1814 році французький утопіст Анрі Сен – Сімон розробив проект політичної інтеграції Європи, очолюваної євромонархом, зі спільним урядом і військом. В кінці XIX ст. план майбутнього політичного союзу запропонував один з найбільш відомих вчених-міжнародників того часу – К. Блунтшлі (Швейцарія). В опублікованій в 1878 р. статті під назвою «Організація європейського союзу держав» він пропонував запровадити даний союз під управлінням Федеральної ради і Сенату, що обирається прямими виборами. Позитивне ставлення до європейської ідеї «об’єднання» в середні віки висловлювали італійський поет Данте, англійський філософ У. Оккам. До них приєдналися Вольтер, В. Гюго, Г. Лейбніц, Ж. Ж. Руссо і багато інших [12, с. 10].
Укладенням Вестфальського трактату 1648 року визнано рівноправність усіх тодішніх європейських держав, прописано колективні дії у разі агресії і передбачено мирне вирішення суперечок між європейськими державами. Визначними подіями у даному контексті стали результати Віденського конгресу (1815р.), Паризького конгресу (1856р.), Берлінського конгресу (1878р.), Гаазьких конференцій миру 1899р. і 1907р. Підсумкові документи перелічених міжнародних конференцій є фундаментом міжнародного права. Разом з тим, зближення європейських держав століттями гальмувалося створенням конкуруючих між собою військово – політичних блоків, що вилилося у дві світові війни. Тільки після цього почалася реальна співпраця у напрямку зближення політик європейських держав [19, c. 6].
У міру утвердження ідей конституціоналізму принципи демократії починають проникати і в проекти устрою майбутньої «єдиної Європи», де вони набувають більш конкретних обрисів. Найбільший проект початку XX ст. – це проект Сполучених Штатів Європи, що з’явився в роки Першої світової війни. Він пропонував перебудувати відносини між європейськими країнами за зразком США. Цей проект залишається в центрі уваги і на наступних етапах розвитку європейської ідеї. У міжвоєнний період (1919-1939 рр.) відбувається організаційне об’єднання прихильників європейської ідеї, до сих пір розвивалася окремими, ізольованими один від одного мислителями. Під керівництвом австрійського політика, графа Куденхове – Калергі в 1923 році був створений Пан’європейський союз, який користувався активною підтримкою французького уряду і закликав до Пан’європейського маніфесту 1924 року до створення Сполучених Штатів Європи. Одним із засновників Пан’європейського союзу, видатним французьким державним діячем, Аристидом Бріаном, в 1929 р. був висунутий так званий план Бріана, в якому вперше була чітко сформульована основа об’єднання Європи на ґрунті «федеративний зв’язок» і «спільного ринку» як економічного базису, а не тільки в цілях боротьби проти «спільного ворога» або запобігання внутрішніх конфліктів. Важливими цілями цього плану був підйом економіки і підвищення рівня життя європейців. Озвучені А. Бріаном ідеї в 1930 р. були викладені в офіційному меморандумі французького уряду, адресованому іншим членам Ліги Націй. Меморандум пропонував створити організацію Європейський Союз з вищим політичним органом – Європейська конференція – в складі представників держав-членів і виконавчим органом – Європейський Комітет [12, с. 10 – 11].
Як бачимо, відбулася зміна політичної основи і змісту ініціатив: якщо в середні віки потреба об’єднання обґрунтовувалася головним чином зовнішньою загрозою, то в новий час на перше місце вийшло припинення воєн на континенті.
Впродовж останніх років країни Європи в межах Європейського Союзу переходять від переважно економічних до врівноважено-системних, багатобічних відносин, серед яких все виразнішим стає принципово новий рівень – воєнно-політична інтеграція, співробітництво в питаннях безпеки та боротьби з тероризмом. З другої половини ХХ ст. практично всі регіони світу орієнтуються у своєму інтеграційному розвитку на країни ЄС, не завжди успішно намагаючись повторити шлях національних держав Європи до створення ефективного наддержавного утворення, яке зачіпає одночасно як політичну та економічну, так і воєнну сфери[17, c. 53].
В сучасних процесах європейської політичної інтеграції фактор європейської культурної ідентичності грає величезну роль. Використання в категорій "європейської ідентичності" і "європейських цінностей" показує, що цивілізаційний елемент є перманентно присутнім у відносинах європейських та низки інших країн як з ЄС, так і з НАТО. Останні фази розширення ЄС та НАТО на Центральну і Східну Європу з точки зору цивілізаційного підходу варто розцінювати як закономірний етап повернення народів цих країн у єдину європейську «родину» [5, c. 8 – 9].
Як бачимо, ідея європейської інтеграції пройшла тривалий еволюційний шлях від пропозицій об’єднання для захисту територій до створення галузевих структур для управління і координації у різних сферах; від ідей про християнську республіку до ідей багатоманітності, в тому числі й конфесійної; від аристократично – монархічних уявлень про керівну еліту до демократичних.
Разом з тим, можна зауважити значний вплив цивілізаційного фактору щодо підбору кандидатів на інтеграцію.


