Перелік умовних скорочень.
Вступ.
Розділ І. Соціальні детермінанти сирітства.
1.1. Поняття та сутність сирітства.
1.2. Неблагополучний економічний стан сімей.
1.3. Асоціальна поведінка як причина позбавлення батьківських прав.
1.4. 1.4. Відсутність умов для нормального виховання дітей та соціально-психологічна незрілість батьків.
Розділ ІІ Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.
2.1. Правове регулювання питань соціального захисту дітей-сиріт.
2.2. Основні напрями діяльності щодо соціального захисту та соціальної допомоги дітям-сиротам.
Висновки.
Список використаних джерел.

2.2. Основні напрями діяльності щодо соціального захисту та соціальної допомоги дітям-сиротам (фрагмент).

Сімейне виховання є вкрай важливою формою утримання дітей-сиріт, тому процеси усиновлення, опіки та піклування активно використовуються у практиці сімейного влаштування дітей. Батьки, які усиновили дитину, отримують на неї батьківські права; при цьому біологічні батьки їх втрачають. Дитина стає частиною нової сім'ї, позбавляючись при цьому статусу дитини-сироти чи такої, яка залишилася без батьківського піклування (а отже, вибуваючи із системи державної опіки). На наш погляд, це вдала для розвитку та виховання дитини форма влаштування, оскільки дитина оточується турботою близьких людей, проживає в сім'ї, знає свій родовід, ходить у звичайний дитячий садок чи загальноосвітню школу. Родичі дітей-сиріт (бабусі, дідусі, дядьки й тітки) часто бажають залишити дитину в сім'ї, проте не завжди можуть її матеріально утримувати (опікунські обов’язки виконуються безкоштовно). Слід зважати й на те, що частіше за все дітей-сиріт (у віці немовлят чи маленькому віці) усиновляють сім'ї, які через певні обставини не можуть мати власних дітей.
Перебування дітей в опікунських сім'ях в умовах сучасного українського суспільства пов’язане з цілою низкою проблем. Найважливішими серед них вважаються наступні: опікуни, серед яких більшість пенсіонерів або робітників, відносяться до категорії малооплачуваних громадян, тому соціальний статус багатьох опікунів вимагає додаткових пошуків роботи для утримання дітей, і навіть при цьому рівень їхніх доходів не може забезпечити нормального виховання; вік опікунів часто є старшим за 50 років (не секрет, що найчастіше це бабусі й дідусі); у опікунів, як правило, відсутній досвід виховання нерідних дітей, вирішення проблем їхньої адаптації в опікунській сім'ї, пристосування до нового мікросередовища.
На наш погляд, краще б держава витрачала на допомогу опікунам і піклувальникам стільки, скільки вона витрачає на повне державне утримання дітей-сиріт, оскільки більшість відмовляється від призначення їх опікунами і піклувальниками тільки через неможливість утримання дитини, і ці нещасні діти поповнюють і без них перевантажені інтернати.
Опікун може бути призначений і після направлення дитини до дитячої установи, при цьому дитина повинна перебувати під подвійною опікою. З одного боку, це адміністрація закладу, яка відповідає за матеріальне забезпечення, навчання, проведення вільного часу, надання медичної допомоги. З іншого, це опікун (як правило, бабуся чи дідусь), який не несе матеріальних зобов’язань щодо дитини, але вважається її юридичним опікуном, без якого не може бути вирішене питання долі дитини (наприклад, передачі на усиновлення).
У зв'язку з необхідністю напрацювання нових форм влаштування дітей-сиріт особлива увага повинна приділятися впровадженню інституту прийомної сім'ї. Слід зазначити, що в Україні експеримент із сімейним утриманням та вихованням дітей-сиріт було фактично розпочато лише згідно з Постановою КМУ № 241 від 2 березня 1998 р. "Про проведення експерименту з утворення прийомних сімей в Запорізькій області та затвердження Положення про прийомну сім'ю", тобто тільки на сьомий рік незалежності. На виконання цієї Постанови за сприяння управління у справах сім'ї та молоді Запорізької облдержадміністрації у Запорізькій області було вперше створено 16 прийомних сімей, які взяли на виховання 18 дітей-сиріт, а також було створено банк даних на 100 потенційних прийомних батьків. Щоправда, вперше завдання по створенню та поширенню прийомних сімей було поставлено у Національній програмі "Діти України" ще на початку 1990-х рр. Згодом на виконання Постанови КМУ від 15 вересня 1999 р. експеримент було розповсюджено на деякі інші регіони України (Київ, Крим, Львівщина тощо).
