Вступ.
Розділ 1. Українська лексика та її зв'язок із суспільним життям.
1.1. Вплив суспільних змін на мовні процеси.
1.2. Поняття української лексики та її пасивного складу.
Розділ 2. Зміни в українській лексиці від стародавніх часів до ХХ століття.
2.1. Зміни в українській лексиці за доби Київської Русі.
2.2. Зміни в українській лексиці за литовської, польської, московської доби.
Розділ 3. Зміни в українській лексиці у ХХ ст. та в наш час.
Висновки.
Список використаних джерел.

... Серед дослідників-лінгвістів існують різні думки щодо мови, якою розмовляв наш народ за доби Київської Русі. Перша думка, на основі якої було побудовано поширену в радянські часи концепцію, полягає в тому, що українська мова як така виникла тільки після розпаду давньоруської приблизно у XIV ст., тобто вже з припиненням існування Київської Русі, а суспільно-політичними чинниками, що спричинили її виникнення, були поділ Київської Русі у ХІІ ст. на кілька князівств, монголо-татарська агресія, захоплення і поділ українських земель сусідніми державами тощо. У цій концепції, яку досі поділяють чимало фахівців (наприклад, Н. Бабич), давньоруська мова є проміжним станом між єдиною праслов'янською та пізньою староукраїнською. За іншою думкою, безпосереднім джерелом розвитку української мови є праслов’янська мова, розпад якої прийшовся на VI-VII ст.ст., і безпосередня історія української мови починається від праслов’янської мовної єдності, що існувала ще до VI ст. Чимало останніх лінгвістичних досліджень дають певні підтвердження на користь саме цієї концепції. Наводяться й суто логічні аргументи. Так, у західних та південних слов'ян такої прамови, як давньоруська, не існувало. Чому ж вона повинна була існувати у східних слов'ян? (посилання)
Об'єднання східних слов'ян у Київську Русь відбувалося у VIII – IX ст., у 998 р. Русь прийняла християнство, а з ним прийшло і письмо. Суспільне життя Київської Русі було дуже активним, вона вела зовнішню торгівлю із Заходом, Сходом, Візантією. На Заході активна торгівля велася особливо з такими містами, як Прага, Регенсбург (це місто в ХІІ ст. мало у Києві власну торговельну контору), Відень, Майнц. Також була сильно розвинута внутрішня торгівля: з півночі везли міхи й хутра, а туди з України везли хліб та інші предмети поживи, з Галичини на Наддніпрянщину везли сіль, від половців – коней і худобу (також за хліб) (посилання).
Після 998 р. у суспільстві відбувалися активні процеси запровадження християнства. Можна зробити припущення, що саме ці процеси викликали перші серйозні зміни в лексичному складі староукраїнської мови. Приблизно за тієї ж самої доби південні слов'яни утворили протодержаву на місці сучасної Болгарії. Значна частина священиків, які прибували до Русі, була болгарського походження, адже Болгарія у 2-й половині ІХ ст. вважалася найбільш культурною серед усіх слов'янських народів, і Україна була з нею в тісних зносинах ще з давнього часу. На Русь почали у великій кількості надходити болгарські богослужбові й небогослужбові книжки, написані болгарською (або церковнослов'янською, або, як тоді називали, "словенською" мовою). Внаслідок цього словниковий запас староукраїнської мови почав поповнюватися церковнослов’янізмами болгарського походження. Існує також думка про тотожність цих мов. Як пише І. Огієнко, "початковий наш Літопис (мається на увазі літопис Нестора) сильно підкреслює, що "словенеск язик і руський – один"" (посилання).
Отже, перші зміни пов'язані із запозиченнями зі старослов'янської мови, сформованої у ІХ ст. на основі македонського діалекту староболгарської мови (храм, шлем, пудити, терем, ректи). У Київській Русі вона поширювалася з кінця Х ст. і, фактично, виконувала важливу функцію посередника у перенесенні на український грунт загальновживаної лексики, конфесійних і філософських понять, антропонімів як грецького, так і давньоєврейського, і латинського походження.
У Х ст. значна частина перекладів робилася вже стародавньою руською мовою. Пригадаємо, що за тодішньою традицією кожен переписувач і перекладач намагався зробити мову зрозумілішою простому читачеві, тому він залюбки українізував чужі слова. В цілому ж прийняття християнства надзвичайно сильно відбилося на лексиці мови тих часів. Вона збагатилася церковними термінами (хрест, жертва, священик) і новими абстрактними словами, які здебільшого були засвоєними старослов'янізмами (благодать, приязнь) (посилання).
Багато слів, які потім перейшли до розряду історизмів, було зафіксовано в літературних пам'ятках тієї доби. Наприклад, у "Повчанні" Володимира Мономаха зустрічаємо слова тивун, отрок (посилання) ...

1. Бабич Н. Д. Історія української літературної мови: практичний курс. Львів: Світ, 1993. 376 с.
2. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. В 2-х т. Том І, ІІ. Київ: Глобус, 1992.
