ВСТУП 3

1.Норма у соціокультурному та медичному вимірі 5

2.Філософські аспекти норми та здоров''я 7

3.Духовне здоров''я - норма людської особистості 12

4.Норма і патологія 16

ВИСНОВКИ 24

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 25

Сучасна філософія науки і медицини розглядає людину як особистість, як цілісний природний і соціально-культурний феномен. Дослідження показали, що в нинішній популяції людей формуються нові варіанти гено - і фенотипів людини. Морфотипи, які раніше розвивалися в повній відповідності з різними, але відносно сталими природними і соціально-культурними умовами, сьогодні втрачають свої сили. Високі ритми життя і діяльності, урбанізація, сучасні биосферноноосферные екологічні зміни в цілому пред'являють до людей все нові і нові вимоги. Формуються і нові генофенотипические властивості, які найбільш адекватно відповідають сучасним психофізіологічним, соціокультурним потребам життя[1,c. 78].
Норма (лат. norma - вимога, правило, зразок) - встановлений еталон або стандарт для оцінки існуючих і створення нових об'єктів. Норми існують лише там, де є загальнолюдські потреби і відповідні цілі і засоби життєдіяльності. В природі, не включеною у людську життєдіяльність, норм як таких немає. Є загальний порядок. Відповідати нормі або, інакше кажучи, розглядатися цілком нормальним може лише той об'єкт, який служить для досягнення не будь-якої, лише благої мети, будучи включеним у процес досягнення людиною сенсу життя. Норми, як соціокультурні чинники життєдіяльності людей, покликані обмежувати можливі варіанти їхньої поведінки у ситуаціях, що повторюються і тим самим забезпечувати співіснування і взаємодія людей один з одним в певній соціально-культурному середовищі. Всі норми - імперативні.
Кожна норма формулюється на основі певних законів і включає чотири основних елементи. Перший - це зміст як дія, що є об'єктом регулювання (пізнання, практика). Другий - характер, тобто те, що дане правило дозволяє (наказує). Третій - це умови додатка або обставини,
за яких повинна або не повинна виконуватися дія. Четвертий - це суб'єкт у вигляді групи осіб, яким адресована норма. Типи норм різноманітні: правила, приписи, медичні норми; приватні і загальні; пізнавальні і технічні; методологічні і логічні і т. п. Норма - це приватний випадок заходу - інтервалу, в якому предмет, змінюючись кількісно, зберігає при цьому свою якість. Іноді межі норми і межі міри збігаються. Так, у ряді випадків (наприклад, «не нашкодь!») мінімум, максимум і оптимум норми зливаються, ідеал і норма стають невиразними.

1. Анохіна Г.А., Харченко В.В., Бойко С.В. Дієтична та медикаментозна терапія неалкогольного стеатогепатиту // Здоров’я України. — 2009. — № 6(1). — С. 555.
2. Бабак О.Я. Захворювання печінки і сахарний діабет. Що мы знаємо сьгодні і чім ми можемо допомогти пациєнтам // Рro Gastro. — 2009. — № 6(132).-с. 231.
3. Гришина Р.А. Неалкогольна жирова хвороба печінки // К. — 2008. — С. 387.
4. Дисбіоз кишечника. / Під ред. Е.И. Ткаченко, А.Н. Суворова. — СПб.: СпецЛит, 2007. — 238 с.
5. Драпкіна О.М. Неалкогольна жирова хвороба печінки і метаболічний синдром // Довідник лікаря. — 2008. — № 3. — С. 377.
6. Савич О.А. Комплексна радіонуклідна діагностика функціонального стану печінки та жовчного міхура у хворих на цукровий діабет // Автореф. дис… канд. мед. наук. — К., 2007. — 126 с.
7. Хухліна О.С. Неалкогольна жирова хвороба печінки: етіологія, епідеміологія, особливості перебігу, діагностика, прогноз // Український медичний часопис. — 2006. — № 1(51).-345 с.
8. Шульпекова Ю.О. Неалкогольна жирова хвороба печінки: патогенез, діагностика, лікування // Гастроентерологія. Ревматологія. — 2011. — № 6(141).-234 с.
9. Щукіна М.І. Неалкогольна жирова хвороба печінки // Consilium Medicum. — 2009. — Т. 11, № 8.-345 с.

Неалкогольна жирова хвороба печінки (НЖХП) виступає пусковою патогенетичною ланкою гепатиту, цирозу та гепатоцелюлярної карциноми. До НЖХП призводить низка ендогенних метаболічних порушень: метаболічний синдром, дефіцит α1-антитрипсину, ідіопатичний гемохроматоз, хвороба Вільсона–Коновалова, ліподистрофія. Екзогенними факторами вважаються швидке схуднення та тривале парентеральне харчування. Найчастішими причинами вторинної НЖХП є патологія травної системи (синдром мальабсорбції, біліарно-панкреатична стома, гастропластика, резекція тонкої кишки, дисбіоз товстої кишки, гастродуоденіт, холецистит, панкреатит) і вплив зовнішніх пошкоджувальних факторів – ендотоксемія, гепатотоксичні лікарські засоби, хімічні речовини та інфекційні агенти.