Є різні розуміння сутності й функцій прийомної сім'ї. “Прийомна сім’я, – зазначають Н. Луценко та Л. Касапчук, – це нерідна батьківська родина. Відповідно до угоди вона візьме на себе обов’язки та відповідальність з виховання дитини лише на певний термін, означений соціальною службою”. На сьогодні діяльність прийомних сімей регулюється "Положенням про прийомну сім'ю", затвердженим Постановою КМУ від 26 квітня 2002 р. № 565. Прийомна сім'я у ньому визначається як сім'я або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, яка добровільно за плату взяла на виховання та спільне проживання від 1 до 4 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Прийомними батьками визнаються як подружжя, так і окрема особа, яка не перебуває у шлюбі. Існує, однак, думка, що на початковій стадії існування інституту прийомної сім'ї (а Україна зараз проходить саме таку стадію) доцільно створювати прийомні сім'ї лише на базі повних сімей. З цим можна не погодитись, оскільки такий підхід не сприятиме збільшенню кількості прийомних сімей в Україні. З іншого боку, важливо, що кількість дітей-сиріт в прийомній сім'ї не повинна перевищувати 4-х осіб, адже в іншому випадку значно ускладнюється процес виховання.
У Положенні враховано досвід інших країн, адже є країни, де прийомні сім'ї існують вже більше 30 років (Великобританія, Голландія, Фінляндія тощо). Так, у Великобританії досвід створення прийомних сімей накопичується ще з 50-х рр. ХХ ст. Коротко він зводиться до наступного. Місцеві органи влади виплачують прийомним сім'ям певну суму, як на утримання дітей, так і в якості оплати послуг з піклування. Ця оплата, однак, більшістю утримувачів не розглядається як винагорода, оскільки вони беруть дітей не заради матеріального зиску. Прийомні батьки самі не обирають собі дітей (чи підлітків); рішення про їхнє направлення в ту чи іншу сім'ю приймають соціальні працівники, які й надалі активно допомагають прийомним батькам у вирішенні проблем виховання, спілкування з дітьми тощо. Існує система короткострокових прийомних сімей, які беруть дітей на утримання на короткий час (декілька тижнів або місяців), до направлення в іншу сім'ю або дитячий будинок, або до вирішення сім'ями дітей своїх проблем. У довгострокових прийомних сім'ях діти виховуються, доки не стають дорослими. Існують прийомні сім'ї, які називаються прийомні сім'ї-спеціалісти. Вони беруть на утримання здебільшого підлітків, які мають проблеми з поведінкою або фізичним розвитком, дітей-інвалідів. І навіть якщо діти потрапляють до дитячих будинків, які, до речі, розташовані недалеко від місця проживання рідних сімей (не більше, ніж за півгодини їзди), соціальні працівники розробляють щодо них персональні плани, за якими ці діти якнайскоріше мають бути направлені в прийомні сім'ї.
Відповідно до згадуваного вище Положення за прийомними дітьми зберігаються пільги і державні гарантії, передбачені українським законодавством для дітей-сиріт. На підставі рішення про утворення прийомної сім'ї між прийомними батьками та районними адміністраціями або виконкомами міськрад укладається договір. Проблема підбору прийомних батьків та їхньої початкової підготовки вирішується разом з органами освіти та охорони здоров'я, оскільки організація обов’язкового відбору, підготовки прийомних батьків – це зміцнення внутрішньої медико-психолого-педагогічної структури прийомної сім'ї. На початковому етапі проводиться тестування прийомних батьків, на його основі здійснюється медико-педагогічна підготовка, розробка програми навчання прийомних батьків. Для різних сімей можуть бути різні програми навчання. Це залежить від освіти прийомних батьків, їхнього досвіду, кількості та віку рідних дітей. Для більшості прийомних батьків важливе не навчання, а обмін досвідом (тренінг) – це й має бути головною формою підготовки прийомних сімей. Робота прийомних батьків відрізняється від роботи педагогів інтернатів тим, що вона здійснюється цілодобово протягом року, тому потрібні компенсації, розвантаження, забезпечення відпочинку. Іноді для вирішення матеріальних проблем може залучатися спонсорська допомога, хоча фінансування прийомних сімей здійснюється за рахунок держбюджету. Потенційний спонсор знайомиться з прийомною сім'єю, необхідне його моральне заохочення. Соціальне супроводження прийомних сімей повинно здійснюватися постійно. Соціальний працівник має довести до усвідомлення прийомних батьків всю міру їхньої відповідальності та складність завдань. Розрахунок має бути зроблено не на порив, а на роки кропіткої роботи. Дітей також треба готувати до переходу в прийомну сім'ю, розширювати їхній кругозір, компенсовувати відсутні навички, формувати необхідні для сімейного життя гігієнічні навички тощо.
