Зміст

Вступ 3

Форми та види соціально-культурної діяльності 5

Висновок 10

Література 11

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інфор¬мації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засо¬бами масової інформації і з'явилась у середині XX ст., коли засо¬би масової інформації стали доступними всім верствам населен¬ня. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож¬ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.
Кожне суспільство має деяку сукупність культурних взірців, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою.
Водночас окремі групи суспільства розвивають певні куль¬турні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою. Це самостійне цілісне утворення в ме¬жах домінуючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, профе¬сійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв'язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відзначаються від домінуючої куль¬тури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі збері¬гаються засади домінуючої культури, її шкала цінностей, але ви¬никають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв'язків у відповідних соціальних інститутах — вій-ськова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.
Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб'єктів: міська й сільська суб¬культури, субкультура гуцулів, галичан, поліщуків. Можуть ви¬никати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура.

1. Бабій Л. Г. Діалектика розвитку історичних типів культури. — Львів, 1991.
2. Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі: історико-соціологічне дослідження. — К., 1994.
3. Здіарук С. І., Парахонський В. О., Валевський О. Л. Стратегічні аспек¬ти національно-культурної політики України. — К., 1995.
4. Ионин Л. Г. Социология культури. — М., 1994.
5. Історія української культури. — Миколаїв, 1996.
6. Коган Л. Н. Социология культури. — Екатеринбург, 1992.
7. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.
8. Культура і побут населення України. — К., 1991. Культурология. XX век: Антология // Философия и социология культури. — М., 1994.
9. Победа Н. А. Социология культури. — Одесса, 1997. Попович М. Нарис історії культури України. — К., 1998. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М, 1992. Смелзер Н. Социология. —М., 1994. Столяров И. А. Управление культурой. — М., 1988. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1996. Якуба О. Социология. — Харьков, 1995.

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб''єктів з оточенням розрізняють форми і види культури. Соціологи виок¬ремлюють насамперед дві особливі фор¬ми культури:

1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів люд¬ської діяльності, що включає як фізичні об''єкти, створені в ре¬зультаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об''єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне сим¬волічне значення, виконують певні функції.

2) духовну — сукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об''єкти, створені розумом і почуттями людини (мо¬ва, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідо¬мості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об''єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книж¬ках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, роз¬різняють її види.

Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справед¬ливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольк¬лором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв''язана з жит¬тям широких народних мас. її репрезентують казки, легенди, мі¬фи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

Сьогодні населення України недооцінює нарушенность екосистеми. Це обумовлено і історичними особливостями, і індивідуалізмом, які прийшли до нас із Заходу. Подібного роду дослідження є актуальним при вивченні питання про екологічну культуру, про здатність людини забезпечувати оптимальні відносини з природою, її охороною та збереженням культурного середовища за коштами соціально-культурної діяльності. На даному етапі розвитку людство зіткнулося з проблемами екологічного типу. Виникла суспільна потреба в наукових розробках та практичної діяльності у сфері охорони природи та культурного середовища людини. У першу чергу необхідно розуміння важливості природоохоронної функції соціально-культурної діяльності з боку суспільства, а також удосконалення екологічної політики з боку держави.