РОЗДІЛ 2. УМОВИ ВИНИКНЕННЯ І ҐЕНЕЗА НОРМАТИВНО – ПРАВОВОЇ БАЗИ СПІЛЬНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ТА БЕЗПЕКОВОЇ ПОЛІТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
2. 1. Причини і передумови уніфікації політики безпеки європейських держав
Європейська система колективної безпеки набула стрімкого розвитку і поглиблення співпраці внаслідок геополітичної ситуації після Другої світової війни. Розташування фігур на геополітичній шахівниці окреслювало формування двох антагоністичних блоків між колишніми союзниками.
Безпосередніми поштовхами у напрямку поглиблення співпраці у безпековій і оборонній сфері стала низка наступних подій [2, c. 36].
1) Зіткнення інтересів Радянського Союзу й західних країн по «іранському питанні». У 1941 році Лондон і Москва окупували Іран з метою випередити у цій справі Гітлера. Однак після війни радянські війська не поспішали покидати територію країни, оскільки військово – політичне керівництва СРСР розглядало країну як плацдарм для подальшої окупації країн Перської затоки. Великобританія не могла змиритися з таким конкурентом у «своїй» зоні впливу. Ескалація конфлікту загрожувала застосуванням ядерної зброї. Принаймні США оголосили про таку готовність [11, c. 63].
2) Того ж року В. Черчіль виголошує свою знамениту «Фултонську промову», у якій головною думкою є консолідація демократій проти тоталітаризму і його сателітів. Виступ британського прем’єра у Москві розцінюють як заклик до війни.
3) Підтримка Радянський Союзом комуністів у громадянській війні у Греції, які, всупереч референдуму (1946), що підтримував збереження монархії, дестабілізували становище в країні. Головним чином, радянська допомога комуністам здійснювалася через Югославію і Болгарію.
4) 8 березня 1947 року президент США Г. Трумен звернувся до Конгресу з проханням виділити 400 млн. доларів на допомогу Греції. Так було визнано, що інтереси безпеки США вимагають «стримування» СРСР та