Поширеність НЖХП залишається невизначеною, але вважається, що вона виявляється майже в чверті населенн, а серед осіб з ожирінням частота її ще вище. Діагностика НЖХП часто взагалі не проводиться, адже вона проявляється лише тоді, коли ліпідами інфільтровано більше ніж 66% гепатоцитів. Специфічним (84%) і чутливим (94%) методом є ультразвукове дослідження печінки, результати якого корелюють з гістологічними ознаками та дають змогу встановити патогенетичний варіант. Допоміжне значення в діагностиці мають параметри функції печінки, вуглеводного й ліпідного метаболізму.

Таким чином, НЖХП є найчастішим коморбідним станом у внутрішній медицині, а численні наукові публікації, у тому числі й дослідження нашої кафедри, свідчать, що практично всі хвороби внутрішніх органів на тлі НЖХП перебігають тяжче, при цьому прогноз є менш сприятливим, а лікування – менш ефективним. Водночас питання лікування НЖХП залишаються багато в чому дискусійними, і метою нашої публікації є їх висвітлення.

Тактику лікування НЖХП можна визначити декількома моментами. Перш за все, увагу слід звернути на корекцію основного стану, який викликав такі зміни печінки, та перегляд медикаментозної терапії, яку отримує пацієнт. Лікування має обов''язково розпочинатись із модифікації способу життя. Дієта, зменшення маси тіла й фізичні вправи вважаються сьогодні основою корекції стану печінки. Описано, що зі зменшенням калорійності харчування спостерігається зменшення рівня ліпідів у печінці (за результатами магнітно-резонансної спектроскопії), але без зменшення вмісту тригліцеридів, ліпопротеїдів високої щільності та активності аланінамінотрансферази (АЛТ). Розглядається користь припинення куріння, пряму дію якого на печінку не встановлено, проте значення для первинного запобігання метаболічному синдрому та зменшення кардіоваскулярного ризику не підлягають сумнівам.

Однак власна практика показує, що шлях модифікації способу життя не приваблює ані лікарів, ані пацієнтів, бо потребує ретельної тривалої роботи й зусиль. Єдиним винятком можна вважати алкоголізм і надмірне вживання алкоголю, шкоду яких розуміють усі, однак за умов помірного вираження клінічних симптомів алкоголізму та відсутності явних клінічних ознак ураження печінки повної абстиненції домогтися досить важко. Крім того, навіть у ґрунтовних наукових і освітніх роботах, присвячених НЖХП, такий основний напрям терапії залишається поза увагою.

Тільки за умов корекції та лікування порушень ліпідного обміну й надмірної ваги чи ожиріння, хронічних хвороб системи травлення, порушень вуглеводного обміну й цукрового діабету, метаболічного синдрому та інших спадкових і набутих метаболічних порушень можливе поліпшення структурного й функціонального стану печінки.

На сьогоднішньому етапі важливим питанням постає філософські аспекти хвороби,які є не менш важливими для вивчення.

На початку ХХІ ст. особливої актуальності у медицині набула проблема діагностики та лікування неалкогольної жирової хвороби печінки (НАЖХП), що причинно¬наслідково пов''язана з ожирінням, цукровим діабетом 2¬го типу (ЦД¬2), інсулінорезистентністю (ІР), гіперліпідемією та атеросклерозом. НАЖХП — це клініко¬патологічний синдромокомплекс, що включає стеатоз печінки (накопичення тріацилгліцеролів у печінці понад 5 % її маси), стеатогепатит (запальна інфільтрація печінки на фоні жирової дистрофії гепатоцитів) та фіброз, які можуть прогресувати до стеатогенного цирозу печінки (ЦП).

При ЦД спостерігається порушення метаболізму, що призводить до поліорганного ушкодження, у тому числі до ураження печінки, яка є центральним органом, що забезпечує нормальний перебіг метаболічних процесів в організмі. Найбільш типовим ураженням печінки при ЦД є жирова дистрофія печінки (ЖДП).

Однією з причин смертності, пов''язаної з ЦД¬2, є захворювання печінки. У популяційному дослідженні Verona Diabetes Studi цироз печінки був четвертим серед причин летальних випадків ЦД (4,4 % від усієї кількості смертей). У США ЦД як 1¬го, так і 2¬го типу є найчастішою причиною захворювань печінки. У розвинених країнах криптогенний цироз, серед причин якого ЦД, став третім провідним показником до трансплантації печінки.

Розвиток ЦД негативно впливає на стан печінки, порушуючи обмін білків, амінокислот, жирів та інших речовин в гепатоцитах, що, в свою чергу, призводить до розвитку хронічних захворювань печінки.

На сьогоднішньому етапі доцільним є вивчення філософських аспектів ЖДП,для кращого розуміння природи захворювання.