Вступ …………………………………………………………………………….3
Античні філософи про душу ……………………………………………….…..4
Висновок ………………………………………………………………………..23
Список літератури ……………………………………………………………...25
Для давніх греків, які жили в період становлення цивілізації, світ - величезне зібрання різноманітних природних і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.
1. Аристотель. Соч. в 4-х томах.— М., 1976-1983.
2. Асмус А. Ф. Античная философия.— М., 1976.
3. Вітенко І. Основи психології: Підручник для студ. вищих медичних навч. закладів освіти III-V рівнів акредитац./ Іван Вітенко, Тарас Вітенко,. - Вінниця: Нова книга, 2001. - 251 с.
4. Кондзьолка В. В. Нариси античної філософії.— Львів, 1993.
5. Лосев А. Ф., Тахо-Годи А. А. Платон. Аристотель.— М., 1993.
6. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии.— М., 1997. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. - 3-тє вид., стереотип.. - К.: Либідь, 2001. - 558 с.
7. Психологія.-К.:Либідь,2001.-560с.
8. Романець В.А. історія психології: Стародавній світ. Середні віки. Відродження.-К.:Либідь,2005.-916с.
9. Цимбалюк І. Психологія: Навчальний посібник/ Іван Цимбалюк,; М-во освіти і науки України . - Київ: ВД "Професіонал", 2004. - 214 с.
Антична філософія (спершу грецька, а потім римська) охоплює більш ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких полісах (містах-державах) демократичної орієнтації і змістом, методами і метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.
Отже, відповідно до поглядів Протагора (5 ст. до н.е.), людина від природи роздягнена і беззбройна. Вона може підтримати себе тільки завдяки прометеївському вогню, митецькій мудрості, дарованою Афіною, і переданому Зевсом суспільному устрою, заснованому на соромливості і справедливості. Ці якості людини розвиваються завдяки постійному прагненню перебороти нестаток (Ксенофан) і досягти достатку (Демокріт).
І ще одна важлива риса античної філософії. Сформулювавши принцип розумного світорозуміння, вона прийшла до відкриття людини як самостійної цінності і визнала за ним право на активність і ініціативу. Це дало можливість, говорячи словами А. Ф. Лосєва, «розгорнути своє внутрішнє самопочуття, поглибитися у свою власну особистість і зробити для себе другорядними всі питання об''єктивного світопорядку», що наочно демонструють софісти, епікурейці, але насамперед — Сократ.
Сократа по праву вважають основоположником не тільки західноєвропейської філософії людини, але й основоположником етики. Його насамперед цікавив внутрішній світ людини, його душу і чесноти. Сократові належить висновок про тім що «чеснота є знання», тому людині потрібно пізнати сутність добра і справедливості і тоді він не буде робити дурних учинків. Навчання про людську душу і розум займає центральне місце в сократівській філософії, а самопізнання людини виступає в ній головною метою філософії.
Великому учню Сократа Платонові належить ідея про те, що людина їсти не проста єдність душі і тіла, але що саме душу — та субстанція, що робить людину людиною. Від якості душі залежить загальна характеристика людини. На його думку, існує «ієрархія душ», на першому місці в який коштує душу філософа, на останньому — душу тирана. У чому причина такого дивного розташування душ? Справа в тім, що душу філософа ближче усіх наближена до мудрості і сприйнятлива до знань. А це саме і є головні, сутнісні риси людини, що відрізняють його від тварини. Наступний крок у філософському збагненні людини зробив Аристотель. У нього етика і політика утворять єдиний комплекс «філософії про людський», що займається вивченням практичної діяльності і поводження людини. Найважливіше досягнення Аристотеля у філософському розумінні людини зв''язано з обґрунтуванням його соціальних характеристик. Людина — така жива істота, що призначена для життя в державі. Він здатний направляти свій розум як на добре, так і на зле; він живе в суспільстві і керується законами.