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Бучик В. С. Спільна безпекова політика Європейського Союзу в теоріях європейської інтеграції http://www.investplan.com.ua/pdf/7_2011/25.pdf
2. Вишняков О. К. Право Європейського Союзу : підручник. – Одеса : Фенікс, 2013. – 883 с.
3. Гнатюк М.М., Малик Я. Ф., Прокопенко Л. Л. Модуль 2. Відносини з Європейським Союзом та процес європейської інтеграції України. / Relations Between Ukraine and the EU and Europen Integration Process. Навч. посіб. / За заг. ред. М. Бойцуна, І. Грицяка, Я. Мудрого, О. Рудіка, Л. Прокопенка, В. Стрельцова. – К.: Міленіум, 2009. – 782 с.
4. Грицяк І. А., Говоруха В. В., Стрельцов В. Ю. Модуль 1. Правова та інституційна основи Європейського Союзу: Підручник (З грифом МОН України) За заг. ред. М.Бойцуна, І. Грицяка, Я.Мудрого, О.Рудіка, Л.Прокопенка, В.Стрельцова. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2009. – 620 с. – (Серія «Бібліотека державного службовця у галузі європейської інтеграції»).
5. Грицяк І. А. Європейська інтеграція в східноєвропейському та південному напрямах / І. Грицяк // Вісник НАДУ. - 2008. - № 1. – С. 5-14.
6. Грицяк І.А, Дзвінчук Д. І. Європейська інтеграція: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів та слухачів магістерської підготовки за напрямом «Державне управління». — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. — 464 с.
7. Грушко І. І. Основи безпекової політики політики ЄС в умовах посилення політичних викликів: теоретико – правовий аспект / Науковий вісник публічного і приватного права. – Випуск 2, том 2, 2018, С. 196 – 200.
8. Єдиний європейський акт. – URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_028#Text
9. Зиняк Л. В., Риндич Д. С. Інституційно – правовий механізм ЄС у сфері безпеки і оборони / Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Серія «ПРАВО». Випуск 29, 2020. DOI: 10.26565/2075-1834-2020-29-40.
10. Право Європейського Союзу : підручник / [Р. А. Петров (кер. авт. кол.), А. О. Вакуленко, Ван Елсувеге П. та ін.] ; за ред. Р. А. Петрова. – Вид. 9-те, змінене і допов. – Харків : Право, 2019. – 442 с.
11. Європейське право: право Європейського союзу : підручник : у трьох кн. / за заг. ред. В. І. Муравйова. — К. : Ін Юре, 2015 — Кн. третя : Право зовнішніх зносин Європейського союзу / В.І. Муравйов, М. М. Микієвич, І. Г. Білас та ін. — К. : Ін Юре, 2015. — 408 с.
12. Ковалів М. В., Тимчишин Т. М., Ніканорова О. В. Основи права Європейського Союзу: навчальний посібник. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2020. 212 с.
13. Корнієнко В. О. Україна в Європі і світі. – URL: https://multimedia.posibnyky.vntu.edu.ua/mm/Ukraine-EU/txt/05.html
14. Марченко М. Європейський Союз: Словник – довідник. – 2006.
15. Незгода В.М. ЄВРОСОЮЗ: ОБОРОННІ СПРОМОЖНОСТІ І ПАРТНЕРСТВО ІЗ НАТО URL: https://conferences.vntu.edu.ua/index.php/mn/mn2021/paper/viewFile/12953/10881
16. Окладна М. Г., Майданік С. В. Правові основи спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС Юридичний науковий електронний журнал №2/18. С. 233 – 236. URL: http://www.lsej.org.ua/2_2018/63.pdf
17. Сокур О. В. Європейська інтеграція: теоретичні засади та еволюція поглядів / Актуальні проблеми політики. 2015. Вип. 55. С. 50 – 58. http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/3231/%20%20%20%20%20%20APP_55-6.pdf?sequence=1
18. Спільна декларація Франко-Британського саміту, Сен-Мало, Франція, 3-4 грудня 1998 року. URL: http://www.isseu.org/chaillot/chai47e.html (дата звернення: 24.05.2023)
19. Тищенкова І. О. Історичні передумови й основні етапи становлення європейського права та права ЄС. – URL: https://dduvs.in.ua/wp-content/uploads/files/Structure/library/student/lectures/2020/kzpd/l17.4.pdf
20. Шамраєва В. М. Політика безпеки та оборони ЄС. – URL: http://international-relations-tourism.karazin.ua/themes/irtb/resources/aacd3ad95af5d01a9fabddbe93002bd6.pdf
21. About CSDP. – URL: http://eeas.europa.eu/csdp/about-csdp/berlin/index_en.htm
22. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union 2012 / C 326 / 01. – URL: http://data.europa.eu/eli/treaty/teu_2012/oj
23. Helsinki Final Act http://www.osce.org/mc/39501
24. Jérôme Legrand Common security and defence policy (09-2022). – URL: https://www.europarl.europa.eu/factsheets/en/sheet/159/common-security-and-defence-policy
25. Text of the Modified Brussels Treaty. – URL: https://web.archive.org/web/20191220021100/http://www.weu.int/Treaty.htm
26. Treaty of Amsterdam of 07.10.1997. URL: https://www.europarl.europa.eu/topics/treaty/pdf/amst-en.pdf
27. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon http://data.europa.eu/eli/treaty/lis/sign
28. Treaty of Nice. Amending the Treaty of European Union, the Treaties Establishing the European Communities and Certain Delated Acts. «Official Journal of the European Communities». 2001, 10 March.

