ВСТУП…..…………………………………………………………………………3
НАЦІОНАЛЬНО - КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
У 60-80-Х РОКАХ ХХСТ..………………………………………………………4
ВИСНОВОК...……………………………………………………………………18
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ…..…………………………………………………….19
Діяльність радянського і партійного керівництва не могло не подбати про історично-ідеологічне підґрунтя своєї діяльності. Тому в 70-х роках велась активна робота в історично-науковій площині. Протягом 1972-1979 років, вважає Я.Грицак, було здійснено "погром української історичної науки: припинили існування періодичні наукові збірники, готові монографії не видавались. Загалом під тиском функціонерів було змінено трактування історії України. Українців фактично позбавлено своєї власної історії. Так, наприклад, у 1973 році нищівній критиці була піддана брошура відомого українського краєзнавця М.П.Киценка "Хортиця в героїці і легендах", де автор оспівував героїку українського козацтва. Зрештою, ця брошура рішенням бюро Запорізького обкому партії від 20 березня 1973 року була вилучена з книжкових магазинів і бібліотек області .
Сучасні патріотичні діячі намагаються відновити історичну справедливість і повернути Україні її справжню історію, однак реакційні сили вперто тримаються з сфальшовані тези.
Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції українською мовою.
На виконання ухвали Політбюро ЦК КПУ про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву (1972 р.) поповнилися "чорні списки" українських діячів, котрі не могли друкуватись в Україні (наказом Головліту України у листопаді 1973 р. до такого списку увійшли письменники Іван Багряний, Аркадій Любченко, історики Олександр Оглоблін, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Соловей, Панас Феденко, Костянтин Штепа, мовознавці Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко, громадський та політичний діяч Іван Огієнко ), твори українських письменників укривалися пилом в редакціях, бо не мали дозволу цензора, почалися масові арешти "ненадійних", багатьох прихильників українського слова було звільнено з роботи. Навіть визнані світовою спільнотою українські митці позбавлялись можливості бути почутими на Батьківщині.
Як приклад можна назвати відхилення кандидатури Ліни Костенко на здобуття у 1981 році Шевченківської премії, чия поетична збірка "Неповторність" та роман у віршах "Маруся Чурай" стали своєрідним відкриттям для суспільства: "Цей твір настільки вражає своєю силою поетичної майстерності, проникненням в історичну минувшину, всебічним психологізмом, безмежним знанням і володінням української мови, що ставить роман "Маруся Чурай" на одне з перших місць у світовій літературі" . Фізичне знищення Василя Стуса (1985 р.) аби він не зміг стати лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури також є свідченням пильної уваги партійного керівництва до розвитку українського мистецтва слова.
Жорсткі рішення були прийняті вищим політичним керівництвом у 1973 році стосовно ряду республіканських видавництв. У прийнятих на їх виконання заходах Держкомвидаву УРСР перед ними ставилися завдання: "Переглянути тематичні плани випуску художньої літератури та видань мистецтва 1973-1974 рр. та плани редакційних видань 1975 р. з тим, щоб вилучити з низ твори мало актуальні, вузько темні, ідейно нечіткі, художньо недосконалі, доповнити проспекти серій та бібліотек новими творами, в яких художньо осмислюються героїка нашого часу, розкривається духовний світ сучасника.
Необхідно передбачити висвітлення головних проблем розвинутого соціалістичного суспільства, ІХ п’ятирічки, науково-технічного прогресу, зростання ефективності суспільного виробництва, передового досвіду в промисловості і сільському господарстві, зосередити увагу на розкритті питань інтернаціоналізму, дружби народів, комуністичного виховання трудящих, критики буржуазної ідеології".
1. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. − К.: Генеза, 2000.
2. Державний архів Донецької області. − Ф. 102, оп. 28, спр. 266. − Арк. 3.
3. Кубайчук В. Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови. − К.: "К.І.С.", 2004.НА ВСК. – Ф. 4 (РУ), папка 20. – Арк.6.
4. Народное образование и культура в СССР. Статистический сборник. – М.: Финансы и статистика, 1989.Правда. – 27 мая 1983 г.
5. Рекомендации Всесоюзной научно-теоретической конференции Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР // Русский язык и литература в школах УССР. – К. – 1979. -- №6. – С. 8-15.
6. Советская многонациональная школа в условиях развитого социализма. – М.: Педагогика, 1984.
7. ЦДАГО України. − Ф. 1, оп. 25, спр. 1281. − Арк. 13.
Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну) ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв’язана. Найбільш вагомими, на наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного планування у 70-80-х роках ХХ століття.
Після т.зв. "хрущовської відлиги" 60-х років, ініційованої і здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати доповідь Л.Брежнєва на ХХІV з’їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив тезу про необхідність формування нової історичної спільноти − радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, "проведення в життя цієї формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх народів СРСР".
Реалізація рішень ХХІV з’їзду здійснювалась як у площині кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнські настроєних функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади міністра освіти Ю.Даденкова. Ці та інші кадрові перестановки стали початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського: мови, культури, історії.
Отже, спираючись на аналізовані матеріали, можемо зазначити, що в останні десятиріччя існування Радянського Союзу в Україні здійснювалась антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було поступове і планомірне знищення української мови і культури. Процес русифікації охопив усі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Наріжним каменем у сфері русифікації стало встановлення на законодавчому рівні принципу добровільності у виборі мови навчання, який, у силу як об'єктивних, так і суб'єктивних причин, призвів до різкого скорочення українських шкіл та кількості учнів, що у них навчалися. Здійснювані заходи викликали різке зниження авторитету української мови, розуміння її як непрестижної. Наслідки такої мовної політики спостерігаємо і зараз. Молодь не бажає вчити державну мову, українське слово надто повільно повертається в радіо - і телеефір, громадськість, особливо на півдні і сході України, чинить опір усьому, що називається по-українськи.
