Вступ 3
Особливості релігійних конфліктів в Україні на сучасному етапі 4
Висновок 17
Список літератури: 18

Територія України вже від початків її християнізації була одним із теренів, де впливи Сходу (причому Сходу і мусульманського, і християнського) й Заходу (католицького та протестантського) поєднувалися й суперничали між собою, де відмінності між різними християнськими традиціями часто набували форми тривалого й гострого протистояння, або ж спонукали до вироблення планів і пошуку шляхів примирення та поєднання. Всі ці історичні, ґеополітичні, етнокультурні та інші особливості (детальний аналіз яких міг би бути предметом окремої розмови) суттєво впливали на розвиток церковного життя в Україні впродовж минулих віків і проявляються в сучасному розмаїтті християнських Церков та інших релігійних вірувань, і в складних стосунках між ними, потребуючи об’єктивного, неупередженого пізнання й зрозуміння. Історичні кривди дуже часто фігурують як основні перешкоди до суспільної злагоди та релігійного миру в Україні, хоча, здебільшого, головною перешкодою якраз є незнання власної історії або свідоме її перекручення. Тому в цій статті ми спочатку зробимо загальний огляд історії поширення й утвердження християнства в українських землях від найдавніших часів, особливо беручи під увагу церковно-державні та міжнаціональні та міжконфесійні відносини, тоді коротко зупинимось на особливостях релігійного життя в совєцький період, а після цього детальніше розглянемо основні тенденції та проблеми розвитку традиційних християнських конфесій (православних, греко-католиків і римо-католиків) у незалежній Україні.
Сьогодні конфесійна карта України виглядає наступним чином: тих, хто називає себе православними, найбільше – 12,4 тис. від 23,6 тис. загальної кількости громад (тут і далі наводяться статистичні дані Державного комітету в справах релігій станом на 1 січня 2000 р.). Щоправда, саме українське православ’я не є монолітним, а поділене принаймні на три більших юрисдикції.
1. Українська Православна Церква в канонічному підпорядкуванні Московського патріархату (УПЦ – 8490 громад, переважна більшість яких розташована у центральній та південно-східній частині України, 113 монастирів і 3396 монахів і монахинь, 7122 священики, 8166 храмів, з яких 759 будується) – колишній Український екзархат Руської Православної Церкви (РПЦ), який у січні 1990 р. отримав свою нову назву, а наприкінці жовтня того ж року “самостійність в управлінні”. Прохання Помісного собору УПЦ про надання їй канонічної автокефалії після проголошення державної незалежности України у 1991 р. не було задоволене Архієрейським собором РПЦ, а глава УПЦ митрополит Філарет (Денисенко) – позбавлений свого сану. Переважна більшість єпископів УПЦ, дезавуювавши свої підписи на підтримку автокефалії, у травні 1992 р. обрала новим предстоятелем Церкви керуючого справами Московської патріархії, митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана), який дотепер є її главою з титулом митрополита Київського і всієї України.
2. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ – 989 громад, 79% яких знаходиться в Західній Україні, 2 монастирі, в яких є 2 монахи, 602 священики, 661 храм і 103 будується), перші громади якої почали виникати в Галичині ще у серпні 1989 р. після виходу з-під юрисдикції РПЦ настоятеля храму свв. апп. Петра і Павла у Львові Володимира Яреми та приєднання до автокефального руху одного з єпископів РПЦ Івана (Боднарчука). Поширення автокефалії в Україні відбувалося не лише у протистоянні з Московським патріархатом, але й у гострій конкуренції з відродженням Української Греко-Католицької Церкви та при підтримці православних Церков української діаспори в Північній Америці, один із єрархів якої Мстислав (Скрипник) був проголошений главою УАПЦ, а в червні 1990 р. на соборі цієї Церкви – обраний “патріархом Київським і всієї Руси-України”. Його наступником у 1993 р. став Димитрій (Ярема), після смерті якого в лютому 2000 р.(за його ж заповітом) в храмах УАПЦ поминається ім’я митрополита Костянтина – глави Української Православної Церкви в США, яка перебуває в юрисдикції Константинопольського патріархату.

1. Аг. А. Введение в теорию конфликтов. Политология вчера й сегодня. - Вьш. 3. - М., 1991.
2. Анискевич А.С. Политический конфликт. - Владивосток, 1994.
3. Бекешкіна І.Е. Конфліктологічний підхід до сучасної ситуації в Україні. - К, 1994.
4. Дейнекин Н.М., Марченко А.Н. Профилактика конфликтов на национальной основе. - М., 1991.
5. Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее. Украйна: четыре года пути. - К., 1995.
6. Джаконини В. Дарендорф: теория конфликта. Политология вчера й сегодня. - Вьш. 2. - М., 1990.
7. Дмитриев А.В., Кудрявцев В.Н., Кудрявцев С.В. Введение в общую теорию конфликтов. - М., 1993.

Не можна зрозумiти жодного аспекту українського культурного, суспільного, полiтичного, а навiть економiчного життя упродовж останнього тисячолiття, не беручи до уваги внеску християнства, його вчення та канонiв, лiтургiйних практик, етичних норм, спiльнотної та особистої духовностi, церковного мистецтва та народної побожности. Втiм, релiгiйне життя на українських землях від найдавніших часів урiзноманiтнювалось значною присутнiстю юдеїв і мусульман, а також тривалим збереженням ориґінальних місцевих звичаїв і обрядів.

Хоча ми чуємо здебільшого про конфлікти, є й чинники, які свідчать про поступове зменшення напруги та дають шанси на покращення взаємин. Цьому сприяють і демократичний (попри всі посттоталітарні вади) державний устрій України, і мирне (незважаючи на часом аґресивну риторику і “побутову ксенофобію”) співжиття між різними націями і поступове утвердження духовної місії усіх християнських Церков в українському суспільстві. На превеликий жаль не можна сказати, що це пом’якшення ситуації є результатом свідомої й цілеспрямованої діяльности самих Церков задля примирення і порозуміння. Досягнутий компроміс є поки що не так результатом дії християнського імперативу любові, як наслідком взаємних поступок і узгодження інтересів окремих Церков під тиском зовнішніх факторів. Так, зацікавлення у внутрішній стабільності виявляє державна влада. Українське суспільство, часто перейняте проблемами фізичного виживання, просто стомилося від тривалого внутрішнього протистояння. Світова християнська спільнота, стурбована релігійними непорозуміннями в Україні, прагне залучити українські Церкви до міжнародних екуменічних процесів. Існуючий паритет є не так рівновагою сил, як радше паритетом спільної слабкости Церков перед викликом посттоталітарної розрухи й злиденности, лицемірного споживацтва та великої спраги за духовними ідеалами, ґлобальної секуляризації та популярної мас-культури (чи радше безкультур’я), глибокої деморалізації та аґресивного “місіонерства” новітніх сект і парарелігійних рухів. Тому усвідомлення усіх цих та багатьох інших викликів і готовність дати на них християнську відповідь, осмислення власної церковної ідентичности й віднайдення спільної християнської сутности це не лише далека перспектива, – це вимога сьогодення. Це шлях, яким християнство в Україні мусить іти, якщо воно хоче мати майбутнє.