ВСТУП

Актуальність. Спільна цивілізаційна приналежність, схожість цінностей та подібність історичного розвитку – саме ці фактори, а також геополітичні виклики минулого (і сучасності теж) стали передумовами для прискорення інтеграційних процесів. Сприятливим у цьому контексті є сама епоха з такими її атрибутами як глобалізація та технологічних прогрес, що значно прискорив комунікаційні можливості. Відтак, процес інтеграції різних сфер суспільного життя є закономірним, а тенденція до зближення соціумів набуває сталого й невідворотного характеру.
Оскільки сучасна європейська цивілізація неминуче пов’язується з правом як основоположною цінністю, то кореляція цього феномену з інтеграційними явищами очевидне. Інакше кажучи, глобалізація, яка є сприятливим ґрунтом для євроінтеграції, призведе до розвитку прав людини у прикордонних ЄС державах. Тобто можна припустити цілком природну «цивілізаційну» експансію і розширення європейського світу. Іншим важливим питанням є забезпечення безпеки у глобалізованому світі, особливо актуальним такий погляд є для відкритих демократичних суспільств.
Сучасні події є, значною мірою, відображенням зауважених тенденцій, а тому вивчення євроінтеграційних процесів, зокрема їх правових аспектів є вкрай важливим, адже змістовні і системні теоретичні дослідження можуть бути корисними у цілком практичній формі. Тому увага до цієї тематики протягом тривалого часу цілком виправдана.
Так, теоретичним обґрунтуванням та аналізом існуючих теоретичних підходів щодо спільної безпекової політики ЄС займається багато зарубіжних науковців та вітчизняних дослідників. Зокрема, відзначимо таких науковців, як М. Сміт. Х. Оянен. Д.К. Кастілло, Дж. Ховорт. Вагомий внесок у дослідження безпекових питань здійснили такі зарубіжні науковці, як С. Гофман, М. Норгайм – Мартінсен, Т. Форсберг тощо. Крім того, серед зарубіжних учених необхідно відзначити С. Балмера, С. Блокманса, Т. Гіла, Г. Люфта, Г. Макенстайна, Н. Мусіса, Д. Мюллера, Г. Нольта, Т. Б. Сайболта, Д. Флека та ін. Вагомий внесок зробили А. Етціоні, Дж. Піндер, Д. Мітрані, Е. Гаас, Д. Най, Р. Кеохейн, Л. Ліндберг, П. Пірсон.
Серед вітчизняних дослідників особливої уваги заслуговують праці В. Андрійчука, І. Біласа, І. Грицяка, Г. Заворітньої, Л. Зіняка, М. Карліна, А. Киридона, В. Кривцової, В. Копійки, М. Микієвича, В. І. Муравйова, Н. Осадчої, В. Петренка, Н. Романюка, Т. Сироїд, В. Стешенка, О. Трагнюк, І. Яковюка тощо.
Мета дослідження полягає у простеженні еволюції правових основ на базі яких вибудовується спільна безпекова політика держав ЄС.
Завдання:
- з’ясувати сутність спільних європейських політик;
- розглянути явище спільної безпекової політики ЄС з позицій різноманітних теорій;
- простежити історичну еволюцію ідеї євроінтеграції;
- встановити причини і передумови поглиблення співпраці у безпековому напрямі;
- проаналізувати формування правових основ спільної безпекової політики і оборони ЄС;
- описати правовий механізм безпекової сфери ЄС.
Об’єктом дослідження виступає правовий аспект спільної політики ЄС у безпековій сфері.
Предметом є ґенеза договірно – правової бази європейської безпекової політики.
Методологічну основу дослідження складають методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, компаративний, історичний та метод аналізу документів.
Структура роботи складається зі вступу, двох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