3. Дэже Ласло. Украинская лексика середины XVI века: Няговские поучения (Словарь и анализ). Дебрецен, 1985. 525 с.
4. Жуйкова М. Як говоритимуть наші нащадки: українською мовою чи "малороссийским наречием" Сучасність. 1993. № 10. С. 123-124.
5. Караванський С. Секрети української мови. Київ: Кобза, 1994. 243 с.
6. Коломієць В. Т. Розвиток лексики слов'янських мов у післявоєнний період. Київ: Наукова думка, 1973. 304 с.
7. Кузьменко Юрій. Історія української мови в конспектах Юрія Кузьменка. Київ: Видавничий дім "KM Academia", 1997. 92 с.
8. Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова. 2-ге вид., стер. Київ: Либідь, 1996. 432 с.
9. Науково-технічна революція і сучасні процеси розвитку лексики української народно-розмовної мови: тези доповідей республіканської конференції (Ужгород, листопад 1989 р.). Ужгород, 1989. 173 с.
10. Новий довідник: Українська мова та література. Київ: ТОВ "КАЗКА", 2005. 864 с.
11. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови. [Упоряд., авт. передмови і коментарів М. С. Тимошик]. 2-ге вид., випр. Київ: Наша культура і наука, 2004. 436 с.
12. Полюга Л. М. Українська абстрактна лексика XIV - першої половини XVII ст. [Відп. ред. Л. С. Паламарчук]. Київ: Наукова думка, 1991. 240 с.
13. Скрипник Г. Україна і українці. Народна газета. 1993. № 6. С. 6.
14. Сучасна українська мова. [О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.; За ред. О. Д. Пономаріва]. 2-ге вид., перероб. Київ: Либідь, 2001. 400 с.
15. Скляренко В. Україна: походження назви. Вісник Міжнародної Асоціації Україністів. 1991. № 1. С. 66-72.
16. Сучасна українська літературна мова. [А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка]. 3-є вид., допов. Київ: Вища школа, 2002. 439 с.
17. Сучасна українська літературна мова. [М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко, Н. Я. Грипас та ін.: За ред. М. Я. Плющ]. Київ: Вища школа, 1994. 414 с.
18. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу. Київ: Спалах, 2004. 272 с.
19. Українська лексика в історичному та ареальному аспектах. [Відп. ред. Р. Й. Керста]. Київ: Наукова думка, 1991. 184 с.
20. Українська мова. Енциклопедія. [Редкол.: Русанівський М. В. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін.]. 2-ге вид., випр. і доп. Київ: Вид-во "Укр. енцикл." ім. М. П. Бажана, 2004. 824 с.
21. Худаш М. Л. Лексика українських ділових діалектів кінця XVI - початку XVII століть. Київ: Вид-во АН УРСР, 1961. 164 с.
22. Ціхоцький І., Левчук О. Лексикологія сучасної української літературної мови. Практикум: навч.-метод. посібник. Львів: Львівський нац. університет ім. І. Франка, 2014. 258 с.
23. Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: довідник. [За ред. О. Д. Пономаріва]. 2-е вид., випр. і доп. Київ: Либідь, 1996. 320 с.

Українська мова – це скарбниця духовних надбань нашого народу, досвіду праці, творчості, співжиття багатьох поколінь українців, оберіг народних звичаїв і традицій, запорука нашого подальшого інтелектуального зростання, розвитку і поступу нашого народу у загальнолюдському житті, нашої незалежної держави у світовій спільноті. Без перебільшення, наша мова включає в себе мудрість віків і пам'ять тисячоліть, і на протязі всього цього часу вона відбивала ті суспільні процеси та зміни, які мали місце в нашій історії.
В даній роботі ми торкаємося діахронічного аспекту вивчення лексики або словникового складу української мови. Таким чином, використовуємо як дані лексикології, так і дані історії щодо суспільно-політичного розвитку України в часі. Насамперед розглядаються шари пасивної лексики на різних історичних етапах, факти реагування лексичного складу мови на зміни, що відбувалися в побуті та суспільно-політичному житті. Іншими словами, лексична система української мови розглядається в динаміці і в тісному зв'язку з історичними фактами та подіями. Новизна даної роботи полягає якраз в тому, що зміни в українській лексиці, пов'язані із суспільними змінами, розглядаються насамперед у хронологічному аспекті, у тісному зв'язку з історією України та історією розвитку української мови. Між тим, поряд із хронологічним, застосовується і семантичний принцип, але в рамках розгляду лексичних змін у той чи інший історичний період. Це дозволяє простежити основні зміни в українській лексиці у часовому просторі, на протязі всієї історії розвитку мови, пов’язуючи їх з глобальними суспільними змінами тієї чи іншої епохи.
Мета роботи – виявити зміни в українській лексиці, пов’язані із змінами в суспільному житті, показати їх в динаміці, охопивши весь історичний процес від доби Київської Русі до наших днів.
Для досягнення цієї мети ставимо перед роботою основні завдання, а саме:
1) з'ясувати поняття лексичних змін як одного з чинників мовної еволюції;
2) визначити поняття української лексики, її активного та пасивного складу, історизмів та неологізмів;
3) докладно розглянути зміни, що відбувалися в лексичному словнику української мови за різних історичних епох з точки зору їхньої суспільної обумовленості.
