Вступ 2
1. ПОНЯТТЯ ОСОБИСТОСТІ В СОЦІОЛОГІЇ 3
2. СОЦІОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ У ВИВЧЕННІ ОСОБИСТОСТІ 6
В СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ 6
3. РІЗНІ ТОЧКИ ЗОРУ НА ОСОБИСТІСТЬ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ 9
4. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ СОЦІОЛОГІЇ ОСОБИСТОСТІ 14
5. КОМПОНЕНТИ СТРУКТУРИ ОСОБИСТОСТІ 21
6. СОЦІАЛЬНЕ ПОВОДЖЕННЯ 25
ВИСНОВКИ 27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ: 29

Поняттям «індивід» звичайно позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність – це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.
Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку – виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності; займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі; чекання у відношенні цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності; система знаків, що він використовує; сукупність знань; рівень утворення і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.
Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки – змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість – це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин. Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття потому И. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном собі самому» (згадаєте пушкінське: «умійте панувати собою») – такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості,- це автономія. Слово «автономія» має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія – це «само законність». Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як «не бреши», «не крадися», «не лагодь насильства». Вона - людина і повинна насамперед звести у свій власний безумовний імператив поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «панувати собою», будувати своє життя як осмислене. Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.

1. Бакиров B.C. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. – Харьков: 1988.
2. Здравомыслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М.: 1986.
3. Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. – М.: 1984.
4. Краткий словарь по социологии. – М.: 1989.
5. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. – М.: 1995.
6. Ручка А.А. Ценностный подход в системе социологического знания. – К.: 1987.
7. Современная американская социология. – М.: 1994.
8. Современная западная социология: Словарь. – М.: 1990.
9. Социология: Наука об обществе. – Харьков: 1996.
10. Социология: Учебное пособие. – М.,1995.
11. Феномен человека: Антология. – М.: 1993.

Елементами будь-яких соціальних систем, як говорилося, є люди. Включення людини в суспільство здійснюється через різні соціальні спільності, що кожна конкретна особистість персоніфікує: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації і системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей, через культуру, У силу цього людина виявляється включеним у безліч соціальних систем, кожна з який робить на нього систематизований вплив. Людина стає, таким чином, не тільки елементом соціальної системи, але і сам він представляє систему, що має складну структуру. Соціологія не розглядає особистість по усім з різноманіть, тобто як продукт природи, а вивчає її як сукупність суспільних відносин, як продукт суспільства.

Особистість – це соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Вона виявляється і формується в процесі свідомої діяльності і спілкування. Особистість слід розглядати як складну систему, в якій диференціюються та інтегруються психічні властивості, що розвиваються в індивіді під впливом соціальних факторів в умовах здійснення ним діяльності та спілкування з іншими людьми. Тому особистість можна вважати «системою систем». Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Так, згідно з концепцією персоналізації А. В. Петровського, в структурі особистості можна вирізнити три складові: - внутрішньо індивідну (інтеріндивідну) підсистему, яка представлена темпераментом, характером, здібностями людини, всіма характеристиками її індивідуальності; - інтеріндивідну підсистему, яка виявляється у спілкуванні. 3 іншими людьми і в якій особистісне виступає як вияв ґрунтовних взаємовідносин, а групове – в конкретній формі виявів особистості; - надіндивідну (метаіндивідну) підсистему, в якій особистість виноситься як за межі органічного тіла індивіда, так і поза зв'язки «тут і тепер» з іншими індивідами. Цей вимір особистості визначається «внесками», що їх робить особистість в інших людей. К.К. Платонов у межах системно-діяльнісного підходу вирізняє в структурі особистості чотири основні підструктури. Перша підструктура – спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини. Друга – підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. Третя – підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини. Четверта підструктура – біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку. Головним структурним компонентом особистості є її спрямованість як система спонукань, що визначає вибірковість ставлень та активності особистості. Таким чином, психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна.