1. Максим Кривоніс
2. Іван Богун
3. Данило Нечай
Література

З початку Визвольної війни українського народу 1648-1657 рр. одною з найпомітніших постатей серед козацьких ватажків був Максим Кривоніс. Вже після перемоги над польськошляхетським військом під Жовтими Водами він очолював шеститисячний загін повстанців. Полководська майстерність Максима Кривоноса значною мірою проявилася і під час оточення та розгрому армії коронного гетьмана Стефана Потоцького в Гороховій Діброві поблизу Корсуня. Ця битва стала своєрідним сигналом до загальнонародного повстання в Україні проти іноземних поневолювачів.
Прибувши до Білої Церкви наприкінці травня 1648 р., Богдан Хмельницький скликав раду, на якій серед інших постало питання про доцільність подальшого союзу з Кримським ханством через грабежі ординців на волостях. За свідченням учасника подій Максим Кривоніс виголосив промову, в якій закликав розірвати контакти з «поганцями». З початку червня Хмельницький зайнявся формуванням повстанської армії, зважаючи на великий потенціал Речі Посполитої і досвіду боротьби проти коронного війська в попередній період. Функції наказного гетьмана він поклав на черкаського полковника Максима Кривоноса. Останній виступив у похід по Правобережжю, де розгорталося широке народне повстання. Прибуття запорожців з великим ентузіязмом було підтримане народними масами. Тисячі селян і міщан приєднувалися до війська Максима Кривоноса, активно діяли у ворожому тилу. Чисельність повстанців влітку 1648 р. досягала вже 80-ти тисяч чоловік.
За достовірними даними гетьман доручив Кривоносу дійти до Прилук на Волині і там чекати підходу основних сил української армії. Однак черкаський полковник прагнув розширити масштаби боротьби. Не дивно, що польська шляхта приписувала йому майже всі перемоги влітку 1648 року. Вже в першій декаді червня Максим Кривоніс здобув Паволоч, а згодом з допомогою нових повстанських сил Бердичів, Миропіль та Полонне. Звідси полковник вирушив на Волинь, що викликало переполох місцевої шляхти. Слід відзначити, що з дипломатичних міркувань Богдан Хмельницький в цей час відмежовувався від дій М. Кривоноса і трактував їх у переговорах з урядовими комісарами Речі Посполитої як самовільні. Водночас у джерелах збереглися згадки про листування гетьмана з черкаським полковником, в яких Богдан Хмельницький обіцяв невдовзі прийти на допомогу.

1. Єфименко А. Історія українського народу. К.: Либідь. 1990, С.241.
2. Грушевський М. Історія України-Руси. К.: Наук. думка, 1996. - Т. IV. - С. 75.
3. Нариси з історії України. Вип. IV: Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654) / Уклад. М.Н. Петровський. - К.: АН УРСР 1940. - С. 152.
4. Історія українського війська. - Вид. 4-е. - Л.: Світ, 1992. - 712 с.
5. Радянська енциклопедія історії України. - К.: УРЕ. - Т.1. - С.424.
6. Куліш П., Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654). - М.1888, - С. 182.
7. Роговий О. Забута перемога. //Нове життя. - 1991. - 21 берез.
8. Михайло Грушевський «Історія України-Русі» в одинацяти томах, двонадцяти книгах, Київ Наукова думка, тома 9-10.
9. «Нариси історії Поділля» на допомогу вчителю, Хмельницький 1990 р.