Соціально-психологічні аспекти функціонування прийомних сімей особливі. З одного боку, вони містять у собі весь спектр проблем звичайної багатодітної сім'ї; з іншого, перед ними постають завдання щодо корекції та компенсації вад розвитку, відставання та занедбаності здоров'я дітей-сиріт, подолання наслідків психологічних травм. Розповсюдження таких сімей потребує відкриття спеціальних служб для надання прийомним батькам необхідної соціальної та психологічної допомоги і підтримки.
Слід визнати, що запровадження інституту прийомної сім'ї в Україні дещо поліпшило соціально-правовий і морально-психологічний стан тих дітей-сиріт, які потрапили в такі сім'ї. Ці діти отримали можливість відчути запрограмовану природою специфіку сімейного комфорту, реальну батьківську турботу, отримати навички майбутнього життя і, безперечно, зберегти інстинкти побудови власної сім'ї, хоча загалом ще не вирішено багато проблем інституту прийомних сімей – організаційних, психолого-педагогічних тощо. Позитивним є також те, що останніми роками з'явився інститут прийомної сім'ї, розрахований на тимчасову опіку над дітьми (від декількох тижнів до 2-3 років), що стало новим явищем в українському суспільстві: раніше опікунство та піклування встановлювалося тільки на постійній основі, до повноліття.

(Посилання - в тексті роботи).

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 7 серпня.
2. Житловий кодекс України. – Х.: ТОВ "Одіссей", 2002. – 96 с.
3. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2001. – № 21.
4. Сімейний кодекс України: Закон України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ, із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 26 грудня 2002 р. № 407-IV (407-15) // Відомості ВРУ. – 2003. – № 7.
5. Про державну допомогу сім'ям з дітьми: Закон України від 21 листопада 1992 р. № 2811, із змінами і доповненнями // ЛІГАБізнесІнформ.
6. Про попередження насильства в сім'ї: Закон України від 15 листопада 2001 р. № 2789-ІІІ // Офіційний вісник України. – 2002. – № 51.
7. Положення про дитячий будинок сімейного типу: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564 // ЛІГАБізнесІнформ.
8. Положення про прийомну сім'ю: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565 // ЛІГАБізнесІнформ.
9. Декларация прав ребенка от 20 ноября 1959 г.: Резолюция 1386 (XIV) Генеральной Ассамблеи ООН от 20 ноября 1959 г. // Международная защита прав и свобод человека. – М.: Юридическая литература, 1990.
10. Конвенція про права дитини: Резолюція 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 р. // ЛІГАБізнесІнформ.
11. Про забезпечення виживання, захисту і розвитку: Всесвітня Декларація, прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, яка відбулася в ООН у м. Нью-Йорку 30 вересня 1990 р. // ЛІГАБізнесІнформ.
12. Архипова С. П., Майборода Г. Я. Соціальна педагогіка. – Черкаси – Ужгород: "Мистецька лінія", 2002. – 268 с.
13. Бойко А. М. Соціальна робота з клієнтами, інфікованими ВІЛ та хворими на СНІД. – Київ-Ужгород, 2000. – 64 с.
14. Грицун О. Ми живемо у молодій демократичній державі… // Майбутнє України: думка молоді. – К.: "Молодіжна альтернатива", 2006. – С. 34-36.