ВИСНОВКИ

1. Спільні політики Європейського Союзу – це процес продукування, узгодження, ухвалення рішень та втілення принципів і реалізація нормативно – правових актів, які запроваджуються спільними європейськими інституціями задля досягнення певної мети і виконання чітко визначених завдань. Спільна безпекова політика ЄС – це співпраця у сферах безпеки і оборони, яка є одним із основоположних напрямків діяльності європейських інтеграційних структур.
Попри наявність чисельних наукових розвідок і підходів до вивчення спільної безпекової політики, не існує єдиного чіткого визначення даного поняття. Кожен дослідник вдається до трактування близького до того, яке вписується в рамки певної концепції. Вважаємо, що такий стан речей є цілком допустимий, оскільки певна термінологічна аморфність характерна для більшості феноменів, які є предметом дослідження суспільних наук. Відтак пошук чіткої дефініції, на нашу думку, збіднить саме поняття, тому є недоцільним.
Стратегічне бачення подальшого розвитку європейської безпекової політики вимальовується у двох напрямках: 1) «опора на власні сили», під якою розуміємо дедалі більшу автономізацію у сфери безпеки і оборони; 2) відмова від самостійної безпекової політики і орієнтацію на тісну співпрацю у рамках НАТО.

2. Зародження і розвиток СПБО ЄС стало викликам існуючим теоріям міжнародних відносин, які відводили головну безпекову роль державам. Відтак у рамках існуючих теорій почалися спроби теоретичного обґрунтування даного феномену. Так, структурний функціоналізм, інтерговерменталізм та близькі до них течії скептично оцінювали можливості успіху в побудові спільної європейської системи безпеки. Неолібералізм відчув значний теоретичний голод у поясненні СПБ ЄС і не в змозі адекватно оцінювати і пояснювати інтеграційні тенденції в безпековій сфері. Крім того, починають виникати нові підходи: «міжурядовий підхід», інституціоналізм, «підхід безпекового управління», теорія «мереж політики». Найбільш системним видається федералістський напрямок, втілення теоретичних положень якого, одначе, гальмувалося надто поспішним прагненням глибокої інтеграції, а відповідно і різким звуженням суверенітету держав – учасниць.

3. Ідея європейської інтеграції пройшла тривалий еволюційний шлях від пропозицій об’єднання для захисту територій до створення галузевих структур для управління і координації у різних сферах; від ідей про християнську республіку до ідей багатоманітності, в тому числі й конфесійної; від аристократично – монархічних уявлень про керівну еліту до демократичних. Разом з тим, можна зауважити значний вплив цивілізаційного фактору щодо підбору кандидатів на інтеграцію.

4. Безпосереднім поштовхом до поглиблення співпраці у сфері безпеки стали геополітичні зміни після Другої світової. Падіння нацистського режиму і його союзників утворило вакуум влади, який намагалися заповнити колишні союзники. Відтак, оцінюючи військові потужності Радянського Союзу та його агресивні кроки на зовнішньополітичній арені, європейські країни закономірно прагнули вибудувати колективну систему оборони.

5. Простеживши динаміку формування правової основи безпекової політики ЄС ми дійшли таких висновків. По – перше, правова база пройшла тривалий процес становлення у ході якого постійно адаптувалася до потреб часу. Крім того, безпекова сфера в контексті інтеграції є вкрай чутливою, оскільки збільшення повноважень наднаціональних органів неминуче звужує коло функцій національних урядів, що може розглядатися як обмеження суверенітету держав – учасниць. Виходячи з цього, розуміємо важливість у знаходженні, наскільки це можливо, стійкого балансу між вказаними факторами для побудови ефективної системи європейської безпеки.
6. На сучасному етапі Спільна безпекова і оборонна політика характеризується збереженням суверенних повноважень держав – членів, що зумовлює специфіку інституційно – правового механізму ЄС у цій сфері. Розробка і прийняття рішень на найвищому рівні відбувається через міжурядові, а не наднаціональні органи Союзу. Оскільки ключову роль у цьому процесі відіграє Європейська Рада та Рада ЄС, ухвалювані ними рішення через досягнення консенсусу у результаті узгодження суверенної волі держав-членів забезпечують усім країнам ЄС надійний контроль сфери безпеки і оборони. З метою належної реалізації безпекової і оборонної політики за ініціативою Ради ЄС створено складну мережу допоміжних органів, серед яких Комітет із питань політики та безпеки, Військовий комітет ЄС, Військовий штаб ЄС, Європейська оборонна агенція, Комітет із цивільних аспектів кризового управління. Зазначені установи мають виключно виконавчі повноваження та не уповноважені ухвалювати юридично зобов‘язуючих рішень для держав-членів.