Об'єкт дослідження – історичні суспільні процеси, що зумовлювали розвиток лексичної системи української мови.
Предмет дослідження – конкретні лексичні одиниці, які підтверджують факти змін в українській лексиці.
Огляд літератури. У процесі дослідження було опрацьовано цілу низку посібників, наукових праць, матеріалів періодичних видань. Це, зокрема, робота з історії нашої літературної мови І. Огієнка, цікаве порівняльне дослідження української лексики ХХ ст. В. Коломійця, дослідження української абстрактної лексики Л. Полюги, двотомник української історії Д. Дорошенка, "секрети" української мови С. Караванського, робота про розвиток української мови О. Ткаченка тощо.
Структура роботи. Робота складається з трьох розділів. Перший розділ носить теоретичний характер, у ньому розглядаються загальні питання мовної еволюції, змін у лексиці, лексикології. Другий і третій розділи присвячені розгляду конкретних змін у лексиці, що відбувалися в різні історичні періоди.
Окрім текстового матеріалу, робота містить один рисунок і дві таблиці. Написання застарілих слів, які вийшли з ужитку, для спрощення подається сучасною орфографією.

Про перші зміни в староукраїнській лексиці можна реально говорити після запровадження на Русі християнства, вони пов’язані із запозиченнями зі старослов'янської мови (абстракції, церковні терміни). Надалі цей процес було продовжено за часів монголо-татарської навали, коли в Україні спостерігалася тенденція до розвитку торгівлі. Це був насамперед період поповнення лексичного складу грецизмами.
Наступний історичний період – литовсько-польський, період піднесення української мови та розширення сфери суспільного життя. За цієї доби наша літературна мова помітно розірвала зв’язки зі старою літературною мовою попереднього часу, часто замінюючи давні форми й слова на нові. Нові слова творилися для позначення нових понять у галузях суспільних відносин, права, мистецтва, засобів виробництва (козацтво, громада, опікун). З утворенням козацької держави зі своєю адміністрацією, територіальним поділом і т. п. лексику було збагачено назвами одиниць адміністративно-територіального поділу (курінь), військових формувань (сотня), посад (гетьман), державних атрибутів і символів (бунчук). Розвиток юриспруденції та діловодства сприяв появі таких слів, як адміністрація, акція тощо. Суттєві зміни у лексиці були пов'язані із суспільними змінами в галузі будівництва, в побутовому житті (зміни у назвах одягу, взуття тощо), із вдосконаленням засобів пересування, переглядом метрологічних назв.
За часів московського панування і русифікації українська мова багато чого втратила, однак бурхливий розвиток суспільних процесів сильно позначався на змінах у лексиці. Розросталися нові міста, в мову активно проникали полонізми, а через них і німецькі запозичення.
Ще активніше змінювалася лексика у ХХ ст., в епоху революційних соціальних перетворень, змін суспільно-державних формацій, світових війн, науково-технічної революції. Багато слів вийшли з широкого ужитку (жандарм, волость, пристав), з'явилися неологізми на позначення нових радянських реалій (червоноармієць, продподаток). Багато слів не виявили спроможності бути засвоєними мовою (самольот, представничество), оскільки суперечили її фонетичним нормам. В той же час розвиток соціальної інфраструктури вимагав нових термінів – громадських, наукових, технічних тощо. Виникла ціла низка нових професій, про які раніше ніхто не чув (оператор, екскаваторник). Зміни в громадсько-політичному житті, соціально-економічній сфері породжували такі слова, як профгрупорг, раднаргосп тощо; з розвитком сільського господарства, науки і техніки, промисловості, транспорту, зв'язку, спорту, військової справи, інформатики пов’язане виникнення чисельних груп неологізмів (гідроагрегат, бойлер, субліматор, мікроавтобус, телецентр, аутсайдер, ракетоносій).
У 1985 р. в СРСР розпочалася перебудова всіх форм суспільного життя. Ці процеси зумовили появу таких слів, як перебудова, гласність, економічні зміни також вплинули на лексичний склад (госпрозрахунок, самофінансування). Проте, як відомо, перебудова тривала недовго. Нові суспільні зміни останніх п’ятнадцяти років вже встигли значною мірою поновити українську лексику. До неї знову повернулися деякі застарілі слова (інфляція, акціонер), з'явилися нові політичні та юридичні терміни (комерційний центр); з іншого боку, окремі слова втратили актуальність і "пішли з життя" разом з поняттями, які означали (комсомолець).
Зміни у суспільному житті продовжують відбуватися і в наш час. Ми живемо в епоху бурхливу, нестійку, в епоху постійного пошуку нових, більш досконалих форм суспільної організації. Вже сам цей факт може слугувати запорукою того, що лексичний склад нашої мови не очікує "застій", що ми і надалі будемо свідками динамічних процесів. Це гарантує перспективність подальших досліджень змін у лексиці, пов’язаних із змінами в суспільному житті.