15. Державна доповідь "Про становище дітей в Україні (за підсумками 1999 року): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування". – Український інститут соціальних досліджень, 2000. – 138 с.
16. Діти вулиць. Політика дитинства. Звіт Ради Європи за 1994 р. – Червоний Хрест України. – К., 1997. – 21 с.
17. Лукашов С., Зайцевская Т. Социальная помощь детям на улице. – ЮНИСЕФ. – Украина. – 80 с.
18. Луценко Н., Касапчук Л. Соціальний захист дитини у прийомній сім’ї // Соціальний захист. – 2004. - № 4. – С. 47-48.
19. Луцик Д. Любові до дитини забагато не буває // Педагогічна газета. – 2004. – Квітень. – № 4 (117). – С. 5.
20. Молодь України у дзеркалі соціології / За ред. О. Балакірєвої і О. Яременка. – К.: УІСД, 2001. – 210 с.
21. Павленок П. Д. Введение в профессию «Социальная работа». – М.: Инфра-М, 1998. – 173 с.
22. Понятійно-термінологічний словник з соціальної роботи / Заг. ред. І. В. Козубовської, І. І. Миговича. – Ужгород: УжНУ, “Мистецька лінія”, 2001. – 152 с.
23. Посібник для слухачів 10-тижневих курсів підготовки соціальних працівників базового рівня. – К.: Нац. центр розвитку навчання соціальній роботі в Україні. – 323 с.
24. Проблемні сім'ї: діти і батьки / Ю. М. Якубова, О. Г. Антонова-Турченко, Г. В. Святненко, М. М. Московка. – К.: Український інститут соціальних досліджень, 1998. – 137 с.
25. Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних працівників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухової. – К.: Центр навчальної літератури, 2000. – 260 с.
26. Соціальна політика і соціальна робота: Український науковий і громадсько-політичний часопис. – К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія". – 2005. – № 2 (30). – 148 с.
27. Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції: В 2 частинах / За ред. І. В. Козубовської, І. І. Миговича. – Ужгород: Ужг. держ. у-т, 1999. – Ч. І. – 412 с.; Ч. ІІ. – 368 с.
28. Соціальна робота: технологічний аспект / За ред. проф. А.Й. Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 352 с.
29. Соціальна робота в Україні / І. Д. Звєрєва, О. В. Безпалько, С. Я. Марченко та ін.; За заг. ред. І. Д. Звєрєвої, Г. М. Лактіонової. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 256 с.
30. Соціальне сирітство в Україні: експертна оцінка та аналіз існуючої в Україні системи утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування / Авт. кол. Л. С. Волинець, Н. М. Комарова, О. Г. Антонова-Турчен-
ко, І. Б. Іванова, І. В. Пєша. – К.: Український інститут соціальних досліджень, 1998. – 120 с.
31. Сысенко В. А. Молодежь вступает в брак. – М.: Мысль, 1986. – 184 с.
32. Теорії і методи соціальної роботи / За ред. Т. В. Семигіної, І. І. Миговича. – К.: Академвидав, 2005. – 328 с.
33. Тетерский С. В. Введение в социальную работу. – М.: Институт соц. работы Ассоциации работников соц. служб, 2000. – 496 с.
34. Технологии социальной работы. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 399 с.

В житті українського соціуму соціальне сирітство – явище відносно нове, і, на жаль, на сьогодні воно має тенденцію до поширення. Окрім традиційних причин збільшення кількості соціальних сиріт (асоціальна поведінка батьків, поширення алкоголізму, наркоспоживання, розпад сімей, зростання злочинності і т. п.), в Україні такими причинами наразі виступають економічна нестабільність, бідність, криза сім'ї як соціального інституту і, як наслідок, відсутність умов для нормального виховання дітей. Сучасне сирітство, як правило, є наслідком недостатньої уваги суспільства до соціальних проблем сімей з дітьми. Про сирітство довгий час майже не говорили й не писали, воно вважалося "закритою темою". А між тим це найболючіша соціальна проблема сучасного українського суспільства. Ситуацію з дітьми-сиротами ускладнює прогресуюча тенденція до порушення традиційної структури сім'ї, погіршення виховної роботи як з дітьми, так і з батьками. Це підтверджує актуальність обраної автором теми.
Метою роботи є соціальні детермінанти (від лат. determinans – "те, що визначає") сучасного сирітства та напрями соціального захисту дітей-сиріт.
Для розкриття теми ми поставили перед собою низку взаємопов’язаних завдань, які умовно поділили на дві групи. Вирішення першої групи завдань сприятиме визначенню соціальних детермінант сирітства. Для цього ми розглядаємо поняття та сутність біологічного і соціального сирітства, визначаємо масштаби розповсюдження соціального сирітства в Україні, акцентуємо увагу на проблемах сучасної сім'ї, зокрема її неблагополучному економічному стані, проблемах асоціальної поведінки батьків, яка призводить до позбавлення їх батьківських прав, психічних розладів, непідготовленості до сімейного життя, соціальної та педагогічної незрілості батьків тощо. Вирішення другого комплексу завдань дає змогу окреслити найголовніші напрями соціального захисту та соціальної допомоги дітям-сиротам. Ця робота є особливо важливою, оскільки вона закладає теоретичне підґрунтя для майбутньої конкретної практичної допомоги. В межах розв’язання цієї групи завдань ми розглядаємо питання правового регулювання питань соціального захисту дітей-сиріт, аналізуємо ефективність діяльності в цьому напрямі держави, виокремлюємо найголовніші проблеми, які існують сьогодні у галузі соціального захисту і допомоги дітям-сиротам, залучаємо результати досвіду інших країн.
В ході роботи були використані наступні методи дослідження: аналіз нормативно-правової бази, статистичної документації, критичний аналіз наукових збірок, наукових та методичних праць, статтей, а також методи порівняння, синтезу, узагальнення.
Джерела, на які ми спираємось в ході дослідження, можна умовно поділити на такі блоки. По-перше, це законодавча та нормативно-правова база – Конституція України, ряд міжнародних актів ООН, Сімейний, Житловий та Кримінальний кодекси, окремі Закони України та Постанови КМУ. По-друге, це різноманітні наукові роботи, монографії та посібники із соціальної педагогіки й соціальної роботи, проблем сім'ї та молоді, психології сімейних відносин, понятійно-термінологічний словник і словник-довідник. Нарешті, останній блок складають матеріали періодичних видань та наукових часописів, звіти Українського інституту соціальних досліджень, матеріали українських та міжнародних організацій (Товариство Червоного Хреста, ЮНІСЕФ).
Структурна побудова роботи цілком відповідає двом групам поставлених завдань. Робота поділяється на два розділи: 1) "Соціальні детермінанти сирітства" (включає 4 підрозділи); 2) "Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (включає 2 підрозділи).
До роботи додається перелік умовних скорочень. Затекстові посилання подаються внизу аркуша у підрядковому вигляді, нумерація роздільна. Посилання на Конституцію України та кодекси України не подаються.

Сирітство визначено нами як соціальне явище, його виникнення обумовлено наявністю в суспільстві дітей, батьки яких померли, або дітей, які залишились без піклування батьків у результаті позбавлення останніх батьківських прав або визнання їх в установленому порядку недієздатними, безвісно відсутніми. Соціальне сирітство (на відміну від біологічного) обумовлене ухиленням або відстороненням батьків від виконання батьківських обов’язків по відношенню до неповнолітніх дітей. Соціальні сироти виховуються в інтернатах, прийомних сім'ях, перебувають під опікою чи піклуванням; окрему категорію складають діти вулиці – безпритульні й бездоглядні діти, а також вихованці притулків та інтернатів, які втекли "на вулицю". Основними правовими наслідками сирітства є порушення базових (проголошених Конвенцією ООН про права дитини) та конституційних прав дитини на сімейне виховання та батьківське піклування.
Однією з найважливіших соціальних детермінант сирітства є неблагополучний економічний стан сімей, який викликає деформацію традиційних функцій сім'ї, насамперед виховної. Внаслідок масового зубожіння населення України багато сімей на сьогодні реально виконують єдину функцію забезпечення виживання будь-якою ціною. За таких умов унеможливлюється нормальне виховання дітей. Крім того, жахливе матеріальне становище багатьох сімей призводить до збільшення кількості неблагополучних сімей. Матеріальні проблеми штовхають батьків на шлях асоціальної поведінки, загострюються проблеми алкоголізму, нарковживання, злочинної діяльності, збільшується кількість хворих на СНІД.
Кризові явища, які охопили сучасну українську сім'ю, пов’язані з багатьма причинами. Погані матеріальні та житлові умови (нестача коштів, недоступність нового житла, перенаселеність) часто зумовлюють несприятливий стан морально-психологічного клімату в сім'ї, що призводить до сварок, конфліктів, психічної напруженості, депресій, дефіциту позитивних емоцій тощо. Збільшується кількість розлучень, і, як наслідок, неповних сімей, нормальним явищем стало позашлюбне народження дитини. Психічні розлади батьків, їхня непідготовленість до сімейного життя, соціальна, психологічна та педагогічна незрілість призводять до сімейних конфліктів, іноді викликають жорстоке ставлення до дітей. Усі ці чинники виступають безпосередніми джерелами соціального сирітства.
Сирітство залишає незагойний слід в житті дитини, веде до деформації психічних процесів, викликаних стресовими ситуаціями, позначається на психології особистості. Втрата батьків або залишення ними дітей напризволяще з різних причин спричиняє трагедію дітей, призводить до психічних травм, які суспільство повинно було б ліквідовувати або хоча б максимально пом’якшувати. З огляду на це важливими є питання соціального захисту та соціальної допомоги дітям-сиротам, а їхнє успішне здійснення має опиратися на належну нормативно-правову базу.
Значну роль у цьому плані відіграють такі міжнародні акти, як Декларація прав дитини ООН від 1959 р., Конвенція про права дитини ООН від 1989 р., Міжнародна декларація про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей від 1990 р. Основними законодавчими актами, що регулюють в Україні питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, є Конституція України, Сімейний та Житловий кодекси, Закони України "Про охорону дитинства", "Про освіту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми". Крім законодавчих актів, з метою вдосконалення правового регулювання питань соціального захисту дітей-сиріт за роки незалежності України було затверджено низку урядових та відомчих документів, переважно Постанов КМУ. Слід також відзначити Укази Президента України "Про затвердження заходів щодо поліпшення становища дітей-сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків" (від 1997 р.), "Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві" (від 1998 р.), "Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності" (від 2000 р.). Цими та іншими документами регулюються питання усиновлення, опіки та піклування, діяльності закладів інтернатного типу, притулків та кризових центрів, прийомних сімей та ДБСТ.
Сучасна українська система опіки над дітьми-сиротами спирається насамперед на розгалужену мережу дитячих будинків та інтернатних закладів. Однак, у зв'язку із погіршенням стану державного фінансування ці заклади переживають на сьогодні нелегкі часи, тому постає питання пошуку інших підходів до вирішення проблеми сирітства. Необхідність цього зумовлена також і тим, що для повного і гармонійного розвитку дитині краще виховуватися у сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння, адже кінцевою метою виховання дитини є її повна підготовленість до самостійного життя в суспільстві. Тому, використовуючи досвід інших держав, Україна обґрунтовано стала на шлях створення мережі прийомних сімей та ДБСТ. Прийомні сім'ї – це сім'ї чи окремі особи (які не перебувають у шлюбі), що добровільно за плату взяли на виховання та спільне проживання від 1 до 4 дітей-сиріт, закріпивши свої зобов’язання у відповідному договорі. Запровадження інституту прийомної сім'ї в Україні дещо поліпшило соціально-правовий і морально-психологічний стан тих дітей-сиріт, які потрапили в такі сім'ї. ДБСТ – це окремі сім'ї, що створюються за бажанням подружжя або окремої особи (яка не перебуває у шлюбі), які беруть на виховання та спільне проживання не менш як 5 дітей-сиріт. Виховання дітей-сиріт у ДБСТ здійснюють батьки-вихователі.
Важливими формами соціальної допомоги дітям-сиротам є також вулична соціальна робота, медико-соціальна допомога. Ефективність надання такої допомоги, вдосконалення нормативно-правової бази щодо діяльності різних виховних закладів, підвищення рівня життя українського населення, вирішення соціально-економічних проблем сім'ї мають стати запорукою в майбутньому цивілізованого розв’язання проблем соціального сирітства в Україні на якісно новому рівні.